Напади кочовиків

Географічне положення України над Чорним і Озівським мо­рями, правда, впродовж історії давало Україні великі користі, бо в стародавні часи дало змогу населенню тих країв увійти в кон­такт з культурою античного світу, зокрема з культурою античної Греції, а далі з християнством Візантії, що причинилося до поши­рення християнства в Україні.

Одначе, з другого боку, те положення України « при битому шляху з Азії до Европи » приносило величезні шкоди і руїну на­селенню України та послаблювало її впродовж довгих століть. Справді « Ой біда, біда чайці небозі, що вивела діток при битій дорозі»^[121]. Про цю трагедію України вищезгаданий географ і зна­вець політичної географії України —- Степан Рудницький напи­сав так:

«Вплив центрально-азійського сусідства на історичний рух був поміж усіма політично-географічними впли­вами для території і народу України безумовно найсильніший. Від самих початків його історії тяжить цей вплив неначе змора на українському народі, немов опир п’є азійський кочовий світ цілі століття його живу кров. Татарське лихоліття не почалося як дехто міг би думати, аж у тринадцятому столітті, воно морило Україну від сірої давнини. Кіммерійці, скити, аляни, гуни, авари, хозари, мадяри, печеніги, торки, берендії, половці, татари, кім- лики -— всі вони страшною чергою проходили впродовж двох тисяч років степи й луги України і заливали її безмежним горем війни. Починаючи від аварів, мусів український народ переносити всі ці кочові побої безпосередньо на своїх плечах ».

« Не багато є між самими українцями людей, які здавали б собі добре справу з цілої величезности безмежної шкоди, яку ці набіги кочовиків принесли Україні впродовж багатьох століть.

« Що ж, однак, значить не то тридцятлітня війна, але війни, всі ворожі набіги, яким підпала Німеччина через своє центральне положення в Европі, в порівнянні з тим воєнним лихоліттям, що його витерпіла Україна через її окрайне положення!? Одно та­тарське лихоліття здержало політичний і культурний розвиток України на цілі століття. І хоч набіги кочовиків спинилися вже в другій половині ХУПІ-го століття, то їх сумні наслідки видні до нині. З політичного послаблення, спричине­ного півтисячолітнім татарським лихоліт­тям, не може український народ і до нині прий­ти до себе»¹⁸². (Спаціоноване підкреслення в оригіналі).

Тут зупинимося тільки над нападами угрів, печенігів, полов­ців та над першими татарськими нападами. Вже в 9 ст. прибула орда угрів в чорноморські степи й досить довго нападала на укра­їнські оселі, забирала людей до неволі і потім продавала їх грець­ким купцям як невільників ^{[122] [123]}.

Приблизно в 860-880 роках прорвалися крізь державу хоза­рів печеніги з-поза Волги, витиснули угрів з чорноморських сте­пів на рівнини середнього Дунаю і самі зайняли степи від Дону до Дунаю. Це була ще хижіша й більш войовнича орда, як угри. Вже 920 року воював з ними Ігор. За Святослава І Завойовника (960-72) печеніги, скориставши з побуту князя в Болгарії, облягли Київ. В боротьбі з печенігами загинув Святослав, коли вертався з військом з Болгарії і хотів пробитися через їх ряди.

Ще частіші напади печенігів на українські поселення відбу­валися за Володимира Великого (979-1015). З тієї боротьби слід відмітити чотири моменти: 1. Літописець написав, що «була війна з ними безперестанку».

М. Грушевський дав таку загальну оцінку боротьби з печені­гами за часів Володимира В.: « Київські околиці були в невпинній облозі від них. Хоч літописець і каже, що Володимир « б-Ь воюя ся с ними и одолян имь »^[124], але самі наведені ним епізоди пока­зують, яка тяжка була ця боротьба. Місцевих сил не ставало, при- ходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ста­вало люду й для осадження новопобудованих міст — кріпостей в околиці Києва; знов приходилось для залоги стягати («нару­бати ») заможніших людей з північних земель: « отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады ». Очевидно, околиці Києва пустіли дуже швидко »^[125].

