РОЛЬ ТА МІСЦЕ КИЇВСЬКОЇ РУСІ В ІСТОРИЧНІЙ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Київська Русь відіграла дуже важливу роль в історичній долі україн­ського народу. За три з лишком століття Київська Русь склалась як єдина централізована держава, що зайняла достойне місце в системі європейських політичних та економічних відносин.

Завершення процесу формування давньоруської держави, що співпа­дає з періодом правління князя Ярослава Мудрого, мало позитивний вплив на етнічний розвиток східнослов’янських племен та їх поступову консолі­дацію в єдину давньоруську народність. Основу цього процесу склали спільна територія, мова, культура та відносно міцні економічні зв’язки. Звертає на себе увагу той факт, що часто назва «Русь» ототожнювалась з понят­тям «слов’яни», а «слов’янська мова та руська мова одно є» - відзначав літописець. Часто говорилось: «Руські гради», «ми від роду руського». Це є показник того, що в IX-X ст. східнослов’янські племена відчували себе однією етнічною спільністю.

Сучасна історична наука вважає, що не варто перебільшувати етно­культурної єдності давньоруської народності. Адже місцеві розбіжності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі в період її існування так і не були подолані. Застосування давньоруської, а фактично церковносло­в’янської мови не може свідчити про завершення формування єдиної етнічної спільності, як не є поширення латини у католицьких країнах середньовічної Європи достатнім доказом появи там стійкої етнічної спільності. Але залишається безсумнівним науковим фактом, що ук­раїнці, росіяни та білоруси походять від народу Київської Русі, як би його не називали: давньоруською народністю чи східнослов’янською ет­нокультурною спільністю.

Посилення процесу феодального дроблення давньоруської держави в XII-XIII ст. привело до утворення відособлених регіонів, де почали формуватися українська, російська та білоруська народності. Київська, Чернігово-Сіверська, Переяславська, Волинська, Галицька, Подільська землі, а також Буковина і Закарпаття склали ту територію, де розвива­лась українська народність. Осередком українського етносу стала Київ­щина та Середня Наддніпрянщина. Саме ці землі раніше за інші почали називати «Україною».

Якщо зважити, що військові сили є гарантом самостійності та суве­ренітету держави, то Київська Русь довела це. Київські князі, прий­шовши до влади, починали формувати сильну та вірну дружину. За традицією вона вважалась найближчим оточенням князя, його опорою. Тому князь збирав людей сильних, відважних, здібних до війни, приво­див їх до присяги, і вони служили йому вірно та віддано. Князь ділив з дружиною перемоги та поразки, бенкетував та правив тризни, утриму­вав та обдаровував. Між собою воїни вважались побратимами. Це було надзвичайно згуртоване військо.

Певну роль у становленні Київської дружини відіграли варяги-про- фесіональні воїни, що військову справу сприймали як ремесло. Князі наймали їх як інструкторів, а це сприяло впровадженню нової тактики: упорядкуванню бойового ладу, зміцненню військової дисципліни, удо­сконаленню зброї. В той час на озброєнні дружинників були залізні шоло­ми, кольчуги, двосторонні мечі та щити.

Географічне становище Києва сприяло створенню боєздатного флоту. Свідчення про активні морські походи відносяться до другої половини IX ст., початок яким поклали ще Аскольд та Дір. Літопис 907 року опо­відає: «Пішов Олег на греків на конях і в кораблях, і було кораблів числом 2000». Візантійського імператора Романа про похід Iropa повідом­ляли: «Ось ідуть русичі, немає ліку кораблям їхнім». З суші і моря штур­мував князь Володимир грецьке місто Корсунь.

Різкий поворот у бік становлення руської державності відбувся після хрещення Русі. Християнство стало сильним поштовхом як до зближення окремих племінних територій між собою, так і основою для зміцнення сто­сунків між дружинною Руссю та слов’янами, що проживали на цих тери­торіях.

Разом з християнством прийшли на Русь нові поняття та погляди. Те­пер входив у життя новий тип керівника держави: правитель, верховний суддя, законодавець країни. Та й самі князі все глибше усвідомлювали свої обов’язки бути організаторами та упорядниками своїх земель.

Нова віра дала владі ту вищу, релігійну санкцію, котрої вона до введення християнства не мала. З цього часу нащадки Володимира Свя­того одержали майже ніким і ніколи не заперечуване право керувати Руссю.

За часів Ярослава Мудрого було закладено основи руського судочин­ства. Здійснювалось воно за законами «Руської правди», але дуже від­різнялось від сучасного погляду на цей процес. Наприклад, в ті часи покривджений мусив самотужки шукати злочинця, добирати свідків тощо. Продовжував існувати і «Божий суд», згідно з яким проводились випро­бування водою та вогнем, як це робилось за часів язичництва. Окрему судову інстанцію становив «Церковний суд». До його компетенції входи-

Представники різних суспільних верств давньоруського населення

ли не лише церковні справи, а й ті, що стосувались цивільно­го життя, як, наприклад, от­руєння, укуси, сімейні чвари тощо.

