Шкідливість візантійської політики для України

Коли пишу про неґативний політичний вплив Візантії на укра­їнську княжу державу, то відразу застерігаюся, що я тим не за­перечую інших користей, які мала Україна від Візантії. Україна отримала з того краю, хоч і посередньо, найбільшу духову вар­тість — християнську віру, в той час ще правовірну, бо візантій­ська Церква була ще тоді в єдності з Римською Церквою, віру, яка підняла високо мораль і етику українського народу, ублаго- роднила українське духове й практичне життя і поширила та під­вищила світогляд і кругозір українського народу.

Політична роля Візантії в історії України досі ще слабо ви­світлена з різних причин. В джерелах матеріялів для цього дуже мало, бо українські літописи пройшли, сказати б, цензуру грець­кого духовенства, через що неприємні для греків справи прихо­вано. Правда, культурні впливи Візантії на український народ та взагалі на Східну Европу досліджено добре. Також досить висвіт­лено церковну політику Візантії. В українській історіографії з’я­сували ставлення Візантії до української Церкви С. Томашівський і М. Чубатий в вищецитованих їх працях. Але приховану полі­тику візантійського цісарського двору для послаблення україн­ської держави висвітлено мало, більш фраґментарно та принагідно.

Очевидно, ми знаємо, якими засобами користувалася Візантія супроти своїх політичних противників — сусідних народів з історій візантійської імперії Ґ.

Візантійське цісарство, мавши на Криму свої колонії та хо­тівши зберегти свої впливи на побережжі Чорного моря, намага­лося послаблювати українську державу ззовні і знутра, щоб та­ким чином зменшувати всяку загрозу для себе з півночі. До тієї мети прямувала Візантія різними засобами.

Спонукування кочовиків нападати на Україну. Щоб послабити українську княжу державу, Візантія заохочувала кочовиків на­падати на українські землі. Це добре з’ясував І. Холмський (Кри- п’якевич). У його цитованій уже праці читаємо:

’’Візантія не могла стерпіти невигідних для неї умов миру, які накинув їй Олег, і старалася перешкодити розвиткові Київ­ської держави. Знарядом служили їй печеніги, тюркська орда, що тоді соке появилася у чорноморських степах. Імператор Ко­стянтин Порфірородний, сучасник Ігоря, так вияснює візантій­ську політику: « Коли ромейський (візантійський) цар живе в мирі з печенігами, то ані Русь, ані тюрки (хозари, П.І.) не можуть чи­нити ворожих нападів на ромейську державу;...бо бояться сили, яку цар з допомогою того народу може їм протиставляти на випа­док їх походу на ромеїв. Печеніги, зв’язані приязню з імперато­ром і заохочувані посольствами та дарунками, легко можуть на­падати на землю русів і тюрків, брати в неволю їх жінок та дітей і пустошити їх краї». Такими інтриґами візантійці намагалися зупиняти зростання Київської держави. І справді, печеніги по­чали свої наскоки на Україну, а найбільше шкодили торгівлі на Дніпрі, нападаючи на купецькі транспорти в час їх переправи через пороги.

’’Ігор орієнтувався в тому, що печенігами кермує візантійська рука, і його відносини до Візантії загострились. Передусім він підняв плян закріпити владу Києва на побережжі Чорного моря” ^[179].

А ось другий приклад. Як знаємо, війна Святослава І Заво­йовника з наддунайськими болгарами закінчилася так, що греки дали допомогу болгарам і приневолили Святослава скласти з ними і з болгарами мир-договір. Хоч у тому договорі Візантія зобов’я­залася уможливити Святославові вільний поворот на Русь, проте, як можна здогадуватись з джерел, за повідомленням греків, пе­ченіги заступили дорогу Святославові коло Дніпрових порогів і згодом у боротьбі з печенігами загинув Святослав — цей небез­печний для Візантії володар.

Не маємо відомостей про співпрацю Візантії з половцями, що прибули в чорноморські степи після печенігів, одначе з вищена- ведених напрямних візантійської політики, що їх з’ясував Костян­тин Порфірородний, можна припускати, що Візантія подібно скла­дала нераз союзи і з половцями проти Київської держави. Для її послаблення Візантія користувалася й іншими засобами.

Прихована рука. З історій Візантії знаємо, що в Царгороді вишколювано дипломатів, яких посилано у чужі краї для ведення чи то явної чи тайної політичної діяльности, керованої візантій­ським двором. Навіть і грецьких місіонерів учили не тільки наук, потрібних їм до їх духовної, душпастирської діяльности, але також і дипломатії. Часто грецькі купці, будівничі-майстри, а то й деякі місіонери в чужих краях були підпорядковані грецькому дипло­матові, інколи прихованому під званням купця, чи лікаря тощо. Можна припускати, що такі тайні дипломати були в ті часи і в Україні.