Востаннє напали печеніги на Україну 1036 року. Тоді Яро­слав розбив їх під Києвом і вони подалися в околиці гирла Ду­наю. Печеніги не могли вертатися в українські степи, бо звідтіля витиснула їх нова орда — торки (узи), які почали нападати на українські землі, одначе три князі Ярославичі зорганізували ве­ликий похід на них у 1060 р., суходолом і Дніпром, і погромили торків так сильно, що вони залишили українські степи і пода­лися далі в наддунайські краї^[126].

Українські степи зайняла ще грізніша орда — половці, звані в грецьких і західніх джерелах куманами, а в орієнтальних — кіпчаками. їх напади почалися під кінець 1080-тих років (кілька років перед 1090 р.) головно на Київщину, а перед 1093 р. була в Переяславщині «рать (війна) велика отъ Половець отвсюду».

’’Повторялися тяжкі часи Володимира, тієї « рати без пере- ступа » (війни без перестанку, П.І.), смутні часи, коли, кажучи словами Слова в полку Ігореві, « рідко гукали по Руській землі орачі, але часто крякали ворони, ділячи собі трупи, та вели свою розмову галки, збираючись летіти на поживу»” (розд. VI)^[127].

А після опису, як половці облягали місто Торчеськ, де укра­їнські князі осадили були тих торків, що їм були піддалися, М. Грушевський відмітив ось що: ’’Місто спалено, а людей половці забрали в неволю... З великою здобиччю пішли половці на свої кочовища, ведучи масу невільників. Змучені холодом, стомлені го­лодом і спрагою, схудлі з біди на лиці, почорнілі, йшли вони нез­найомими краями, серед диких народів, голі й босі, з ногами, по­коленими на терні, і з слізьми говорили між собою: «яз того мі­ста », «яз того села », так розпитувались і з слізьми оповідали про свою родину, підводячи очі до Всевишнього, що знає всі тай­ни...” ^[128].

« Підчас половецької бурі З КІНЦЯ XI ст. половці цілими мі­сяцями тримали в облозі руські міста (як Торчеськ, або Перея­слав), по кілька місяців перебували, воюючи, на руському ґрунті, приймали й вигравали бої »^[129].

Одначе тут треба відмітити, що хоч половці були сильні, проте українські князі змогли перемогти їх, коли об’єднали свої сили й одностайно та спільно стали з ними до боротьби. Як князі, так і українське населення мали досить половецьких нападів і ни­щень. Половці перетягли струну. Українські князі відбули свій з’їзд в Любечі 1097 року (такі з’їзди відбували вони згодом і піз­ніше), поладнали спірні справи між собою відповідними постано­вами й рішили стати спільно до боротьби з грізним ворогом. Правда, ще якийсь час затримала їх справа князя Давида. Князі виру­шили війною на нього, щоб покарати його за його великий злочин (осліплення князя Василька), а після закінчення тієї війни від­були ряд походів на половців, головно під проводом Володимира Мономаха, а саме в 1103, 1109, 1111, 1116 рр.

Три десятиліття половецькі орди залишалися далеко від кор­донів України. Але, як згодом збільшилися українські домашні війни — княжі міжусобиці, деякі князі самі почали притягати половців як наймане військо і вказали їм знову шлях до своїх зе­мель. З 1160-тих років почалися знову частіші напади половців на українські землі, а в 1180-тих і 1190-тих роках стали вони дуже прикрі головно для населення Київщини та Переяславщини, одначе тепер половці вже не мали такої сили, як сто років раніше. По­ловці в той час в деякі роки нападали часто, одначе з малими си­лами, через що українські князі могли їх легко відігнати. В деякі роки і в деякий час князям доводилося просто тримати сторожу чи властиво самим стояти з військом на сторожі на пограниччі, щоб так відстрашити половців від нападів. Тепер половці числили тільки на несподівані напади: «на вістку — як відмітив М. Гру- шевський — що в сусідстві десь е князь, вони залишають свої пли­ни й тікають... Досить було в 90-тих роках XII ст. вийти князеві на пограниччя десь з військом, щоб тим здержати половців від на­падів, а століття передтим вони на руській землі ставали до бою з сполученими полками руських князів (бій над Стугною 1093 р.). Половці уже не годні були вернутися до колишньої сили й енер­гії... »^[130].

