Відсутність міцної провідної землевласницької верстви

Тепер час спитати про глибшу причину вищез’псованих поді­лів київської княжої держави на удільні, а далі ще й на волосні князівства, про глибшу причину великих княжих міжусобиць, зокрема затяжної боротьби за Київ; чому не зупинено тих поді­лів і тієї боротьби, чому не створено української корони, що могла зберегти єдність Руської землі та випровадити її з бурхливого моря на спокійні води, як це сталося з іншими народами й державами?

Відповідь на це дав уже нам В’ячеслав Липинський, який до- бачував головну й глибшу причину упадку української княжої держави в тому, що на українських землях не оформилася міцна провідна верства, осіла на землі, з якою зв’язувала б свою долю.

Правда, вже й Грушевський відмітив, що « князь правив, спи­равшися на свою дружину, яку тримав з своїх грошей, з тих до­ходів і даней, які на нього йшли » та що « спочатку ця дружина була дуже рухома: вона, як і князі, переходила з землі до землі, з князями і без них; далі осідається, сказати б, вростає в землю й зливається з земським боярством»^{[155] [156]}.

(Довші цитати з праць М. Грушевського і В. Липинського подано вище, в підрозділах, де з’ясовано їх погляди на ті справи).

Також ми бачили, що погляд В. Липинського про відсутність сильної провідної верстви як причину упадку київської держави прийняв і Ісаак Мазепа (див. вище). Прийняв цей погляд раніше Теофіл^Коструба, який порівняв український політично-суспільний устрій княжих часів із таким устоєм в Західній Европі.

«...на Заході суверен (звичайно король) становив окремий стан, а натомість февдальне лицарство, стисло зв’язане з землею, ане з сувереном (підкресл. в оригіналі, П.І.), творило окремий стан. В Україні того не було. Дружина була зв’я­зана особисто з князем так тісно, що князь числився, власне, « пер­шим між рівними », а не окремим станом. Це були залишки тих часів, коли князі-конунґи ще були тільки ватажками своїх дру­жин. В Україні і взагалі у східній Европі аж до половини XII століття збереглися давні « дружні » відносини між князем і його дружинниками-боярами. Це давало боярам велику свободу пове­дінки у відношенні до князя... що у своїй здеґенерованій формі дало боярську зухвалість і анархію в Галичині. Дружина була зв’язана не з землею, а з князем. Тому з переходом з одного стола на інший дружина була зобов’язана — і звичайно це зобов’язання виконувала — іти разом із князем: життя дружини й її добробут був тісно споєний із долею князя ¹⁶⁷. В найдавніші часи Київської держави, ще в X столітті, як князь так і дружина не мали ніяких земельних наділів, де провадили б свою індивідуальну господарку, але жили виключно з воєнної добичі й місцевих данин. Княжий скарб був не публичною власністю, а власністю князя, і з нього він удержував свою дружину. В пізніші часи, зокрема в XII сто­літті (не кажучи про пізніші вже часи) дружинники дістають земель­ні наділи якби винагороду за свою воєнну службу князеві. Все ж таки навіть тоді вони були зв’язані з князем, а не з землею. Та­ким чином підбита країна вважалася приватною власністю князя і дружини, а поняття держави як публичної власности всіх грома­дян тоді в нас іще не було. Відповідно до того відносилися до дер­жави нижчі шари громадянства...»^{[157] [158]}.

З того бачимо, що в Західній Европі, включно з Польщею, суверен-володар, правний власник всієї землі в державі, розда­вав землю різним лицарям, а ті (магнати) роздавали землю далі лицарям. Всі ж, що отримали землю, звичайно спадково, мали обов’язок за те озброювати себе і якусь кількість лицарів-войов- ників та прибувати з військом на кожний заклик свого зверхника, в тому й найвищого зверхника в державі — володаря-суверена, звичайно короля.

Натомість в Україні князь платив своїм лицарям-дружинни- кам — і за військову службу, і за сповнювання княжо-державних урядів —■ прибутками з данини, в тому велику частину натура- ліями. Досить пізно, бо аж в XII ст., почали дружинники діставати землю, через що верства української земельної аристократії була слаба; вона оформилася сильніше тільки на західніх українських землях. (Про її дальшу долю див. вище в розділі про погляди В. Липинського).

Таке оплачування княжої дружини-войовників даниною і при­бутками з торговлі, а не роздачею землі для них та зв’язання во- йовників з князем, а не з землею, мало кілька некорисних наслід­ків для держави.

