Місце української громади Петербурга в загальногромадівському русі. Журнал «Основа».
З підготовкою селянської реформи активізувався національний рух, що неабияк занепокоїло охоронців державницьких устоїв Російської імперії. У місцеві й центральні органи влади посипалися доноси про те, що українські інтелігенти зближуються з селянами й робітниками, поширюють серед них грамотність, відроджують колишню славу України як самостійної держави на шкоду цілісності імперії.
Повідомлялося, зокрема, що коріння українського «сепаратизму» дісталося навіть столиці держави. Дійсно, Петербург у другій половині 50-х років став чи не найважливішим центром українства. В ньому мешкала чимала колонія українців, значний вплив на яку справляли патріотично настроєні українські письменники й полемісти. Завдяки матеріальній допомозі поміщиків-ме- ценатів батька й сина Тарнавських і Григорія Галагана вони заснували друкарню для видання творів українських літераторів. З її стін вийшли «Записки о Южной Руси», роман «Чорна рада» та інші праці Пантелеймона Куліша, окремі твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Марка Вовчка, проповіді Грекулевича тощо. Окремі з них побачили світ українською мовою в альманасі «Хата» (1860).Помітно пожвавилося духовне життя української громади Петербурга після приїзду до нього колишніх членів Кири- ло-Мефодіївського товариства Василя Білозерського, Тараса Шевченка і Миколи Костомарова. Почастішали творчі зустрічі й дискусії, діяльність інтелігенції набула чіткішого національно-культурницького спрямування. Значним успі-
хом української громади стало створення громадсько-політичного й літературно-мистецького щомісячного журналу «Основа» (1861— 1862). Його видавцями були Бі- лозерський (редактор), Куліш і Костомаров. Журнал існував протягом 22-х місяців і виходив українською та частково російською мовами. В «Основі» публікувались художні твори, праці з історії, етнографії, історіографії, історичні джерела тощо.
На його сторінках вперше побачили світ багато творів Тараса Шевченка, а також Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського та Анатолія Свидницького, наукові розвідки Петра Єфименка, Миколи Костомарова, Олександра Лазаревського, Михайла Максимовича, Тадея Рильського та інших українських вчених. Через них читачі прилучались до української культури, краще розуміли минуле українського народу та його тогочасні запити.Журнал «Основа» відмовився від радикалізму, властивого окремим тогочасним виданням, і зосередив свою увагу на захисті української мови, літератури, права народу на здобуття освіти рідною мовою, видання навчальної й науково-популярної літератури для простого люду. Навіть така суто культурницька спрямованість журналу не влаштовувала як офіційні кола, так і багатьох шовіністів з числа російської та польської інтелігенції. Вони чинили журналу всілякі перешкоди, звинувачували в пропаганді сепаратизму, скептично й зверхньо ставилися до намагань редколегії відстояти українську мову. Чимало гострих стріл на адресу «Основи» випустили деякі російські революційні демократи за лояльне ставлення журналу до дій уряду, селянської реформи 1861 р. і уникнення будь-якої політизації своєї діяльності. Під впливом різних звинувачень і штучних перепон журнал «Основа» мусив самоліквідуватися. Але за час свого існування він відіграв важливу роль у піднесенні національної свідомості розкиданих по всій імперії українців і дав поштовх до розгортання масового національного руху в Україні.
Перший етап громадівського руху. З підготовкою до скасування кріпацтва в Україні наростала хвиля національно- духовного піднесення. Патріотично настроєна інтелігенція першою виступила на захист національної гідності українського народу, його права на власну історію, мову, культуру, їй довелося протистояти як офіційній політиці царизму, так і позиції шовіністично настроєної частини польської та російської інтелігенції, яка не визнавала існування окремої української нації, претендувала на етнічні українські землі й зневажливо називала українців «хлопами» чи «хох- 30* 467
лами».
Найбільшу активність у пробудженні самосвідомості народу виявили студенти Київського університету. На сходках у студентському помешканні, так званій «Месопотамії», в інших місцях з 1859 р. велися жваві дискусії про місце українського народу серед слов’янського світу, ставлення до визвольного руху поляків, висувалися завдання практичної роботи серед народу. В ході дискусій до краю загострилися відносини серед членів польської студентської корпорації під назвою «Українська гміна». Частина студентів- поляків виявляла невдоволення «хлопоманством» та українським «сепаратизмом» членів гуртка українських патріотів. Останніх не влаштовували імперські устремління польських студентів, відмова Україні в праві на власну державу, зневажливе ставлення до української культури тощо. Тому з ініціативи Костя Михальчука навесні 1860 р. до 15 осіб вийшли з гміни й створили правобережну «У к р а ї н- с ь к у громаду», котра ставила за мету повністю віддатися праці на благо рідного українського краю і народу. Очолив громадівців Володимир Антонович, а одним з най- впливовіших серед них став Тадей Рильський.На таємній генеральній сходці в одній з аудиторій університету під керівництвом Каленика Шейковського група студентів затвердила програмні положення своїх дій. Серед них такі: малоруський (український) народ є окремою нацією, кожен свідомий українець має віддавати всі свої сили для розвитку самосвідомості народу, до всіх братів слов’ян українець повинен ставитись дружньо й допомагати їм у боротьбі з гнобителями. Проголошувалася солідарність з політичними й соціальними ідеалами прогресивної російської інтелігенції.