Є легка вказівка в джерелах, що смерть князів Олега й Ігоря спричинили греки. Грецький історіописець Лев Диякон записав таке: Коли візантійський цісар Цимісхій переговорював із Свято­славом, щоб він віддав здобуту частину Болгарії без війни, бо за те здобуття йому уже заплачено, та коли Святослав відповів від­мовко, цісар сказав до нього: «Усі, хто підняв руку на Грецію, загинули.

Згаданий уже І. Кузич-Березовський висловив здогад-теорію, що відомий з літопису воєвода Свенельд, який мав дуже впливове становище за князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава, був грець­ким аґентом^[181]. Важко сказати, чи всі ті вчинки й акції, за які згаданий автор обвинуватив Свенельда, виконував він в інтересі Візантії, чи з інших мотивів, але напевно можемо обвинувачувати Свенельда за його наочне занедбання підчас другої кампанії Свя­тослава в наддунайській Болгарії, коли Святослав залишив Све­нельда з військом в столиці Болгарії — Преславі для оборони здо­бутої частини того краю, а сам подався до боротьби з греками та дійшов аж під Адріянополь, куди прибув зі своїм військом грець­кий цісар Цимісхій. Це описав М. Грушевський за історією Лева Диякона так:

«Тут (під Адріянополем, П.І.) він (цісар Цимісхій, П.І.) дові­дався, що Русь проти всякого сподівання залишила балканські проходи незанятими. Не зважаючи на протести своєї старшини, що уважала занадто рисковним дальший похід, Цимісхій поста­новляє використати руську необачність та скоренько йти за Бал­кани, щоб відразу опанувати Болгарію...

« Похід Цимісхієві удався. За словами візантійців, він мав менші сили, як Святослав... Але швидким нападом Цимісхій за­став неприготованою болгарську столицю Преславу. Там сидів з руським військом « Сфенкел », як його називають візантійські дже­рела — « що мав третє місце після Святослава », мабуть Свенельд, що в літописній транскрипції трактату з 971 р. виступає поруч Святослава » ^[182].

Ясно, що та «руська необачність», та непідготування міста Преслави до оборони видаються підозрілими і могли бути свідо­мою дією на користь греків.

Підозрілим може видатися й те, що згодом Свенельд розсва­рив братів, синів Святослава — князів Ярополка і Олега, щоб відплатити Олегові смерть свого (Свенельдового) сина, та довів до війни між ними, в якій забито Олега. Ця війна допровадила далі згодом до війни Ярополка з другим братом — Володимиром, в якій « злим духом » Ярополка стає вже інший воєвода — Блуд, що від його підступу загинув Ярополк, київський князь, який на­в’язав був зв’язки (його посольство) з римським цісарем німець­кого народу — Оттоном І та до якого були прибули посли від Папи Римського.

С. Томашівський висловив думку,^[183] що й у справах бунту Свя- тополка й Ярослава проти їх батька Володимира Великого та й у міжусобицях Володимирових синів діяла грецька рука. Як зна­ємо, в той час Візантія була в союзі з польським князем (пізніше королем) Болеславом І Хоробрим, а з його дочкою був жонатий Володимирів син Святополк; отже, Болеслав був тестем Свято- полка. А з хроніки Тітмара довідуємося, що Святополк увійшов в потайні зв’язки з Болеславом і за його^намовою готовив пов­стання проти батька, але Володимир вчасно довідався про те й ув’яз­нив Святополка, разом з його жінкою і її латинським духовником єпископом Райнберном ^{[184] [185]}. (Згодом їх випущено з в’язниці). Оче­видно, бунт Святополка був потрібний самому Болеславові, бо він мабуть хотів скористати з того й займити якісь українські землі, але такий бунт, на думку С. Томашівського, був тоді і в інтересі Візантії, щоб Володимир, зайнятий бунтом, не міг дати допомоги Болгарії, з якою візантійський цісар вів у той час завзяту війну й переміг її 1014 р.

« Можливо навіть — відмітив Томашівський — що й до не­порозуміння між Володимиром і сином Ярославом причинилася візантійська політика » ¹⁸⁸.

І після смерти Володимира Святополк був далі союзником не тільки Болеслава, але й Візантії, С.

С. Томашівський відмітив як характеристичне явище, «що Святополк обертається наперед і головно проти обох синів ’’бол­гарині” ■— Бориса-Романа і Гліба-Давида — та що вони гинуть буквально так само і майже в той сам час, що й князі Гавриїл-Ра- димир та Іван-Владимир у Болгарії. Зокрема смерть цього остан­нього дивно подібна до долі улюблених синів нашого Володимира... Всі три впали як жертви візантійського імперіялізму, що одно­часно послуговувався двома кровавими князями: Владиславом у Болгарії і Святополком на Русі » ^[186].