За своєю політичною фор­мою Київська Русь була ранньо­феодальною монархією з еле­ментами федералізму. Причо­му, в період, коли почалася епоха феодальної роздробле­ності, відбувається процес кри­сталізації федеративних форм управління. Мається на увазі управління удільними князів­ствами та внутрішнє управлін­ня удільних князівств.

Особливість феодалізму в Київській Русі полягала в тому, що виник він на ґрунті первіснообщинної формації, тоді як на Заході між первіс­ною та феодальною стадіями був період рабовласництва. На Русі теж був інститут рабів та работоргівлі, але все це відбувалося в межах назва­них суспільно-економічних формацій.

Формою збирання данини з підвладних територій в Київській Русі було «полюддя». З появою феодальних маєтків «полюддя» замінилось «уроками», як назвала їх княгиня Ольга, тобто відробітком певного часу на феодала. Обсяг «уроків» з часом збільшувався. До експлуатованих категорій суспільства належали смерди, дворова челядь, холопи, ка- бальники та інші.

Влада була в руках князів та бояр. У здійсненні владних функцій князь спирався на раду бояр (думу) та збори городян (віче). Оскільки Київська Русь довгий час не мала державного апарату, то управляти князю допо­магали, як уже зазначалось, дружинники та особисті слуги. В окремі міста князь призначив своїх посадників із числа родичів. Це було виявленням монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Київської держави.

Політична та військова могутність давньоруської держави трималася на міцному фундаменті - розвинутій і багатій економіці. Провідне місце в економіці держави займало сільське господарство. Землеробство та ско­тарство були не тільки спроможні годувати населення, а й постачати про­дукцію на експорт. Збільшення кількості міст та їх населення сприяло розвитку ремесел, в першу чергу металургії (виплавка та обробіток чор­них і кольорових металів). Асортимент виробів з чорного металу був від зброї до сільськогосподарського реманенту. Розвивалися скловаріння та гончарство.

Походи монголо-татар на Південну Русь

Рівень виробництва сприяв розвиткові торгівлі. Купці-русичі були відомі в багатьох країнах світу. Розвиток торгівлі показав необхідність грошей. Володимир Великий та Ярослав Мудрий почали карбувати свої монети з срібла та золота. Значні злитки із срібла називали гривнями.

В період Київської Русі спостерігався феноменальний злет культу­ри. Нерідко це пояснюється контактами з Візантією та іншими цивілізо­ваними країнами. Не відкидаючи цього, зауважимо, що всі досягнення культури цих країн падали на підготовлений ґрунт Русі.

Таким чином, розглянувши історію зародження, розквіту та занепа­ду Київської Русі, можна зробити висновок, що вона була визначною за розміром території державою Європи. Ця держава відіграла вагому роль у міждержавних відносинах. Русь, котра зуміла використати у своєму розвиткові досягнення світової цивілізації, залишила майбутнім поколін­ням надзвичайні традиції матеріальної та духовної культури. Дуже шко­да, що цей шлях політичного, економічного та культурного прогресу Київської Русі в середині XIII століття перервало та загальмувало на тривалий час монголо-татарське нашестя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Борисенко В. Й. Курс української історії. - K., 1997.

2. Будзилович І. Особливості розвитку державності, права і функції церкви у Київській Русі//Право України. - 1999. - № 1.

3. Верстюк В. Ф., Дзюба О. M., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: Хронологічний довідник. - K., 1995.

4. Винокур O., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. - К, 1996.

5. Грабовський C., Ставрояні C., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. - K., 1995.

6. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. - K., 1990.

7. Ефименко А. Я. История украинского народа. - K., 1990.

8. Історія України/Верстюк В. Φ., Тарань О. В., Гуржій О. І. та ін./ Під ред. В. А. Смолія. - K., 1997.

9. Історія України: Курс лекцій: У 2 кн./Мельник Л. Г., Гуржій О. І., Демчен­ко М. В. та ін. - K., 1991. — Кн. 1.

10. Історія України в особах: IX-XVIII ст./Замлинський В., Войцеховська І., Ґалаґан В. та ін. - K., 1993.

11. Котляр М. Ф. Історія України в особах: Давньоруська держава. - K., 1996.

12. Ричка В. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації//Історія України. - 2001. - № 8.

13. Рыбаков Б. А. Мир истории: Начальные века русской истории. — M., 1987.

14. Субтельний О. Україна: Історія. - K., 1993.

15. Толочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. - К, 1992.

16. Толочко П. П. Київська Русь. - К., 1996.