До «Української громади» почали приставати свідомі патріотичні елементи українства як з Правобережжя, так і Лівобережжя, де спочатку до її учасників ставилися недовірливо й вважали «недоляшками». Так, на рубежі 50— 60-х років почався масовий громадівський рух, названий властями «українофільством».
Одну з течій в ньому представляли так звані х л о п о- м а н и.
Це були молоді люди польського й українського походження, безмежно віддані ідеї служіння українському народові. Ідеологом і фактичним керівником хлопоманів став студент випускного курсу Київського університету Володимир Антонович, котрий представляв ту частину полонізованої української шляхти, що зберегла генетичну пам’ять про своє походження, славне минуле України і в слушний час відгукнулася на поклик предків. Погляди Антоновича поділяли і активно підтримували Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький та ін. Щоб продемонструвати свою єдність з народом, вони розмовляли виключно українською мовою, вбирались у національний одяг, дотримувалися народних звичаїв і обрядів. Спершу хлопомани надавали перевагу етнографічній діяльності. Під час студентських канікул чи в інший вільний час вони мандрували селами, збирали народні пісні, казки, прислів’я, звичаї та обряди. Водночас студенти вивчали селянський побут, розповідали слухачам про славне минуле України, їхнє злиденне становище та можливий вихід з нього. Така діяльність тривала протягом всього 1860 року.Поява на селі сторонніх людей і незвичні розмови насторожували підозріливу до всього незрозумілого сільську владу. Старости затримували хлопоманів, кидали їх до «холодної» і передавали поліції для дізнання. У січні 1861 р. поліція заарештувала братів Тадея та Йосипа Рильських за те, що вони нібито пропагували «ненависть до вищих станів». Братам загрожувала висилка до Казані, і тільки заступництво київського генерал-губернатора Івана Васильчикова врятувало їх від цього адміністративного покарання. Однак вони потрапили під суворий нагляд місцевої поліції. У Каневі 27 квітня було заарештовано Познанського. Його звинувачували у належності до «Української громади» і поширенні серед селян Дударкового, де він служив економом, думки про несправедливе розв’язання земельної проблеми реформою 1861 р. Після нетривалого арешту Познанського за наказом Васильчикова звільнили з ув’язнення.
Під таким адміністративно-поліцейським тиском хлопомани мусили припинити свої ходіння по селах і приєднатися до тих громадівців, котрі діяли у містах. У Києві це були Федір Вороний, три брати Синьогуби, Микола Костомаров та ін. Загалом їхня діяльність мала культурно-просвітницький характер. Члени громад відкривали недільні та щоденні школи, працювали у них вчителями, організовували публічні лекції і бібліотеки, виступали ініціаторами створення гімназій, шкіл для підготовки народних учителів тощо. Гро- мадівці поширювали серед населення твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка та інших письменників і поетів, організовували підготовку і видання популярних книжечок. Зокрема київські громадівці видали брошуру «Дещо про світ божий». З їхньої ініціативи журнал «Основа» опублікував «Оповідання з святого письма» О. Опатовича і «Арифметику» О. Кониського. Чернігівська громада, крім традиційної діяльності, започаткувала видання щотижневика «Ч е р- ниговский листок» (1861— 1863). Його літературна частина виходила українською мовою. Видавець — редактор газети відомий байкар Леонід Глібов підтримував лінію місцевої громади, друкував статті про зловживання адміністрації, тяжку долю селян, поширював українське слово. Газета здобула значну популярність і мала чимало передплатників як на місці, так і в Петербурзі, Казані, Симбірську, Криму, на Кавказі. Досить активно діяла полтавська громада. Існували вони також у Харкові, Одесі та інших містах.
Громадівський рух набрав загальнодержавного звучання у зв’язку із захистом попечителя Київського учбового округу Миколи Пирогова. Він всіляко підтримував культурно-освітні починання громадівців, ратував за свободу в школі, пресі, виступав проти національних і соціальних обмежень у науці й освіті, прагнув покласти край свавіллю в школі. У запроваджених ним у гімназіях «Правилах» обмежувалися тілесні покарання гімназистів. Надалі вони могли застосовуватися лише за рішеннями педрад, прийнятими таємним голосуванням. Проти Пирогова розгорнулася ціла кампанія з боку місцевих реакціонерів і ретроградів.
