Конфлікти робітників з роботодавцями.
Однією з підстав для соціальних конфліктів у містах другої половини XIX ст. була відсутність законодавчого регулювання відносин між робітниками й фабрикантами та заводчиками. Фабрична ж інспекція була не в змозі зарадити справі.
Не маючи державного законодавчого захисту, робітники протестували проти поганих умов праці, великого травматизму, тяжких захворювань і низької заробітної плати. Вони вимагали задоволення своїх вимог, самовільно залишали роботу й переходили на інші підприємства, ламали обладнання, машини тощо. При цьому в окремих випадках робітники об’єднувались за цеховим принципом, відмовлялися працювати до задоволення їхніх вимог. Приблизно з 70-х років страйки стали чи не основною формою боротьби робітників за своїправа й матеріальне благополуччя. У 1870 р. страйкували будівельники харківського залізничного вокзалу, катеринославські лісосплавники тощо. У 1875 р. гучний резонанс серед робітничої маси Донеччини мав страйк понад 2 тис. металургів і шахтарів Юзівки. Незважаючи на допомогу військових команд, власники заводів та шахт мусили піти на поступки страйкуючим і пообіцяти не затримувати виплату зарплати. Страйкували також робітники інших підприємств металургійної й видобувної промисловості, а також кількох цукрових заводів. Всього протягом 60— 70-х років в Україні сталося не менше 52 страйків та 20 заворушень робітників. Усі вони мали чисто економічний характер, були неорганізованими і переважно стихійними.
Але через колективістський характер роботи, безправ’я та чи не найтяжче серед усіх верств населення матеріальне становище частина української інтелігенції почала вважати робітників основною силою зміни суспільного ладу й понесла в їх маси національні і революційні ідеї. Та й серед самого робітництва формувалася колективна свідомість своєї особливої значущості в суспільстві та здатності перетворити світ.
У різних містах на початку 70-х років виникають робітничі гуртки й групи, які спершу мали переважно культурно-освітній характер і перебували під впливом місцевих інтелігентів. Разом з культурно-освітньою літературою вони мали також і заборонені праці, зокрема «Що робити?» Чер- нишевського, «Хитра механіка», «Хто з чого живе?» та ін.Центром політичної консолідації робітників у 70-х роках стала Одеса, місто, через яке йшли інтенсивні зв’язки революціонерів з революційними європейськими центрами і де активно діяли народники й громадівці. На середину 70-х років частина одеських груп і гуртків приступила до економічного забезпечення силових дій робітників проти роботодавців. З цією метою на початку 1875 р. на ливарно- механічному заводі Гульє-Бланшарда була створена перша ощадно-позичкова каса для надання своїм членам матеріальної допомоги під час страйків. У основу її статуту самі робітники взяли відповідні положення робітничих кас західноєвропейських країн і Статут І Інтернаціоналу. За пропозицією Євгена Заславського в травні 1875 р. на базі кількох робітничих гуртків була утворена перша в Російській державі робітнича антиурядова організація «Південноросійський союз робітників» із власною касою взаємодопомоги. Активними членами союзу стали робітники Ян Рибицький, Микола Наддачин, Федір Кравченко, конторник Михайло Сквері та ін. Своїм основним завданням союз ставив визволення робітників з-під влади капіталу й привілейованих класів через насильницький переворот. Інші пункти статуту регламентували членство в товаристві, дисципліну, представництво різних гуртків в союзі тощо. Ядром організації стали приблизно 60 робітників, котрі мали зв’язки із співчуваючими робітниками. Члени союзу збиралися на щотижневі сходки, обговорювали заборонену літературу й виробляли тактику боротьби проти адміністрації. У серпні група союзу на заводі Гульє-Бланшарда через спеціальні листівки підтримала страйкуючих робітників і тим самим останні домоглися задоволення своїх вимог.
Союз направив представників у Ростов-на-Дону, Миколаїв, Харків, Орел та в інші промислові міста з метою залучення місцевих робітників до активної роботи проти фабрикантів і заводчиків. Діяльність союзу тривала недовго. У грудні 1875 р. поліція заарештувала більшість членів союзу, внаслідок чого він припинив своє існування.Економічна криза 80-х років і погіршення матеріального становища робітників активізували їхні виступи за свої права. До середини 80-х років відбулося 26 страйків, у тому числі в Київських залізничних майстернях (1880), Олек- сандрівську, Крюкові, Полтавських залізничних майстернях (1884), а також на ряді цукрових заводів. Особливою наполегливістю відзначався влітку 1887 р. страйк на шахтах французького товариства в Бахмутському повіті. Робітники протестували проти наміру адміністрації зменшити надбавку до зарплати в літні місяці й домоглися свого. Цього не змогли досягти 1500 шахтарів різних шахт Юзівки у травні того ж року. Поліція змусила робітників вийти на роботу, а ініціаторів і активних учасників страйку притягли до суду або вислали за межі міста. Наприкінці 80-х років у страйковий рух включилися робітники нової, металургійної галузі промисловості. У березні 1888 р. через страйк металурги Кам’янського металургійного заводу домагалися підвищення зарплати, зменшення штрафів і звільнення з роботи жорстоких службовців. Незважаючи на підтримку роти солдатів, адміністрація мусила задовольнити вимоги страйкуючих. У 90-х роках великі страйки пройшли в Юзівці, Києві та інших містах. Загалом протягом 1884— 1894 рр. відбулися 71 страйк і 23 заворушення. Деякі з них супроводжувалися сутичками з поліцією, солдатами й мали людські жертви, понад 2 тис. страйкарів зазнали репресій.