Особливості торгівлі.

З розвитком промисловості й сіль­ського господарства активізувався внутрішній ринок. Він, в свою чергу, підвищив попит на товари, сприяв дальшому нарощуванню їх виробництва й втягуванню індивідуальних господарств, фабрик і заводів у товарно-грошові відносини.

Розвиткові внутрішньої торгівлі сприяв ряд чинників. Серед них важливу роль відігравала запроваджена в 60— 70-х роках кредитна система. Заснований у 1860 р. Дер­жавний банк через свої контори в містах України розпочав надавати позики торгівцям для ведення торговельних опе­рацій. Кредитування торгівлі здійснювалося і через інші кредитні установи. Почали працювати Київський приватний комерційний банк, Харківський торговий банк, Одеський комерційний банк та товариства взаємного кредиту. Істотно прискорили товарний обіг і полегшили оптову купівлю- продаж різних товарів торгові біржі. Хоч виникли вони ще в попередні часи, але сприятливі умови для їхнього розвитку склалися лише з проведенням буржуазних реформ. Великі за обсягом торговельні операції проводили Київська, Оде­ська, Єлисаветградська та інші біржі. Вирішення комерцій­них справ значно прискорювалось і в результаті викорис­тання залізничного транспорту.

Змінювалася структура внутрішньої торгівлі. Насамперед зросла кількість дрібних торгівців. У 1882 р. державні органи видали 54 тис. посвідчень на розвізну й понад 1,8 тис.— на розносну торгівлю. Залізницею, гужовим транспортом торгівці добиралися до найвідцаленіших місць і скуповували продукцію, яка мала найбільший попит на ринку. Особливо цікавили їх хліб, коноплі, кожі, сало, щетина та інші товари першої необхідності.

Зросла кількість закладів стаціонарної торгівлі — мага­зинів, крамниць, ларків, палаток тощо. На Херсонщині, Київщині і Харківщині в 1898 р. працювало 31,5 тис. гіль­дійських торговельних закладів, товарообіг яких становив 2993 млн крб. Особливо багато було лавок, крамничок для продажу горілки, вина, пива й тютюну. Засновувалися чис­ленні шинки, горілчані, винні, портерні й пивні лавки та льохи. У 1895 р. уряд запровадив казенну монополію на торгівлю спиртними напоями. Відбувалися помітні зміни в географічному розташуванні закладів стаціонарної торгівлі, їх кількість зменшувалася в населених пунктах, що втратили своє попереднє торгове значення, і збільшувалась у про­мислових центрах, на залізничних станціях і річкових при­станях.

Пожвавішали міські базари. Збільшилася кількість базар­них днів і товарообіг. У Києві в різних місцях щоденно діяли шість базарів, де продавалися продукти харчування, сіно, овес, дрова та інші товари. В Одесі і Харкові щоденно відбувалося по три базари. Окремі з них мали свою спе­цифіку.

Змінювалась ярмаркова торгівля. Хоч її питома вага у загальному товарообігу внутрішнього ринку зменшувалась, але вона продовжувала відігравати важливу роль у ринкових відносинах. Через дрібні сільські ярмарки до споживача над­ходило дедалі більше фабрично-заводської продукції. Роз­ширювався асортимент товарів і географія їх виробництва. Ярмаркова торгівля вдовольняла насущні потреби насам­перед сільського населення, й тому воно часто клопоталося перед урядовими структурами про відкриття нових ярмарків. У 1863 р. в Україні відбулося 1064 дрібних, 972 середніх і 76 великих ярмарків. Дрібні ярмарки тривали один-два дні й були більше схожі на великі базари-торги.

Свої особливості мали великі ярмарки. Вони відбувалися протягом кількох днів, а то й тижнів, мали широкий асор­тимент товарів, що давало можливість застосовувати оптовий продаж-купівлю продукції за зразками.

