Поділ на князівства і княжі міжусобиці
До поділу Київської держави на багато князівств причинилися головно: 1. величина її території, 2. різниці поміж її племенами, 3. неуреґульованість наслідства на київському і інших княжих престолах, та великий розріст княжого роду.
1.
Територія Київської держави підчас її найбільшого розвитку була дуже велика, бо вона охоплювала не тільки етнографічні українські та білоруські землі, але й велику частину пізніших московських земель, через що сягала до Фінської затоки, озера Ладога, в деяких місцях до ріки Волги та під Кавказ. Це була найбільша територією держава в усій середньовічній Европі. При тодішній невиробленій комунікації важко було утримати зв’язок між державним центром та далекими окраїнами держави, тим- більш, що на деяких із них проявлялися відосередні тенденції. Тільки князі великої особистости й авторитету та з військовою силою, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий та великою мірою і Володимир Мономах, вміли втримувати в послуху для себе населення найдальших окраїн своєї держави.2. Різниці поміж групами племен. На цю різницю мали вплив насамперед народній субстрат, тобто те первісне, прадавнє місцеве населення, з якого розвинулися згодом дані групи племен. Для групи українських племен таким субстратом було давнє хліборобське населення трипільської культури; для групи пізніших московських племен субстратом були фіни, а для білоруських — балтійське населення, через що оформилися інші народні типи, з іншою вдачею та культурою.
Також головні ріки тих груп племен спрямовували їх торгівлю та взагалі їх економічне життя в інших напрямах: Дніпро і Дністер — до Чорного та Середземного морів, Двина й Німан до Балтійського моря, а Волга до народів Азії, зокрема Сибіру та до Каспійського моря. З народами, що жили над тими морями чи в тих сторонах дані групи племен не тільки втримували торговельні зв’язки, але переймали й дещо з їх культур, а це витворювало різницю їх економічних інтересів та різниці їх культур.
3.
Неуреіульованість наслідства княжих престолів. Вже після смерти Святослава І Завойовника (|972 р.) почалася перша міжусобиця між його трьома синами, в якій згинули два сини — Олег, а далі Ярополк, найстарший між ними. Залишився тільки Володимир, що об’єднав державу, поширив її границі та довів її до великої могутности. Після смерти Володимира Великого (^1015) почалася друга велика міжусобиця між його синами, в якій згинули три Володимирові сини — Борис, Гліб та Святослав, а четвертий — Святополк Окаянний, що спричинив їх смерть, пропав в сусід- ному західньому краю. Переможцем у тій боротьбі був Ярослав Мудрий, що знову довів державу до великої могутности. Щоб не допустити до братньої міжусобиці після своєї смерти, Ярослав Мудрий ще за життя поділив державу між своїх синів і дав їм такий заповіт:« Це я відходжу з світу цього, сини мої, майте між собою любов, бо ви є брати одного батька і матері. Якщо будете в любові між собою, Бог буде при вас і підкорить вам ваших противників; якщо ж будете ненависно жити, в суперечках сварячись, то й самі загинете, і землю батьків своїх і дідів погубите, яку вони набули трудом своїм великим. Тож перебувайте мирно, слухаючи брат брата. Це ж поручаю на своє місце престіл старшому синові моєму і братові вашому Ізяславові, Київ, його слухайте, як слухали ви мене, він буде вам в моєму місці... І так розділив їм городи, заповідаючи, їм не переступати приділів братніх не виганяти один одного; сказав Ізяславові: якщо хто схоче скривдити брата свого, то ти помагай тому, кого кривдять. І так урядив, щоб сини його перебували в любові ». (Переклад цитату з літопису на сучасну мову, зі збереженням оригінального стилю).
Таким чином Ярослав М. ввів т.зв. княжий сеньйорат в устрій держави. Хоч ясно Ярослав не з’ясував цього устрою, проте згодом оформилося в Чернигівській землі так зв. в літописі « ліствич- ноє восхожденіє », тобто «перехід по драбині », який приймався бодай частково та в теорії щонайменше і в інших землях, це зн., що в Києві мали княжити після смерти Ізяслава його молодші брати по черзі старшинства, а далі найстарший син Ізяслава і т.д.