Поперше, те, що торгівлею займалися побіч купців також во- йовники, чинило купецьку та взагалі міщанську суспільну вер­ству слабою та причинилося побіч інших чинників до того, що українські міста були слабкі.

Подруге, відповідно до того, як ділилися й маліли князівства та в міру того, як занепадала торгівля через напади кочовиків і з інших причин, убожів князь, а через те і його військо ставало менше. Ще Святослав І Завойовник (ф972) ішов похододом на над­дунайську Болгарію — як подав грецький хронікар Лев Діякон —■ з 60.000-ним військом^[159]. У поході руського війська на Царго- род за Ярослава Мудрого, 1043 р., взяло участь бл. 20.000 вій­ська на човнах і 6000 вояків на суходолі^[160]. Одначе згодом, як відмітив М. Грушевський, « значніші князі мали по кілька сот дружини, до тисячі, рідко більше, менші ж князі могли мати яку сотню або кількадесять... » ^[161].

Потрете, щонайважливіше, таке незв’язання провідної верстви з землею та своєрідна ізоляція тієї верстви, а через те й держави від решти громадянства не витворили у неселення України відпо­відно сильного патріотизму та взагалі не оформило ніякої однієї сильної, всіх об'єднуючої понадклясової народньої ідеї.

У праці М. Грушевського читаємо:

« Таким чином до братства, родової спільноти (князів, П.І.), як до чогось реальнішого, апельовано там, де властиво йшла мова про спільність інтересів, « добро Руської землі », з другого боку там — де вимагалося властиво етики, справедливости в відносинах.

’’Ідея « Руської землі » при тому виступає теж дуже часто. Вона, безперечно, жила, і з свого боку невтралізувала розклад княжого роду на дрібніші роди, але, видко, на імперативну силу цієї ідеї не дуже покладалися в суспільності, і в поміч їй, для по­кріплення, відкликувалися завжди до княжого братства, до спіль­но сти роду” ^[162].

А згадуваний уже вище Т. Коструба, спираючись на ідеї Вяче­слава Липинського (« Листи... »), висловив ось такі міркування:

« Недостача аристократії, споєної тісно з землею й її інтере­сами, причинилася до того, що в Україні і взагалі на Сході Евро- пи не розвинувся патріотизм у такій формі, як його бачимо нор­мально на Заході. Бо патріотизм — це прив’язання до своєї землі- батьківщини, яке виростає на тлі зв’язання людини з землею як джерелом передусім свого прожитку, а далі взагалі осередком життя. Тому патріотизм у первісному і правдивому значенні слова походить від хліборобської верстви населення і буває ширший або вужчий, національний або льокальний, залежно від того, який горизонт мають його носії. Коли це більші земельні власники, ли­царська верства, яка побіч управи землі займається також у потре­бі її обороною, себто коли це войовники-продуценти, то вони обій­мають своїм зором і своєю любовю не тільки свою загороду, село чи села, але й цілу землю, підвладну їх монархові, де живуть такі самі їх брати-хлібороби.

З поглядами Т. Коструби треба погодитися.

Почетверте, відсутність сильної верстви земельної, а воднораз лицарської аристократії та мабуть також і протидії Візантії при­чинилися до того, що в Україні не оформлено і не здійснено ідеї української корони, яка чи не єдина в той час могла вивести Укра­їну з удільного роздроблення і об’єднати всі її сили до боротьби з кочовиками.

Брак ідеї української корони

Значення корони. Коронація володаря в середньовіччі, а на­віть і в нові часи, аж до великої французької революції, а то й ще згодом, мала дуже велике значення у державотворчому житті. Ко­ронація унезалежнювала й об’єднувала державу. Вона означала, що Церква передає державну владу від Бога для володаря.

Назовні означала коронація повну незалежність володаря, пов­ну його суверенність. Внутрі краю коронація вивищувала одного з князів понад інших і піддавала під його владу всіх інших князів та князиків даного краю. Доки князі, володарі чи тільки канди­дати до престолу не були короновані, доти могли бути суперечки і змагання за престіл. Коронація ж закінчувала всякі сумніви, дискусії і боротьбу за владу. Бунтуватися проти коронованої го­лови значило йти проти опінії всього тоді такого релігійного гро­мадянства, втратити його підтримку та наразитися на велике осу­дження, бо ж влада короля була від Бога.

