ПРАКИЇВ ТА ЙОГО БУТТЯ

У середині двадцятого тисячоліття, більшість теренів нашої бать­ківщини лежали глибоко під снігом. Снігові завали, а під ними — товстий шар льоду; біле, одноманітне безмежжя, ніби закуте в льо­довий панцер море.

Шалено ревли й скреготали північні буревії, вихрились метелиці, здіймали курявою напорошу й несли в неосяжну, білу далину. До­вкола сніг і сніг, над ним — льодові пагорби вилискуються крицею обледенілих схилів...

І буря затихала і наставала мертва тиша; вона дзвеніла обмерзлими сніжинками, що роїлись, переливаючись самоцвітами, під негріючим промінням сонця.

Арктичний пейзаж, на тисячі верст, здавалось, ні однієї живої душі, ні одного кущика дерева чи травинки!..

Але вважаймо! Десь далеко, за кучугурами снігу, раптом залунав могутній суремний клич. Він покотився по снігах, зачепився за щовб льодового пагорбку, стряснув з нього напорош і завмер. І з далечі озвалася друга сурма протягло і голосно, раз, другий... На краєвиді замаячіли темні, рухливі постаті. Вони наближались і росли, виро­стали в гігантів, в колосів-почвар. Ідуть повільно, перевалюючись, страшними іклами орючи, час-від-часу, сніг.

Аж ось, передній вожак високо закинув хобот і так ревнув, що у відповідь застугоніли кучугури. Це стадо мамутів блукає по снігах, їм не страшні ні сніговії, ні різаки та пазурі печерного ведмедя, ні зуби хижого полярного вовка, ні вбивчий ріг шерстистого носорожця. Похожають вони безкраїми снігами, вишукуючи мерзлий мох, який одкрила на осонні таловина...

Ось так було на нашій батьківщині десятки тисяч літ тому, в льо­довикову еру: морозні буревії, морозна тиша, стада мандруючих ма- мутів та полохливих ренів... Та поступово підсоння почало мінятись, лагідніти; все частіш і сміливіш задували вологі і теплі південні ві­три, все густіш об’являлися таловини, веселіш і довше пригрівало сонце, мокрів сніг, танув і збігав струмочками в лощини.

Але веління Матері-Природи брали своє. Чим далі, тим помітніше тепліло і, замість морозних віхол, спадали дощі, котились тумани, розчавлювали сніг, трощили ожеледь. З-під снігового покрову по­чали проступати сизаві масиви льоду. Дощові краплини падали на нього стрілами і лід з криці обертався в крихку, дірчасту масу. Та в решті-решт, тепло перемогло й льодовики почали відступ. Неохоче, крок за кроком, вони відходили на північ, обголюючи персть земну, лишаючи за собою обчовгані ріняки, глибоко промерзлі болота і озера, задубілі моховища...

І ось, коли Господь Бог повелів текти Дніпрові, коли Дніпро, з гар­матним громом, почав ламати льодові кайдани і поплив бурхливо, риючи корито до морських берегів, — на Київських горах вперше з’явилися людські постаті, ступила на них людська нога, щоб вже до кінця світу з них не сходити. Була це родина „мадленців”, заблукан- ців з півдня; вона йшла слідом за відступаючими льодовиками, шу­каючи собі прохарчування: привикла до холоду звірина безтурботно тинялась по околиці.

Довговолосі, одягнені у ведмежі та в левині шкіри, ті люди й були першими поселенцями Пракиєва, першими пракиянами. Спираючись на киї, вони довго оглядали округи, де-не-де, в улоговинах, покриті ще снігом.

Сталося це „заснування” Пракиєва, приблизно, 25000 літ тому! До­вкола, тундровий краєвид, покриті мохом та лишайниками просто­ри, почали вже заростати травою та квіттям, обертатися в барвистий килим; грузькі трясовини, ріки та озера — пишатися очеретом та ку­гою; почав проростати, кучерявитись чагарник, зазеленів бір.

Повноводні ріки, напоєні танучими на півночі снігами, розлились на гони, мчали свої хвилі до південного моря, вирились та гучно шуміли. Розуміється, ця метаморфоза в природі проходила продовж тисячо­літь і людина встигала до неї пристосуватись.

Мисливці-мадленці горішнього палеоліту хоч і були перехожими ловцями, які блукали слідом за стадами, що, раз-за-разом, в погоні за поживою, міняли пасовиська, — на київській Кирилівській стоянці жили дуже довго. З’ясувати це можна тим, що київські околиці, на розмежжі лісу й лісостепу, стало могли прогодувати людину; лісовий звір не був номадом, а степові перехожі стада заходили й до околиць Пракиєва. Про це свідчить справжній оссарій і остеологічні розвіди на місці найстаршого київського стійбища,,мадленців”, викритого в районі Кирилівської вулиці, коло підніжжя невеличкої виспи пра­вого берега Дніпра, в затишку від холодних вітрів півночі. Там саме було знайдено кістки 67-ми мамутів! Отож, ґрунтуючись на досі пере­ведених археологічних дослідах, Кирилівську стоянку в Києві та її мешканців-мадленців, ми вважаємо першим поселенням перших пра- киян, засновників Пракиєва.