С. Томашівський добачував візантійську руку й у боротьбі Мстислава, князя тьмутороканського, проти Ярослава, хоч М. Гру- шевський приписував цю міжусобиця власній ініціятиві Мстисла­ва а саме, що такому войовничому князеві, яким був Мстислав, « трудно було залишитися пасивним свідком заходів Ярослава коло збирання земель, і він простягнув і собі руку по батьківську спад­щину»^[187]. На думку ж С. Томашівського, «перемога Ярослава й об’єднання всієї Руси під його владою було суперечне з інтере­сами Візантії... Отже, греки подбали про те, що проти Ярослава виступив Мстислав тьмутороканський, сам погречений і цілком від­даний грекам... акція його проти Києва сходиться з першим зма­ганням Ярослава відбити від Польщі забрані західні окраїни »^[188]. Мстислав переміг Ярослава, який утік, але Мстислав не зайняв Києва, тільки запропонував братові поділ України поміж ними, на дві частини, здовж Дніпра, і сам осів у Чернігові. Ярослав спер­шу збирав військо до дальшої боротьби, одначе після двох років прийняв ту пропозицію Мстислава. Брати поділилися Україною і з того часу жили в згоді та взаємно допомагали собі в воєнних по­ходах.

Ту компромісову пропозицію Мстислава щодо поділу України М. Грушевський приписав Мстиславовій розвазі ^{[189] [190]}, а С. Тома- шівський ■— інтересам і плянам Візантії. В його праці читаємо: « Через неприродний розділ Руси здовж Дніпра — цієї головної комунікаційної артерії Руси й усієї Східньої Европи —■ Візантія загвожджувала небезпечний для неї ’’шлях від Варяг у Греки”, а Ярослав... так довго не міг вжити його проти Царгороду, як довго вся Задніпрянщина була в руках візантійського союзника Мсти­слава... Не може бути сумніву, що вона (умова, П.І.) обіймала і справу київсько-руської Церкви;...по лінії візантійських інте­ресів » ¹⁹°.

Можна припускати, що й у пізніших княжих міжусобицях нераз діяла прихована грецька рука на шкоду української держави.

Церковна залежність від Візантії і ідея української корони. До того, що в Україні не оформилася ідея української корони, причинилася не тільки відсутність міцної провідної верстви зе­мельної аристократії, про що була мова вище, але також і цер­ковна залежність української Церкви від візантійського патріяр- ха, який призначував київськими митрополитами, а то й інколи також українськими єпископами греків, що вносили в Україну ідеологічну атмосферу приналежности України до сфери впливів візантійського імператора та його корони, а також проводили в Україні напрямні грецької політики, яка супротивилися корона­ціям у сфері грецьких впливів.

Щоб зрозуміти атмосферу такої грецької ідеології, наведу нижче дві цитати з двох грецьких документів. Візантійський патріярх Фотій написав у своєму Окружному Посланні з 867 року так:

« І не тільки цей народ (болгари) змінив дотеперішнє нечестя на Христову віру, але й так звані Руси...; вони поневолили всіх довкола себе, а через те упали в гордість і підняли руки навіть проти ромейської (візантійської) держави. Але тепер навіть ці Руси перемінили єлинську (поганську) і нечистиву науку, якої перше трималися на... християнську віру і з любов'ю стали підда­ними та друзями нашими, замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося у них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й па­стиря, і поважають християн з великою пильністю та сердечні­стю »^[191]. (Підкреслення моє, П.І.).

Проф. М. Чубатий, коментуючи цей цитат, відмітив, що він досконало ілюструє, « як у Візантії розуміли тісний зв’язок поміж християнською місійною працею візантійської Церкви та інтере­сами імперії. Кожне навернення варварських сусідів, звичайно докучливих для імперії, вважали у Візантії за політичне узалеж- нення тієї нації від імператора ромеїв » ^[192].

Слід ще додати, що духовні, залежні від царгородського пат- ріярха, мали підчас Богослужб поминати візантійського імпера­тора, і то на першому місці. У вірних, що брали участь у Бого- службах, творилося враження, що вони вже мають свого імпера­тора в особі грецького цісаря, а це не могло сприяти оформленню власної, української ідеї коронації.

У Візантії був т.зв. цезаропапізм, це зн., що духовна влада була великою мірою підпорядкована владі цісаря, напр., цісар затверджував всіх кандидатів на митрополитів України, а також мав право призначувати їх у заступстві за патріярха. Це діялося головно у час, коли патріярх помер, а нового патріярха ще не виб­рано. На територіях латинської Церкви духовна і світська влада були незалежні від себе, а навіть бувало й навпаки, що світські володарі підпорядковувалися Папі Римському не тільки в духов­них, але й у політичних справах.

