ІСТОРИЧНА НАУКА ПРО ПОХОДЖЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Питання про походження Київської Русі давно хвилювало вчених. Для висвітлення його історична наука використовувала найрізно­манітніші джерела: твори візантійських письменників Прокопія Keca- рійського та імператора Маврикія; праці арабських учених, свідчення мандрівників, давньоруські літописи, усну народну творчість слов’ян, археологічні знахідки.

Так, наприклад, літопис «Повість временних літ» сповіщає, що в IX столітті н. е. землі східних слов’ян опинилися під владою більш войовни­чих, сильних та організованих племен: варяги із-за моря брали данину з чуді, словен, мері, весі та кривичів; хозари обкладали податтю полян, сіверян, в’ятичів.

Невдовзі варягів вдалося вигнати. І зажили племена вільно. Але по­чалися між ними родові суперечки. Потрібен був той, хто судив би за 20

законом, тобто князь. Ви­брати його з-поміж себе не вдалося, бо ні одне з пле­мен не хотіло піднесення іншого.

Тоді домовились по­кликати собі князя-чужо- земця. З тією метою пішли представники чуді, словен, весі та кривичів до варягів, що називали себе руссю, і сказали: «Земля наша ве­лика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами».

Відгукнувся Рюрик та його брати. Зі своїм родом та всією руссю прийшли вони на землі тих, хто їх покликав. Сів старший Рю­рик в Новгороді^[1], другий брат, Синьоус, поселився на Білозері, а третій, Тру­вор, - в Ізборську. І від тих варягів-русів прозвалася земля слов’ян Руською.

Київська Русь

Через два роки Синьоус та Трувор померли, а вся влада перейшла до Рюрика. Але, вивчаючи літопис, вчені-історики звернули увагу на, м’яко кажучи, неточність викладу. Не було у Рюрика братів. Просто був неправильний переклад шведської на руську мову. («Синьоус» пере­кладається як «свій рід», а «Трувор» - це «вірна дружина»).

Після смерті Рюрика, якщо вірити тому ж літопису, у 879 році, на історичній арені з’являється Олег. Через три роки він став княжити в Києві.

Таким чином, літописці, розповідаючи про давні, майже легендарні для них самих часи, про початок Давньоруської держави, підкреслюва­ли варязьке походження правлячої династії та виводили ім’я своєї дер­жави з назви варязького племені, не вбачаючи в тому нічого для себе кривдного. Оповідь про Рюрика переходила з одного літопису до іншо­го, доповнювалася новими деталями, збагачувалася новими подробиця­ми: Рюрика до Новгорода запросили за порадою тамтешнього старшини Гостомисла, з часом Рюрик виявився онуком Гостомисла.

На межі XV^-XVI століть тверський монах Спиридон буде доводи­ти, що Рюрик є нащадком римського імператора Августа та запроше­ний до Новгорода з Пруссії. Надзвичайно цікава спроба літописців XVII ст. пов’язати початок руської історії з Біблією. Тепер безпосередні пращури слов’ян виявились найближчими нащадками Ноя, а точніше, його прав­нука Скіфа та старших синів його Словена і Руса.

Для Петра І питання про те, як та ким була створена Російська держава, мабуть, вперше набуло політичної гостроти. В 1724 році Пет­ро Великий підписав наказ про створення в Петербурзі Академії наук, виписав з Берліну учених, котрим і доручив з’ясувати це питання.

Погортавши літописи, німці Зігфрид Байєр, Герард Міллер та Август Шлецер заявили, що Русь заснували варяги - германо-скандинавська народність, відома на Заході як вікінги або нормани. Слово «русь» вони виводили від фінського «руотсі» (так фіни називали шведів).

Петро І на цей час уже помер, а імператриця Єлизавета була не згодна з такими висновками. Вона наказала Михайлу Ломоносову зайня­тися цим питанням, який категорично відкинув скандинавське поход­ження Рюрика, доводячи, що він був родом із Пруссії - По-русії, що руси є слов’янами, а слово «русь» пов’язував з сарматами-роксоланами, з назвою річки Рось на півдні країни.

Гостра суперечка норманістів та антинорманістів згасла при Кате­рині II, коли питання - добре чи погано запрошувати іноземців на ро­сійський престол, було явно несвоєчасним.

Але думка М. В. Ломоносова не вмерла. Деякі автори час від часу все ж піддавали сумніву то норманське походження Рюрика, то сам факт покликання варягів на княжіння, але їх праці не мали особливого резо­нансу в історичній науці. Серед противників норманської теорії були і визначні українські історики М. Костомаров, В. Антонович, Д. Багалій.

Протестував проти норманської теорії походження Київської Русі М. С. Грушевський. У своїх працях з історії України він підкреслював, що літописці нерідко писали навмання, багато чого не знаючи, без жод­ного доказу. Тому важко уявити, чому руське ім’я Києва, прийшовши з Новгорода, не прижилося там. Нелегко пояснити, чому київські князі приходили з Новгорода двічі: Аскольд та Дір, а потім Олег та Ігор. Не знайшлося підтвердження і тому, що руси були вихідцями із Швеції. В зв’язку з цим М. С. Грушевський вважає за краще зізнатися, що істори­ки не знають, звідки з’явилось руське ім’я у Києва, ніж приймати за правду чиїсь вигадки.