Коронований володар забезпечував одночасно право до пре­столу тільки для свого роду й усував претенсії до престолу інших князів. Таким чином корона була важливим чинником, що об’єдну­вав державу й нарід в одну цілість, інколи на довгі віки. Через те церковні ієрархи Західньої Церкви, хотівши вивести свої краї з удільного княжого розбиття та забезпечити мир і спокій для краю, пригожий зокрема для церковної діяльности, доводили справи до коронації! таким способом об’єднували свій край і нарід в одну дер­жаву. Властиво з допомогою коронацій оформлено колись оста­точно всі більші теперішні держави.

Візьмімо приклади з історії наших західніх чи південно за- хідніх сусідів. Коли розбиття Польщі на менші князівства дій­шло далеко, а з слабости Польщі скористав сусідній чеський ко­роль і загорнув під свою владу велику частину того краю, тоді головно польська церковна ієрархія почала протидіяти тому. Ві­домий польський історик Анатоль Левицький написав про це так: « Польська Церква, з ґнєзнєнським архиєпископом на чолі, пра­цювала зусильно над приверненням королівської гідности Поль­щі, з допомогою об’єднання краю і розбудження народного почуття у суспільності. Під тим впливом постала у Перемислава думка відновити польське королівство; тож у Ґнезні архиєпископ Яків..., в асисті інших польських єпископів, між ними і краківського, коронував його на короля всієї Польщі, в 1295 р. >>^[164].

Правда, після року згинув трагічно Перемислав, а інший че­ський король зайняв Польщу, одначе незабаром Володислав Локе- тик відібрав польські землі об’єднав їх, а на загальне бажання поляків, за згодою Папи Римського, ґнєзненський архиєпископ Яніслав коронував Локетка в Кракові на польського короля 1320 р. З того часу вже всі польські володарі були короновані аж до третього розбору Польщі 1795 р.

Подібно угорська корона св. Стефана, що його коронація від­булася 1001-го року, чи чеська св. Вячеслава стали для тих на­родів могутніми об’еднувальними всенародніми ідеями на дев’ять століть. Під їх гаслами відбувалися кілька разів відродження тих народів після попередніх занепадів, під їх прапорами ті народи вели завзяту й уперту визвольну боротьбу і — властиво аж після першої світової війни, тобто після створення угорської і чеської незалежних держав, перестали ті ідеї мати вплив.

Заходи щодо коронації в Україні. Також і деякі українські князі вживали заходів, щоб коронуватися, одначе ті заходи, як виникає, не були дуже зусильні, а також мабуть до коронацій не хотіла допустити Византія. З поучення візантійського цісаря Ко­стянтина Порфірородного для свого сина знаємо, що вже попе­редники Володимира Великого просили королівських відзнак від візантійських володарів. Порфірородний написав так: « Коли хо­зари, або турки (себто угри) або Русь або якийсь інший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевня­тися, щоб прислати йому царських одягів, або корон, або орнат за якусь прислугу або допомогу, то слід так вимовлятися, що такі орнати й корони, звані у нас камелавками,...не можна колине- будь взяти з св. Софії, ані комунебудь дати»^[165].

Очевидно, що заходи для отримання королівських відзнак- прикрас за якісь заслуги — це ще не заходи щодо коронації, але це вказує, що деякі українські князі передволодимирових часів думали про вивищення себе хоч би в формі відзнак.

Одначе ця Цитата вказує, як нерадо візантійський двір давав комунебудь королівські відзнаки. З того можна додумуватися, що той двір не хотів годитися тимбільш і на дійсні коронації.

Можна догадуватися, що Володимир Великий вимагав від ві­зантійського двору не тільки видати за нього заміж Анну з Цар­ського роду, але й коронувати його. На це може вказувати пере­каз про т.зв. « шапку Мономахову », який у перших редакціях від­носився до Володимира В., а також його образ на грошах з коро­лівським вінцем, хоч це могло бути тільки наслідування грецьких грошей. Крім того, німецький учений Ф. Деґлер устійнив на основі одного документу й візантійських цісарських реґестів, що 11 жов­тня 989 року посольство митрополита Ефезу, далі ієрарха Антіо­хії, кількох єпископів і монахів поїхало до Володимира до Києва, щоб йому передати корону й інші інсиґнії та привезти царівну Анну ¹⁶⁰. Можна догадуватися, що Володимир домагався не тільки самих реґалій (королівських відзнак), але й самої коронації, одначе мабуть візантійські цісарі не згодилися на коронацію і обмежи­лися тільки до прислання реґалій.