Правда, в 1203 р. половці понищили ще Київ, але їх спрова­див, тобто запросив як союзників князь Рюрик Ростиславич і на­пустив на Київ, борючись проти Романа Мстиславича, галицько- волинського князя, який у той час подався був до Галичини (див.

Одначе незабаром прибула з Азії нова велика орда татари, які перемогли не тільки половців, але здобули й московські та українські землі.

Під кінець 12 і на початку 13 ст. здібний монгольський вожд Темуджин зорганізував величезну державу, що сягала від Тихого океану, включаючи в себе Північний Китай, аж до гір Кавказу, включаючи в себе Туркестан і Персію. В 1220-23 татари напали на половців, на українські степи, де дійшло до бою між ними і по­ловцями та немалим числом українських князів над річкою Кал­кою 1223 року^[131]. В тій війні, після початкових перемог україн­ських князів, у висліді перемогли таки татари, які вернулися знову до Азії. Аж 9 років після смерти джінґісхана (начального хана) Темуджина (він помер 1227 р.), тобто 1236 р. вибралися татари на підбій Европи. Наперед зайняли вони краї болгарів над Вол­гою, далі різні московські князівства, 1238 р. остаточно перемогли половців в степах, а 1239 р. здобули і знищили Переяслав та Чер­нігів, 6 грудня 1240 р. здобули Київ, а далі інші українські землі, здобули Угорщину, а 1242 року вернувся хан Батий зі своєю ордою над нижню Волгу, де заснував свою державу зі столицею в місті Сарай (коло міста, що за царських часів називалося Царів).

Цей татарський напад історики звичайно уважають за кінець Київської княжої держави, хоч як її продовження існувало ще по­над 100 років Галицько-Волинське князівство.

А тепер зупинимся над питанням, чи цей татарський напад був справжньою причиною упадку тієї держави, або, іншими сло­вами, чи татари були б перемогли Київську Руську державу, якщо вона була б у той час не такою слабою, поділеною й вичерпаною княжими міжусобицями державою, а була б міцним одностайним монолітом, з добре розбудованою обороною, як на кордонах, так і в поодиноких городах-містах.

Вже Грушевський, зобразивши знищення Києва Андрієм Бо- голюбським 1169 та інтриґи володимиро-суздальського князя Все­волода, що скінчилися вищезгаданим спрямуванням половців на Київ і новим великим знищенням того міста 1203 р. та дальшою боротьбою за Київ, відмітив: « Після цього Київ упадає вже зов­сім і пізніший татарський погром не багато доправив по тих до­машніх погромах » або «на чутку про прихід татар замикалися міста, а князі, бояри і всякі інші значні люди розтікалися, куди видко »,^[132] чи — на іншому місці — « князі кинулись тікати, куди хто трапив»^[133].

Свій сумнів щодо того висловив В. Липинський такими сло­вами: ”Чи ми, що бачили зайняття не сповна трьохтисячним боль- шевицьким загоном півмільйонного Києва, можемо повірити бай­кам про « незчисленні орди татарські », що знищили Київську Ру­ську Державу? Хіба ця горстка татар, якої чистокровного по­томства вистало ледве на рідке заселення Криму, не зайняла мно- гомільйонної Руси тодішньої завдяки бунтові проти власних кня­зів своїх же «людей татарських»”?^[134]

Щоб відповісти на вищепоставлене питання та щоб знати, чи В. Липинський не занадто зменшує татарську силу й загрозу, треба наперед устійнити, скільки боєздатних вояків могла мати орда Батия. Азійські джерела подали, що 1236 року вислано Бату з 150 тисячами війська^[135]. А проф. Михайло Б. Ждан написав про те: «Для порівняння подаємо тут думки Ст. Краковського, істо­рика трьох татарських нападів на Польщу, на праці якого ми в нашій розвідці вже покликалися^[136]. На його думку, татарська армія в 1241 р. становила 100.000 до 120.000 вояків, у 1259/60 рр. •—· 20.000 — 30.000, а в 1287/88 рр. коло 30.000 (разом з допоміж­ним військом галицько-волинських князів). ”Ми хотіли б тут та­кож звернути увагу на наше дослідження над кількістю армії Ва­тин, в якому ми, беручи за вихідну точку інформації « Таємної історії монголів », оцінили її приблизну кількість на 130.000 до 140.000” ^[137].