У пошуках відповіді на питання про походження Київської Русі до цікавої думки прийшла історик О. Я. Єфименко. Займаючись вивченням громадського життя населення південноукраїнської рівнини, вона вия- вила, що до початку X століття тут уже склалися всі умови для виник­нення держави. Але потрібне було вторгнення, так би мовити, чужорід­ного тіла, щоб відбулася кристалізація політичних елементів, тобто ви­никло державне об’єднання.

Цим чужорідним тілом стала Русь. Вона могла прийти з моря Балтій­ського, згідно з норманською гіпотезою, але вона могла з’явитися і з берегів Чорного моря, яке недарма ж називалось в цю епоху Руським. Русь була не народ чи плем’я, Русь - це швидше дружина або ватага добровольців, що визначалась своєю військовою організованістю, бойо­вим та торговельним досвідом і була пов’язана з подібними до себе на великому водному шляху «з варяг - в греки».

За свідченням арабського письменника IX століття, Русь не мала ні земель, ні поселень, ні поля. Вона промишляла торгівлею хутром, напада­ла на землі слов’ян, брала людей в неволю, а потім продавала їх у рабство. Коли у русича народжувався син, батько дитини клав перед ним меч та казав: «Я не лишаю тобі ніякої спадщини, будеш мати тільки те, що здо­будеш оцим мечем».

Очевидно, така Русь і з’явилась у Києві, що був вузловим пунктом двох найбільших притоків Дніпра — Десни та Прип’яті. Можливо, у вини­кненні руської державності брали участь два елементи, близькі між со­бою - Русь Чорноморська та Скандинавські варяги. Про їх зіткнення можна судити за фактом нападу Олега на Аскольда та Діра.

Визнаним авторитетом антинорманістів став академік Б. О. Рибаков. За його версією Аскольд, Дір та Ігор Старий є представниками династії києвичів, тобто полян. Олег - це просто «находник», нападник, корот­кочасний узурпатор київського столу. Присутність варягів у Києві ав­тор визнає як найманців, за якими князі посилали в Північну Прибалти­ку, «за море». Слово «Русь», за Рибаковим, має дуже давню історію. Воно з’явилося в джерелах VI століття. Один із авторів (Іордан) прига­дує «мужей-русов» (росомонів). Другий автор, що писав у Сирії, пере­раховуючи кочовиків Причорномор’я, згадав піший народ «рос», котрий жив у Середнім Подніпров’ї. Саме тут жили поляни, що звалися Руссю. Про це свідчить і той факт, що в цій місцевості збереглося багато назв, пов’язаних із словом «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець, Пе­реяслав Руський.

У наші часи суперечки трохи пом’якшились. Вчені після 250 років кон­фронтації змушені були шукати компромісу. Так, наприклад, існує згода, що скандинави мали якийсь вплив на спільноту східних слов’ян. Мандрую­чи невеликими групами як воїни-купці, варяги або підкоряли собі сло­в’янські племена, або створювали їм загрозу, що змушувало слов’ян самих зорганізовуватися.

Були й інші обставини, коли інтереси слов’янських племен та варягів співпадали: і перші, і другі бажали зменшити владу хозар на шляху «із варяг — в греки»; крім того, слов’янам потрібен був захист від кочових

народів, а варяги брались за це діло; але й варягам потрібна була дани­на - слов’яни її виплачували.

Якщо прийняти до уваги нечисленність варязьких загонів, то стає зрозумілим, що серйозно змінити спосіб життя корінного населення вони не могли. Скоріш за все, ті, що прийшли, швидко оволодівали східнос­лов’янською мовою, приймали культуру слов’ян, зливалися з основною масою людей. Важко також відкинути консолідуючу роль варягів, якщо аж до Святослава правителі Києва та їх дружинники носили сканди­навські імена.

Слід сказати, що нові дослідження дозволяють вченим уточнити свої позиції в цій великій дискусії. Наприклад, академік Б. О. Рибаков схи­ляється до думки про історичність особи Рюрика. Він ототожнює його з Рюриком Ютландським. Це був датський конунг (князь), котрий брав участь у деяких набігах, а потім начебто зник з історичної арени. Думку про те, що слов’яни могли прикликати варязького князя, висловив ар­хеолог М. X. Алешковський, один з учасників новгородських розкопок (70-і роки).

Ближче за всіх, на наш погляд, підходять до істини прихильники версії про те, що виникнення Київської Русі являє собою досягнення не якоїсь окремої етнічної групи, а стало наслідком дуже складних слов’яно- скандинавських взаємовідносин. Можливо, що на початку Русь була по- ліетнічним, багатомовним союзом, який з метою встановити контроль над торговельним шляхом між Балтійським та Середземним морями, утворив політичну єдність під назвою Київська Русь.

Сучасна українська історична наука у питанні: звідкіля «пошла Pyc- кая земля» (держава) більше схиляється на користь Півдня. Тут береться до уваги той'факт, що південноруські землі у VIII-IX ст. на сто-двісті років випереджали у соціально-економічному та культурному розвитку північні. Однак і на Півночі Східної Європи, в землях ільменських слов’ян, у другій половині IX ст. існував протодержавний осередок, одним з центрів якого було Городище поблизу Новгорода.