В українській історіографії висловлено погляд, що Володимир Великий, не досягнувши коронації від Візантії, переговорював в тій справі з Римом, на що могли б вказувати три посольства з Риму до нього (в 988, 991 і 1000 роках) та два посольства від нього до Папи Римського — 994 і 1001 років. Не виключене, що папські посли могли коронувати Володимира 1000 року. За коронацією промовляло б те, що літописці та тодішня громадська опінія ува­жали за самозрозумілу річ, що право до княжого престолу ма­ють тільки нащадки Володимира В., тільки Володимирів рід^{[166] [167]}. Деякі учені не приймають погляду про Володимирову коронацію.

Цікаво, що ніяких слідів ідеї коронації не зустрічаємо у час володіння Ярослава Мудрого (1019-1054), коли українська держава дійшла до найбільшої своєї могутности й розцвіту, дарма що Яро­слав був у родинних зв’язках з династіями Західньої Европи («тесть Европи») і справа коронацій мусіла бути йому добре відома. Прав­да, 1059 року український археолог, що діє під большевицьким режимом, С.А. Висоцький відкрив ґрафіт ■— напис про смерть Яро слава на стіні катедральної церкви св. Софії в Києві, в якому наз­вано Ярослава « царем »: «В 6562 (1054) місяця фіврара 20 успе- ніе царя нашего... », але це слово треба мабуть уважати тільки за святкову, урочисту назву князя, яка не вміщає в собі поняття коронації, бо того самого слова вжито в Київському літописі під 1141 і 1154 рр., у відношенні до двох інших князів, про яких не можна думати, що вони були короновані^[168].

Справа української коронації виникла аж за Ярославового сина —· Ізяслава, але не знаємо, наскільки ініціятиву до цього дав сам Ізяслав. Було це так. Ізяслава приневолили двічі втікати з Києва; вперше самі Кияни 1068 року, одначе Ізяслав повернувся до Києва 1069 р. з допомогою польського князя Болеслава IL Вдру­ге вигнали Ізяслава з Києва його брати Святослав, чернігівський князь, і Всеволод, князь Переяслава, 1073 р. Ізяслав, не мігши покищо дістати вдруге допомоги від Болеслава II, звернувся за нею до тодішнього цісаря римського німецького народу Генри­ка IV. Цей конкретної допомоги не дав, а тільки обмежився до вислання посольства до Святослава в обороні Ізяслава. Тоді Ізя- слав післав свого сина Прополка до Папи Григорія VII. Ярополк — в імені свого батька Ізяслава ■— просив, « щоб це королівство (Руси) отримати з наших рук як дарування св. Петра, виявивши належну вірність тому ж святому Петрові, зверхникові апосто­лів... » (виняток з листа Папи Григорія VII до Ізяслава). Папа сповнив прохання Ізяслава і Прополка, вчинив Руське королів­ство ленном св. Петра, тобто прийняв його під свою опіку та пе­редав владу в ньому Ізяславові як королеві. З рисунків у так зв. Кодексі Ґертруди, жінки Ізяслава, виникає, що Папа, приймаючи Русь як ленно св. Петра, коронував Ізяслава на короля Руси, вклав­ши корону — в заступстві батька — на голову Прополка.

За спонукою Папи дав Болеслав II допомогу Ізяславові вдруге, але аж після смерти київського князя Святослава, померлого в грудні 1076 року. Чергового року Ізяслав вернувся вдруге до Києва ^[169].

В зв’язку з цією коронацією Степан Томашівський, а далі Домет Олянчин висловили здогад, що однією з немаловажних при­чин непорозуміння між Святославом і Всеволодом та Ізяславом, а враз і другого вигнання останнього, мав бути плян Ізяслава зре­формувати Нрославів статут старшинства, а саме ввести на місце сеньйорату спадкове право первородства (прімогенетури), тобто ді- дичне наслідство найстаршого сина по батькові на київському пре­столі, та що Ізяслав вже в Києві мріяв про коронацію. Такий плян Ізяслава не міг очевидно подобатися його братам і вони вигнали його з Києва^[170].