Коли зважимо, що тодішні європейські хроніки звичайно пе­ребільшували числа військ, то можемо припустити, що те саме чинили й азійські тодішні історичні джерела, отже, ними подане число 150.000 слід уважати за перебільшене, може й значно пе­ребільшене. Коли до того ще додати, що подане азійськими джере­лами число армії Батия відноситься до 1236 р., коли він вирушав ще на болгарів над Волгою та що за час його боротьби з ними і з московськими князями, а далі з половцями в степах та при здо­буванні Переяслава й Чернігова згинуло чимало татар і що та­тарські вожді вибиралися згодом в похід на західні українські землі та на Польщу і Литву з військом, не більшим як 30.000 воя­ків, то можна прийняти, що навіть число, подане Краковським щодо війська Батия, завелике, що Батий мабуть мав тільки коло 80.000 — 90.000 вояків. За цим промовляє і те, що Батий пересу­вав свої війська пропорційно досить скоро, навіть через ріку Дні­про, що не було б легко робити при такому числі вояків, як це по­дали початково азійські джерела.

З другого ж боку, вищенаведеним запитом і словом « горстка » В. Липинський забагато применшив татарську силу 1240 року. Правду сказав В. Липинський, що чистокровного татарського по­томства вистало ледве на рідке заселення Криму. Але тут треба відмітити, що, поперше, потомки Батиєвої орди поділилися аж на три частини, а саме на 1. Кримську, 2. Астраханську і 3. Казан­ську орди, отже, ті татарські потомки, що заселили Крим, були тільки частиною всіх потомків, тобто всієї Батиєвої орди. А подру­ге, Батий мав дуже багато нечистокровних вояків, а саме турків

і інших азійських народів, бо джінґісхан Темуджин підкорив був собі турків-караїтів, алтайських кайманів, танґунів, північних ки­тайців, ховарезмійців (туркестанців) тощо М. Грушевський відмі­тив, що « військо (Ватин) мусіло складатися головно з турецьких контингентів; монголів могло бути там дуже небагато. В наших джерелах ці приходні мають ім’я татарів, що обіймало монголів разом з деякими іншими племенами...»^[138]. Тим то число чисто­кровних татар, що згодом поселилися на Кримі, не може бути мі- родатним щодо числа війська Батия.

Залишається ще питання, скільки війська могла змобілізувати тогочасна Україна. Вищезгадуваний М. Мацяк висловив думку, що галицько-волинські князі Андрій і Лев II змобілізували армію 250.000, враз з союзниками, до боротьби з татарами 1323 року. З тим не погоджується М. Ждан. Він покликується на польського історика С. Кучинського, який дійшов до переконання, що мобі­лізаційна спроможність Польщі початків 15 ст. (перед боєм під Ґрунвальдом 1410 р.) була 70.000 вояків, без Литви, тобто 5 від­сотків всього тодішнього її населення ^[139]. Застосовуючи цю 5-від- соткову засаду і беручи до уваги дані В. Кубійовича, що Укра­їна в княжі часи могла мати приблизно один мільйон людей, М. Ждан дійшов до висновку, що мобілізаційна спроможність України в той час була 50.000 вояків^[140]. Вище, в розділі « Цікавий погляд В. Мацяка » вже відмічено, що з даних Юрія Вернадського вини­кало б, що така спроможність України в той час була більша. Оче­видно, що такі обчислювання дуже умовні, бо Польща мала зорга­нізоване військо на земельній февдальній основі (лицарі, що отри­мали землю, мали за те давати означену кількість вояків). Подібну, хоч і не таку саму засаду мали західні українські землі, галицько- волинські, натомість князі Наддніпрянщини самі утримували вій­сько на кошти зібраної данини і прибутків з торгівлі, через що їх спроможність утримувати військо після поділу держави на менші князівства і занепаду торгівлі була невелика. Знаємо, що київ­ський князь Святослав, який мав в своїх руках тільки не цілу Ки­ївщину в 1180-тих роках, утримував 800 вояків. Тому ми можемо тільки сказати умовно: Якщо б Україна була незнищеною та об’єд­наною політично, а зокрема, якщо б вона була мала повну вій­ськову февдальну систему, то вона могла б була поставити стіль­ки війська, скільки було треба, щоб зупинити орди Батия.