У квітні 1861 р. з ініціативи генерал-губернатора Васильчикова Міністерство освіти відправило Пирогова у відставку «по розстроєному здоров’ю». Київ влаштував Пирогову два прощальні бенкети, на яких у запальних промовах говорилося про його прогресивну громадську й наукову роботу. Одну з них виголосив студент університету Михайло Драгоманов. Громадівці виступали на захист Пирогова від нападок Миколи Добролюбова, який звинувачував відставного попечителя в тому, що той залишив принцип тілесних покарань у школі. Проти Добролюбова зі статтями виступили кияни М. Розенгейм, Є. Судовщиков, М. Драгоманов. Вражений діями київських громадівців, Олександр Герцен у своєму «Колоколі» писав: «Раби (тільки чому раби? — Авт.) Києва, що не мовчать, захистили Росію, вони вчинили історичну подію...»Поширення й активізація культурно-просвітницького руху українських громад викликала серйозну тривогу серед місцевих реакціонерів і урядових кіл. Справа ускладнювалася діяльністю революційних демократів, зокрема об’єднаних в організацію «Земля і воля». Характер і спрямування їхньої діяльності переносились і на громади. Восени 1861 р. київська поліція заарештувала керівника революційно-демократичної групи викладача історії та географії Київської військової школи Євгена Моссаковського. За поширення «Колокола», «Полярной звезды», інших заборонених видань та пропаганду революції в Росії його було вислано до Харкова. У червні 1862 р. поліція схопила за написання та поширення серед солдатів Житомирського полку в Києві відозви не брати участі у придушенні селянських заворушень підполковника Андрія Красовського. Слідчі органи встановили, що він займався революційною пропагандою також в інших містах і селах та належав до організації «Земля і воля». За таку революційну діяльність суд засудив Красовського до смертної кари, заміненої пізніше 12-ма роками каторги. Поліція дізналася про спроби «Землі і волі» встановити тісніші зв’язки з громадівським рухом в Україні і вона перейшла в рішучий наступ проти нього. При цьому поліція мала серйозну підтримку місцевих реакціонерів, які масово звинувачували громадівців в антиурядовій діяльності. В 1862 р. були заарештовані й покарані активні члени кількох громад, у тому числі й Павло Чубинський, закрито недільні школи, припинено діяльність «Основи». Громадівський рух опинився на межі існування.
Щоб спростувати звинувачення реакції в революційній діяльності, громадівці мусили в листопаді 1862 р. опублікувати в пресі «Отзыв из Киева». Його підписав 21 чоловік, у тому числі Антонович, Житецький, Володимир Синьогуб. Автори листа відмежовувалися від революційного руху й революційних прокламацій, зокрема брошури «Молодая Россия», схвалювали реформу 1861 р. і відповідні урядові дії, заявляли про лояльність до панівного режиму. Незважаючи на такі запевнення, утиски й переслідування громад не припинялися. Пожвавились нападки реакційного чиновництва й духовенства. Вони, зокрема, заявляли, що в Україні з «праху» Шевченка з’явилася група революціонерів, яка намагається взяти в свої руки народну освіту і нав’язати школам «підбурливі граматики і підручники».
Шкільний чиновник з Ніжина Іван Кульжинський у листі київському генерал-губернаторові від березня 1863 р. звинувачував громадівців у спробах запровадити в школах українські підручники й просив зупинити «цю сепаратистську тенденцію ворогів Росії». Подібних листів владні структури одержували чимало. Багато їх друкував рупор реакційних сил «Вестник Юго-Западной и Западной России». Особливо посипалися доноси на громадівців під час і після польського повстання 1863 р. Вони звинувачувались у підриві основ імперії, а їхній рух тлумачився як польська інтрига, спрямована на знекровлення «матінки Росії». Одночасно почався психоз великоросійського шовінізму, його розгул на окраїнах імперії. В липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуев оприлюднив горезвісний циркуляр, яким заборонив видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературу та підручники. В ньому, зокрема, писалося, що «ніякої української мови не було, немає і бути не може». Дозволялося писати «українським наріччям» тільки художні твори. Репресії посилилися, прокотилась нова хвиля арештів і висилки громадівців, було закрито «Черниговский листок», фактично розгромлено чернігівську і полтавську громади. Громадівський рух пішов на спад і в другій половині 60-х років припинився. Закінчився перший етап руху громадівців.