Не знаємо, наскільки теорія С. Томашівського і Д. Олянчина правдива. Одне знаємо: немає ніяких слідів, що Ізяслав після того, як вернувся вдруге до Києва 1077 року, думав про корона­цію, чи вживав якихнебудь заходів для її здійснення. Тим то мо­жуть бути тут дві можливості. Перша, що думка вчинити Русь ленном св. Петра, тобто ленном Апостольської Столиці постала у Ізяслава аж на еміґрації, з конечности, щоб могти дістати допо­могу від Папи Григорія VII, в той час, коли не міг Ізяслав дістати її ні від кого іншого. При тому тут ще є дві можливості: а) що Ізя- слав просив тоді одночасно Папу і про допомогу, і про корона­цію; б) що він просив Папу тільки про допомогу, а Папа з власної ініціятиви коронував його за посередництвом Прополка, щоб так забезпечити для Апостольської Столиці церковні впливи на Сході Европи. Друга, а властиво третя можливість: що теорія згаданих учених правдива, що Ізяслав думав про введення прімогенетури у наслідство київського престолу і забезпечення його коронацією вже в Києві 1073 року, одначе після другого повороту до Києва зрезигнував з такого пляну, бачучи: а) слабкість своєї позиції, б) можливість спротиву міцного тоді брата Всеволода, жонатого з грецькою царівною, дочкою Мономаха, та можливість сильної протидії Візантії і нею призначених митрополита та деяких єпи­скопів. Зрештою, може й Ізяслав вже й не мав часу розгорнути того свого пляну, бо володів він тепер в Києві тільки неповних 15 місяців (від 15.VII.1077 до З.Х.1078), згинувши в час бою.

В історії України маємо ще дві коронації галицько-волинських володарів — Данила і Юрія І. Ініціятиву до першої коронації, що відбулася 1253 р., дав більше Папа Римський, щоб так вина­городити Данила й українську церковну єрархію за згоду на цер­ковну унію. Данило навіть відмовлявся від корони, яка означала повну незалежність володаря, бо побоювався неприхильної реакції татарського хана, який раніше приневолив Данила признати та­тарську політичну зверхність.

Юрій І володів або від 1292 або 1301 р. до 1308 (або й до 1315) р. Що він — чи то був коронований, чи тільки отримав корону, свідчить про те напис на його печатках латинською мовою, на од­ній, що він «король Руси», і «князь Володимирі!», на іншій, що він « король Галичини і князь Володимирі! » (Волині), а також його рисунок на печатці з зубчастою короною західньо-европейського типу на голові та з скиптром у руках. Не маємо ніяких вісток в джерелах про цю коронацію, тільки польський хронікар-історієпи- сець І. Длуґош відмітив, що Папа Климентій V (1305-1314) закли­кав та просив короля Русинів, « щоб він, згідно з своєю обітни­цею, даною через послів та листовно, не занедбав прийняти послух та унію з Римською Церквою ». В зв’язку з тим М. Чубатий ви­словив думку про можливість, «що Папа, знаючи такі близькі зв’язки Юрія з католицтвом, прислав Юрієві корону з пропози­цією почати переговори про церковну унію ». А переговори могли натрапити на якісь труднощі, через що Юрій був приневолений припинити їх ^[171].

Згаданий уже вище Володимир Мацяк висловив був іншу дум­ку, а саме, немов то князь Юрій Львович « приймає коло 1299 р. королівську корону від візантійсько-царгородського імператора і патріярха »^[172], одначе з уваги на вищенаведені дані щодо тієї ко­рони його погляд і ним подані аргументи, на мою думку, не втри­маються в науці. Зрештою, згодом сам В. Мацяк змінив свою думку й уважав за доведене, що Юрій І отримав корону з Риму^[173].

В усіх чотирьох вищез’ясованих і знаних випадках виникнен­ня ідеї коронації в історії України та ідея не втрималася. Заходи для здійснення тієї ідеї, з винятком може Володимира В., були слабкі, а в двох — може й у трьох випадках — та ідея виникла з ініціятиви Папів Римських. Зокрема, не видно, щоб коронаційні заходи підтримувало духовенство або котрась інша суспільна верства.

Дві були причини такої слабкости ідеї української корони, що в той час може єдина могла об’єднати українські землі в одну міцну державу. Одну причину подано вже вище, а саме відсут­ність міцної верстви лицарів-землевласників в Україні, що в їх інтересі і в інтересі їх батьківщини було б створення дідичної мо­нархії, як це було в західніх краях.

Другою причиною було те, що ані царгородський патріярх, ані ним призначувані митрополити та єпископи, часто греки, не сприяли творенню монархій — коронаціям, а навпаки, діючи часто в інтересах царгородського цісаря мабуть ще й старалися не до­пустити до того. Взагалі політика царгородських імператорів пря­мувала до того, щоб українську державу послабити і так вчинити її менше небезпечною для Візантії, а не навпаки.