Інші князі мали присуватися щораз ближче до київського престолу, по черзі старшинства, займаючи щораз кращі городи.Хибою сеньйорату було, що він мав спиратися тільки на моральному авторитеті, на солідарності княжого роду. В дійсності ж найстарший у княжому роді, київський князь, міг проявити дійсну владу тільки тоді, як розпоряджав силою —· військом. Вже сини самого Ярослава М. зломили сеньйорат, вигнавши Ізяслава з Києва, в якому почав княжити його брат Святослав. Згодом щораз більше почали ту засаду ломити і почалися княжі міжособиці за Київ та й за інші князівства, зокрема в Чернігівщині. Сеньйорат не сповнив свого завдання, не охоронив Київської держави перед боротьбою князів, ані не зберіг її цілости. І. Холмський (Кри- п’якевич) відмітив, що Ярославів заповіт — «це було рішення, фатальне для дальшого розвитку держави»[145], а Теофіл Коструба завважив: « Був тільки один вихід із цього завороженого кола: це була б королівська корона, яка на Заході вирішила була питання про престолонаслідство... На жаль, Ярослав Мудрий, не зважаючи на свої численні зв’язки з Заходом, не ввійшов у сім’ю західньо-европейських народів, а тому його заповіт не причинився насправді для добра нашій державі, а радніше вніс заколот, який доведеться пізніше князям ліквідувати » [146].
Князі справді скоро зліквідували сеньйорат, введений Ярославом, а незабезпечиний відповідною силою. Сеньйорат не втримався навіть пів століття. Коли розпочалися більші міжусобиці між князями, особливо в Чернигівщині, підчас яких Олег Свято- славич наводив на українські землі половців, за що прозвано його Гореславичем, українські князі вирішили на своєму з'їзді в Лю- бечі 1097 року, що з того часу кожний князь має тримати тільки свою батьківщину, тобто землю, отриману від свого батька, і не сміє нападати на землі іншого князя. Князь мав ділити свою землю між своїх синів. Так почався тепер уже леґалізований князями поділ української Київської держави на щораз то більше удільних князівств.
Поділ, чи ·— як дехто з істориків називає — розклад Київської держави йшов далі в двох напрямах: а) поділу на щораз то більше князівств і б) боротьби за Київське князівство чи радніш за місто Київ, « матір руських городів ».
Поділ на удільні князівства.
Вже за часів Володимира В. і Ярослава М. відділилося окремо Полоцьке князівство, де володів Ізяслав, син Володимира В. і Рогніди. Після поділу держави між Ярославових синів та під впливом економічних інтересів окремих земель і колишніх племен відокремилися крім 1. Полоцького ще такі князівства-землі: 2. Київське, 3. Чернігівських4. Переяславське, 5. Турово-Пинське, 6. Волинське, 7. Галицьке. На неукраїнських землях оформилися Новгородське, Ростово (Володимире ^Суздальське та Муромо-Разянське і інші князівства. (Тут вичислено князівства не в хронологічному порядку щодо часу їх відокремлення, а радніш за територіяльним сусідством).Відповідно до того, як княжий рід розростався в окремих князівствах, вони ділилися далі на менші князівства, звані волості, які отримували сини по батькові. Напр., Чернигівське князівство поділилося у висліді на такі волості: Чернигівську, Новго- род-Сіверську, Курську, Рильську, Путивельську, Трубчевську і Вщизьку. А в XIII і пізніших століттях нащадки Ольговичів так розрослися, що тамошні князі були просто тільки більшими дідичами-поміщиками[147]. Турівське ж князівство згодом поділилося на менші князівства зі столицями в Пинську, Клечеську, Городку, якийсь час у Слуцьку, а в XIII ст. ще й у Дубровиці, Степані, Чар- торийську тощо[148].
Тільки одна Київщина не ділилася на окремі князівства, але відібрано від неї згодом Погорину волость (над рікою Горинню). Не ділилася вона, бо не мала своєї окремої династії, як інші удільні князівства. Правда, якийсь час втримувалися там Мономахо- вичі (старші) і Київщина уважала їх за свою династію, але з боротьбою за Київ князі почали мінятися і кияни втратили своє зацікавлення Мономаховичами. Хоч Київщину не поділено на окремі князівства, але й тут київські князі встановляли окремі волості для окремих князів, чи то для близьких своїх свояків, щоб їм забезпечити Київщину як спадщину, або мати ту близько для допомоги, чи то для тих, що втратили свої волості в інших князівствах, бо київський князь як патріярх династії почувався до обов’язку заопікуватися ними, чи то як нагороду для тих, що допомогли даному князеві здобути Київ.