Крім того, візантійський цісар потверджував розпорядження патріярха щодо України. Зразок такого візантійського цезаропа- пізму виступив дуже виразно в письмі царгородського імператора Івана Кантакузена до волинського князя Любарта про скасуван­ня окремої галицької митрополії в 1347 році. Ось винятки з того письма:

«Це було затверджене моєю імператорською постановою та синодальним рішенням, щоб єпископства Галича та інші були знову підчинені, як колись, Київській митрополії; далі, щоб галицький єпископ тут явився, щоб після прослідження його справи поста­новити щодо нього, що є згідне з святими канонами та що їм від­повідає... Тому мій імператорський Маєстат повідомляє тебе, щоб ти подбав про вислання та доставлення сюди галицького єпископа.

«...Далі ти, як християнин, маєш в дусі побожности й по­кори та послуху святій Божій Церкві прийняти охоче,...що свята Церква проголошує, та що мій імператорський Маєстат затвер­джує, щоб попередній порядок привернути, а також, щоб це роз­порядження прийняти з радістю як ваш обов’язок та як те, що корисне для добра вашої душі. Це все має статися, що мій Маєстат оцим подає до відома » ¹⁸³.

Ясно, що такий підхід візантійських цісарів не міг сприяти оформленню ідеї української корони.

Проф. М. Чубатий відмітив, що « в орбіті східнього християн­ства... не могли появлятися нові королі, бо візантійський цісар на це не дозволяв, а візантійський патріярх ніколи такого права, як Папа, в справах коронації не мав... Добровільно візантійський імператор ніколи нікому титулу короля чи царя не признавав. Мусів це зробити раз, погоджуючись на титул царя для болгар­ського Симеона, але тільки тоді, коли болгарський цар Симеон був такий сильний, що його залізні полки стояли під брамами Цар- городу та загрожували, що здобудуть його... Візантія...зробила це під примусом і вела таку політику..., щоб повалити болгар- ^[193] ську державу, а з нею й церковну самостійність, що й сталося 1018 р. » !94.

Брак української корони багато причинився до того, що Укра­їна не могла вийти з удільного розбиття й об’єднатися.

У народів, що були в орбіті Західньої Церкви, в тому й по­ляків та чехів, звичайно духовенство формувало ідею коронації у своєму народі та доводило до тієї коронації (див. вище), нато­мість українське духовенство, що було здебільша під проводом митрополита грека, при вищез’ясованій візантійській духовій атмо­сфері та політиці не могло оформити такої ідеї. Українці, не ма­ючи власної, української корони, згодом попадали, зрештою, й самі «пхалися » під чужу корону, чи то для захисту перед та­тарською небезпекою чи для охорони прав окремих суспільних верств або для захисту перед суспільними надужиттями й кривда­ми, а під чужою короною до решти втрачали свої державні ула­штування.

Державні наслідки занедбання шкільництва. Вже тільки ко­ротко й загально скажу про вплив занедбання шкільництва на державні справи. Під керівництвом київських митрополитів, зде­більша греків, українська Церква не розвинула шкільництва в Україні настільки, як західня Церква в її краях. Школи при єпи­скопських катедрах і деяких манастирях мали головно початко­вий характер, а по селах аж до Шевченкових часів вчили писати й читати дяки. « Дяківка » — це була панівна школа в Україні довгі століття. Середню й вищу освіту набували деякі одиниці приватно. Винятково котрась школа доходила до рівня середньої школи.

Шкідливі наслідки занедбання шкільництва відчуло україн­ське громадянство зокрема в той час, коли українські землі на основі люблинської унії 1569 року піддано під владу Польщі, тобто відлучено їх від Литви, а прилучено до польської Корони, та коли Товариство польських Ісусовців (Єзуїтів) заснувало багато своїх шкіл в Україні й поставило їх на найвищий тоді знаний педаго­гічний і навчальний рівень. Українська шляхта, бажаючи дати своїм дітям якнайбільшу освіту, посилала своїх дітей до тих шкіл у великій кількості. Після 10-тьох років навчання в єзуїтських школах частина дітей переходила до латинської Церкви, а враз з тим польщилася. Швидка розбудова українських шкіл середнього

184 М. Чубатий, Історія християнства на Руси-Україні, стор. 275. типу в 1580-тих роках в Острозі і у Львові, а в 1-шій половині 17 ст. і в Києві та й у інших місцевостях була радніш реакцією на розвиток польонізуючого єзуїтського шкільництва. Але ця реакція прийшла пізньо та в замалому розмірі.

в той час немала частина української провідної верстви перейшла в польський табір, то відповідальність за те спадає ве­ликою мірою на ієрархію української Церкви, яка була довгий час здебільша під проводом митрополитів греків, а яка не ство­рила відповідних українських культурних вогнищ. Згодом, при такій послабленій і прорідженій українській провідній верстві, Хмельницький мав великі труднощі у створенні української ко­зацької держави.