На превеликий жаль, ми неспроможні чародійно проникнути в ки­ївські надра та обстежити їх. Немає сумніву, що в надрах тих кри­ється сила-силенна слідів найвіддаленішої старовини. А скільки зни­щено було дорогоцінних пам’яток пралюдини земляними роботами під­час будування та перебудовування міста! Часово, такої ж, приблизно, давнини було стійбище Протасового Яру, урочища поблизу Байкового цвинтаря під Батиєвою горою, на жаль, дуже поверховно досліджене, а також стоянка в урочищі Перетічок над річкою Вітою. Epa епіпале- олітична заступлена культурним шаром тієї ж Кирилівської стоянки. Скільки ж тисячоліть жили там безперервно люди?! Третє пізньо- палеолітичне стійбище виявлене було коло київської водогінної вежі; там людина жила і в мезополітичну еру.

Вже неоДітяни рясно покривали своїми селитьбами терен сучасного Києва. їх житла розкопані були в районі Совок, на Лисій горі, на Co- лом’янці, у Пирогові, біля Чапаївки, в районі Оболоні на Пріорці, в Микільській Слобідці, у Вігурівщині і т. д. Жили тодішні кияни і в печерах Дніпрових круч, в самому Києві — на схилах Кирилівських висот понад Смородинським узвозом, в районі Печерська, на Звіринці, на Лисій горі і т.

Очевидно, що місцевість нашої столиці, від непам’яти, приваблювала до себе людей особливими життьовими та стратегічними вигодами: в лісах було багато звірини, в Дніпрі — риби, в плавневій пущі — пташ- но, у бортях — рійно, а тому, в Пракиєві — було людно. Тоді ж, в неолітичну еру, наші пращури почали експлуатувати землю, ставали вже хліборобами. Найдавніше свідоцтво цього — черепок посудини одного із стійбищ Пракиєва, в глині якого зберігся відбиток зернини культурного ячменю ІѴ-го тисячоліття до P. X.!

На протязі ери неолітичної, захоплюючи еру енеолітичну, на право­бережній лісостеповій Україні, пишним цвітом розцвіла хліборобська культура,,трипільців”. На терені Києва викрито чимало їх селищ, а це доводить, що Пракиїв тієї доби був уже густо заселений орачами.

Трипільське поселення вперше було виявлене в Києві славним на­шим археологом В. В. Хвойкою в садибі українського маляра С. І. Сві- тославського, друге, — на горі Юрківці, далі, — на Старокиївській горі, в районі Підвальної вулиці, в районі Чапаївки, в Корчуватому, в Пирогові й деінде. „Трипільці” густо заселяли Пракиїв та його окру­ги, устатковували свої селища і в низині й на горах. ПІ-тє — П-ге тис. до P. X. характеризується у нас переходом від каменю до міді, а пі­зніш — до бронзи.

Могильники енеолітичної ери, т. зв. Софіївського типу (від с. Софі- ївки біля Києва), як, наприклад, коло хутора Червоного, — своїм ре- чевим інвентарем свідчать, що тодішній людині доводилось вже вою­вати; в них знайдені були кістяні та крем’яні наконечники стріл, ощеп- ні вістря, бойові ножі та сокири. За бронзової ери (П-ге — перша по­ловина 1-го тис. до P. X.), територія Пракиєва залюднилась ще густі­ше, як, напр., на Замковій горі — Киселівці, на Подолі, на горі Старо- київській тощо.

У ІХ-му — ѴШ-му ст. до P. X., в Україні з’являється залізо і ро­бить справжній переворот в побуті нашого люду, саме такий, як ви­нахід огню в часах палеолітичних.

Залізна ера, яка зветься у нас також „добою скитською”, заступлена на теренах Києва, крім речевого матеріалу, — двома міцноукріпле- ними городищами, так характерними для цієї ери.

Одне з них, між Феофанією і колишнім селом Хотовим, — чому й зветься городищем Хотівським, — в багатих рештках „скитської” ма­теріальної культури, мало й речі грецького походження, очевидно, наслідок торговельних зносин „хотівців” з Ольбією. Між ними зна­йдена була корінтська монета Ѵ-го ст. до P. X. Хотівське городище існувало, щонайпізніше, вже від ѴП-го ст. до P. X. і згодом перейшло до рук „зарубинців”.

Друге городище Ходосівське, біля села Ходосівки, — синхронне з першим і належить до типу т. зв. великих скитських городищ. На по­чатку цієї ери, непроглядно-темна заслона, що загортала нашу бать­ківщину, починає поволі відслонятись.

У Ѵ-му ст. до P. X. Геродот, в правобережній окрузі Пракиєва і в ньому самому, бачить „скитів-орачів”, сліди хліборобської культури яких справді констатовані були в лоні вищеназваних двох городищ.

Розглянувши археологічні знахідки на теренах Києва раніші ПІ-го ст. до P. X., М. Ю. Брайчевський, робить такий підсумок дослідів: „Розглянуті стародавні пам’ятки на території сучасного Києва, що охоплюють час від палеоліту до ПІ-го ст. до н. е., свідчать про залюд- нення цієї території на протязі усього окресленого часу. Немає скільки- небудь значного періоду в історії Середньої Наддніпрянщини, який не був би, так чи інакше, представлений на території нашого міста. Отже, археологія Києва розгортає перед нами повну картину історії середньо- дніпровських племен, — від першої появи людини за доби верхнього палеоліту, аж до часів, коли починається історія Києва”.