Поряд із загальними кожна губернія мала спеціалізовані ярмарки, де продавалися ті чи інші товари. В Ізюмі, Сло­в’янську, Чугуєві, Змієві, Вовчанську торгували переважно кожами, в Білопіллі — прядивом, Сумах — цибулею, He- дригайлові — тютюном місцевого виробництва. На Тро'їць- кому ярмарку в Харкові основним товаром була вовна, що завозилася сюди з різних українських і сусідніх російських губерній. Третє місце в імперії з торгівлі тонкорунною во­вною займав Петропавлівський ярмарок у Катеринославі. Існували ярмарки, де торгували худобою та іншими това­рами. У 1896 р. в Україні відбувалося 170 кінних ярмарків, з них 87 — на Лівобережній, 42 — на Правобережній і 41 — на Південній Україні. Найбільші з них проходили в Полтаві, Білій Церкві, Єлисаветграді, Бердичеві та Балті.

Значна частина сільськогосподарської продукції України направлялася до Росії. Лише в 1895 р., за далеко не повними даними, в Московський промисловий, Білоруський, Ли­товський, Привіслянський та східні райони Росії було від­вантажено щонайменше 20 млн пудів українського хліба. Він потрапляв навіть до таких віддалених регіонів, як Крайня Північ і Далекий Схід. Широку географію вивезення мав також цукор.

Багато збувалося на російському ринку городини й фру­ктів. Щорічно Росія одержувала з України по кілька сотень тисяч голів худоби. У 1874 р. в Москву з України доставлено 56 тис. і в Петербург — 24 тис. биків і корів. Сумський і Богучарсько-Старобільський тваринницько-промислові ра­йони спеціалізувалися на відгодівлі худоби для потреб пе­реважно російських губерній. Туди надходила також значна кількість продукції тваринництва.

Десятки тисяч вагонів українського вугілля щорічно по­глиналися промисловістю і залізницями Росії. Більшість ви­готовлених Олексавдрівським, Дніпровським заводами й за­водом Новоросійського товариства рейок сотнями тисяч пу­дів відправлялися Закавказькою, Московсько-Брестською, Варшавсько-Тираспольською, Рибинсько-Бологівською, Владикавказькою, Ризько-Орловською, Привіслянською, Московсько-Нижньогородською та іншими залізницями, що обслуговували внутрішні потреби Росії. За межами України опинялась і значна частина місцевого заліза, чавуну, сталі та інших промислових товарів, яких гостро потребувала влас­на економіка.

Україна також одержувала з Росії чимало промислової продукції: з Московського і Петербурзького промислових районів — машини, текстиль, металеві та хімічні вироби, з Білорусії — лісоматеріали, Прибалтики — текстиль і ма­шини, з Царства Польського — тканини, з Кавказу — гас, мазут, нафту. Але імпортовані товари мали значно нижчу вартість ніж ті, що експортувалися з України.

На характер зовнішньої торгівлі значний вплив справляв уряд. Щоб сприяти національній економіці, він проводив протекціоністську зовнішньоторговельну політику. Скасував вивізні мита, встановив увізні мита на ті товари, що у великій кількості вироблялися в країні. Але якщо спочатку протекціонізм відігравав прогресивну роль у становленні національної економіки на нових засадах, то згодом пере­творився на гальмо її дальшого розвитку. Приблизно на­прикінці XIX ст. протекціонізм почав стримувати конку­рентну боротьбу виробників — основну передумову розвитку вільного виробництва, а урядові структури посилили управ­ління ним через митну систему.