Щодо поглядів М. Ждана, то слід відмітити, що за новими до­слідами треба прийняти, що княжа Україна мала значно більше населення, як один мільйон людей. Бо ось недавно українські археологи устійнили на основі радіокарбонічних досліджень т.зв. « Зміїних Валів », що на території Київщини вже в 4-5 ст. по Хре­сті збудовано великий 500-милевий комплекс земляних валів і ук­ріплень довкола території Києва, в формі трикутника, для чого треба було перенести чи перевезти 7 більйонів кубічних метрів землі. З того учені доходять до висновку, що число населення то­дішньої держави з осередком у Києві мусіло доходити тоді до що­найменше одного мільйона ^{[141] [142]}. Якщо ж вже тоді та держава мала стільки населення, то можна прийняти, що українські землі 1240 року мали значно більше як один мільйон людей, навіть якщо візь­мемо до уваги, що чимало населення знищили довголітні напади кочовиків та що якась частина людей перенеслася на захід чи на північ. Маючи більше населення, могли українське князі зоргані­зувати й більше війська як 50.000. Зрештою, у випадку потреби князі могли творити піхотні формації з луками з селян і міщан, як це, напр., вчинив був галицько-волинський князь Данило, зго­дом король, або могли скликати народне ополчення, коли на війну мав іти кожний мужчина, здатний до зброї, хоч був би озброєний тільки дручком.

Історик І. Холмський (Крип’якевич) оцінив, що «всі військові сили Київської держави можна рахувати найбільше на 50.000 >¹⁴⁸. Значить, стільки війська було, але спроможність була значно біль ша, включно з народнім ополченням вона була поважно велика. Перевагу над татарами давали українським князям також укріплені міста, які татари мусіли здобувати.

В час 2-гого татарського нападу бачимо одне цікаве явище: князі не підготовляють оборони на більшу скалю, не готують спіль­ної оборони, не шукають за добрими й надійними союзниками, не скликають народнього ополчення. Вже 1239 року появилися та­тари на Лівобережжю, здобули і знищили Переяслав, а потім Чер­нігів і вже того року хан Менке, ставши на лівому боці Дніпра, оглядав Київ, дивувався його великості та красі і післав послів намовляти киян, щоб вони піддалися. Вони не піддалися, але князь Михайло, що недавно здобув Київ підчас міжусобиці, покинув Київ (замість організувати його оборону) і подався на Угорщину (його син мав оженитися з дочкою угорського короля). Після того зайняв Київ князь Данило і прислав воєводу Дмитра для оборони Києва.

М. Грушевський відмітив: « Взагалі підчас цього другого та­тарського походу князі йдуть в розтіч як горобці — кожний сам про себе, — хоч при першім поході (1223) вміли стати одностайно »^[143].

Дуже характеристично, що навіть і цей грізний татарський напад не припинив княжих міжусобиць, а тільки зменшив їх. В книзі Грушевського читаємо: « Заки вона (татарська орда) ходила по Угорщині і західньо-слов’янських землях, на Україні знову по­чалася давня політична боротьба, хоч татарський погром вплинув примітно на її інтенсивність і завзятість. Галицьке боярство попро­бувало знову протиставляти Данилу Ростислава Михайловича, і він навіть захопив був на хвилю Галич»^[144].

Вже й з цього бачимо, що другою і глибшою причиною упадку Київської держави був її поділ на малі князівства та війни поміж ними, так звані княжі міжусобиці.