Одначе постійних княжих волостей в Київщині не було. « Розклавши княжі волості в Київщині в тому порядку, як часто котра була княжою волостю, ми дістанемо такий ряд: Погорина, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Треполь, Канів, Котельниця (з Божськом, Межибожем і ще двома містами), Овруч, Корсунь, Богуслав, Бужськ, Мозир, Корчеськ, Котельниця (сама одна), Михайлів, Полоний»[149]. Більша частина в цьому ряді, почавши від Овруча, бували тільки раз окремою волостю. Одначе волосні князі Київщини не провадили окремої політики, тільки підпорядковувалися вдебільша київському князеві.Боротьба за Київ. Годі тут докладніше зображувати боротьбу за Київ, одначе уявити собі її допоможуть нам деякі статистичні числа, подані в « Великій історії України » (вид. І. Тиктора). Там читаємо:
« Яскравою картиною того, на що звелося політичне життя Київської держави в останньому столітті її існування (1146-1246) можуть нам послужити сухі числа: за одно століття переходив київський стіл з рук до рук — 46 разів! При тому княжило тут 24 князі з 7 ліній і 3 династій. З того один князь « вокняжувався » на київському столі 7 разів, п’ятьох засідало по 3 рази, вісьмох по 2 рази. Найдовше, бо ІЗ років продержався один князь, один княжив 6 років, два по 5, три по три роки, сім по два роки, тридцять п’ять не княжили в Києві довше, як рік, а то й ще коротше. Не диво, що серед такої мінливости князів на київському столі не могла тут закріпитися якась державотворча система; крім того, терпіла на тому духова й матеріяльна культура народу »[150]. (Підкреслення мої).
Боротьба суздальських князів проти Києва. До послаблення і знищення Києва у тій боротьбі багато причинилися володимиро- суздальські князі, тобто князі тієї території, що пізніше стала основою московського народу.
Як знаємо вже з вищесказаного, між населенням Ростово-Суз- дальщини та Муримо-Разянщини і між українськими племенами існували більші різниці вже з найдавніших часів. У племен пів- нічно-східньої Европи народнім субстратом у 80 процентах були фінські племена.
їх господарство й економічні інтереси були зв’язані з Волгою, а не з Дніпром. Тому шість разів мусіли їх українські князі наново прилучувати війною до Київської держави, а чотири рази князі ліквідували їх повстання. Різнилися вони також і своєю культурою та мовою. Приблизно від половини XII ст. ростово-суздальські князі повели окрему свою політику [151], спрямовану на те — наперед, щоб оволодіти Києвом, а опісля, щоб знищити його як свого конкурента.З послаблення Києва намагався скористати суздальський князь Юрій Довгорукий, син Володимира Мономаха. Тричі пробував він здобути Київ, в 1149, 1150 і в 1154 рр. Аж за третім разом втримався він в Києві, але з тією різницею від інших князів, що він сперся не на киянах, а на суздальцях і тому він примістив в Києві та в його околиці військові залоги суздальців. Після смерти Юрія 1159 р. кияни понищили та вигнали суздальців. Характеризуючи цю боротьбу в 1150-тих роках, молодий, многонадійний український історик Павло Грицак, що передчасно помер, висловив такий погляд:
« Воржнеча Суздаля, згодом Володимира Заліського, з Києвом, така слідна вже в 2-ій половині 12 ст., — де ворожнеча двох зовсім виразно сформованих політичних систем — суздальсько- володимирської та київської. В боротьбі Ізяслава з Юрієм по стороні першого в 1150-тих рр. стоять Київ, Волинь, Полісся, Смоленськ, часами — Переяслав. Хоч покищо не бачимо тут Галичини, ні Чернігівщини, ця Ізяславова ліґа саме й є вищою формою політичної організації українського народу в ті часи»[152].
Р. Млиновецький уважає Юрія Довгорукого за першого окупанта Києва. (Див. про те вище в підрозділі « Погляди Р. Млино- вецького »).
Син Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський, також володи- миро-суздальський князь, здобув Київ 1169 р., сильно його зруйнував і обрабував, вивізши багато майна з Києва до своєї столиці в Володимирі над Клязьмою. Він не осів в Києві, а рішив володіти ним із своєї північної столиці. Андрій Боголюбський двічі призначував, сказати б, свого намісника-князя для Києва, щераз облягав його 1173 р., але після кількох місяців мусів відступити з нічим.
Цю боротьбу після смерти Андрія Боголюбського (|1178) М. Грушевський коротко зобразив між ін. так: «тоді знов брат Андріїв Всеволод зумисно розсварив українських князів... і збив таку бучу, що знов Київ пограблено і знищено немилосерно (1203),[153] і коло нього звелася така борня, що справді трудно було всидіти комунебудь в Київщині.
« Після цього Київ упадає вже зовсім і пізніший татарський погром не багато доправив по тих домашніх погромах»[154].
Тим то в боротьбі за Київ найбільш причинилися до його знищення та захитання суздальські князі від 2-гої половини 12 ст., ці попередники і предки московських князів. Отже, Московщина не тільки згодом зліквідувала українську гетьманську державу, але також вона — в ширшому розумінні, що включає і Суздаль — значно причинилася до упадку і попередньої — української княжої держави.