Відомо, що прабатьківщиною слов’ян були північні схили Карпат, долина ріки Вісла та басейн рікиПрип’ять.
В середині І тисячоліття н. е. слов’яни, швидко розселяючись, дійшли на Північному Сході до Оки та верхів’я Волги; на Заході вони досягли ріки Ельба; на півдні освоїли територію Балкан.
У період VII-VIII ст. у них відбувався процес утворення держав. Болгарська держава виникла у південних слов’ян. Великоморавська, а згодом Чеська та Польська — у західних.У східних слов’ян йшов процес формування племінних союзів. Літописець Нестор називає 14 значних за розміром племінних об’єднань, які заселяли територію сучасної України, Білорусії та Росії. Першими по Дніпру поселилися поляни (жителі поля) та древляни (жителі лісу); між Прип’яттю та Двіною сіли дреговичі (від слова «дрегва» - болото); на Двіні оселилися полочани (назва пішла від назви ріки Полоті, що впадає в Двіну); ті, що жили біля озера Ільмень, називали себе словенами; сіверяни поселилися по ріках Сейм та Сула. Називає автор і інші племена: кривичі, радимичі, волиняни, в’ятичі, дуліби, хорвати, уличі, тиверці.
Поступово великі і малі союзи племен переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня, що відомі в історичній літературі під назвою «племінних княжінь». Значно пізніше (в середині IX ст.) на їх основі виникне перша східнослов’янська держава, що склалася навколо Києва, яку умовно можна назвати Київським князівством Аскольда.
Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним осередком, навколо якого наприкінці IX ст. почала зростати Давньоруська держава.