Головною статтею експорту сільськогосподарської про­дукції став хліб. Торгівля хлібом відбувалася в умовах світової аграрної кризи 1875— 1896 рр., коли внаслідок надвироб­ництва ціни на нього впали приблизно вдвоє. Свою частку в цю кризу внесла й Україна, експортуючи хліб до різних країн світу морським і наземним транспортом. Лише через Одесу в 1895 р. експортовано 120,2 млн пудів хліба. Крім того, він вивозився також з Миколаєва, Маріуполя, Бер­дянська, Севастополя. Значна частина зерна експортувалася через балтійські порти та сухопутні митниці у Волочиську, Гусятині, Дружкополі, Ісаківцях, Радзивіловому тощо. Тіль­ки крізь ці митниці у 1895 р. вивезено 31 млн пудів ви­сокоякісного зерна. У 1878, 1880 і 1882 рр. українська пше­ниця становила 60,5 і жито 31,5 % усього їх загальнодер­жавного вивезення за кордон. Те ж саме спостерігалось і з іншою зерновою продукцією. Смак українського хліба добре знали в Англії, Франції, Німеччині, Італії, Бельгії, Голландії та інших європейських країнах, а також у Туреч­чині та Єгипті. З України за кордон пливли також борошно, кукурудза, лляне насіння й тютюн.

Другим за важливістю експортним товаром була продук­ція тваринництва — коні, велика рогата худоба, вівці, свині, вовна, кожі, сало, м’ясо, масло. Тільки з одеського порту в 1864 р.

В Україну через морські порти та сухопутні митниці завозилося чимало різноманітних товарів. Серед них най­більше бавовни, бавовняних, шерстяних і шовкових тканин, оливи, заліза, кам’яного вугілля, машин, машинних при­строїв, екзотичних фруктів, чаю, кави, рису, вин, різних прянощів. Вони надходили з США, Єгипту, Персії, Туреч­чини, Індії, Кореї, Китаю та інших країн. Ці товари значно поповнювали й урізноманітнювали ринок України і всієї Російської імперії.

В історичній літературі давно точиться дискусія стосовно місця України в економічній системі Російської імперії. Переважна більшість істориків радянського періоду відсто­ювала думку про позитивний вплив на економічний роз­виток України її перебування в складі Росії другої половини XIX ст. Окремі з них писали про експлуатацію України Росією, а то й порівнювали її з колонією «європейського» типу.

У другій половині XIX ст. Україна бурхливо розвивалася завдяки переважно іноземному капіталові й частково під­приємництву місцевих буржуа. Роль царського уряду зво­дилася фактично до створення умов для плідної роботи виробництва й торгівлі, що теж мало важливе значення. Україна поступово переходила на нові, прогресивні техно­логії й наздоганяла розвинуті країни за рівнем продуктивності праці та індустріалізацією.

Але економічний розвиток мав однобічний характер. Майже нічого не вкладаючи в українську еконбміку, уряд вико­ристовував результати її роботи на загальнодержавні потреби й розвиток власне російських регіонів. З одержаних прибутків в Україну мало що поверталось і не працювало на її благо. Так само діяли й іноземні інвестори, спрямовуючи одержані прибутки у власну економіку. Фактично російський уряд та іноземний капітал по-хижацькому експлуатували Україну, викачуючи з її надр природні багатства, мало що залишаючи нащадкам і ще менше вкладаючи в розширене відтворення її господарства. Використовуючи дешеву українську сиро­вину, Росія переробляла її на готову продукцію й продавала за значно вищими цінами. Одержаний таким чином капітал осідав у центрі. Без власної держави Україна була приречена на роль своєрідного Клондайку для вгамування непомірних апе­титів імперії.

Слабка національна буржуазія виявилася безсилою про­тистояти імперській політиці центру стосовно України, на­дати економіці національних рис і забезпечити її розширене відтворення. Але в ході індустріалізації економіки вона поступово набирала сили й рано чи пізно мала вийти на проблему створення національної державності, здатної за­хистити її інтереси в конкурентній боротьбі з інонаціональ­ним капіталом.

Індустріалізація економіки спричинила й інші негативні процеси. На вільні робочі місця посилився приплив іно­національних робітників, насамперед з Росії. Одні з них лояльно ставились до національно-культурних надбань укра­їнців, інші — виступали сліпим знаряддям русифікаторської політики царизму. Спираючися на офіційні постанови, вони відверто зневажали українську мову й культуру, намагалися нав’язати корінним жителям свої мову, звичаї, обряди й традиції.