ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО CPCP

Злам ЗО—40-х років ознаменувався різкими пе-

ремінами в житті українського населення на західноукраїнських землях, загарбаних після пер-

шої світової війни Польщею, Румунією і Чехословаччиною.

Вирішальна роль у такому розподілі українських земель належала Німеччині. Гітлерівська дипломатія, намагаючись за будь-яку ціну ревізувати поверсальську систему і врахувавши складність національних відносин у Європі, використала факт перебування частини українських етнічних територій у складі кількох європейських країн і нерівноправне становище там української національної меншини як засіб тиску на їх уряди. Значно розширила такі можливості для Німеччини досягнута разом з Італією, Францією та Велико­британією Мюнхенська угода. Вона, поклавши початок розчленуванню і ліквідації Чехословаччини, істотно змінила співвідношення сил в Європі на користь фашистських держав. Скориставшись тим, що на роль учасників поділу “чехословацького спадку” настирливо претендували Угорщина і Польща, надмірного посилення яких, своєю чергою, особливо побоювалися Румунія та Югославія, німецьке зовнішньополітичне відомство прагнуло розпалити супереч­ності між вказаними державами на свою користь. Німеччина відразу дала зрозуміти їм, що тільки вона може бути арбітром між ними. За принципову згоду хортистської Угорщини приєднатися до антикомінтернівського блоку вже 2 листопада 1938 р. міністри закордонних справ Німеччини та Італії дали згоду на передання їй південної Словаччини і частини Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове.

Проголошення автономії Карпатської України стало зручним приводом для німецької дипломатії розгорнути пропагандистську акцію навколо українського питання з метою посилення тиску передусім на угорський та польський уряди. Демонстративні жести гітлерівських урядовців по налагодженню економічних зв’язків з урядом Карпатської України, відкриття у її столиці — місті Xycri — німецького консульства, як і виступи німецьких засобів масової інформації про можливість створення української держави в Східній Європі під егідою Німеччини, — все це викликало ілюзію підтримки подібних планів. І якщо на Закарпатті і особливо в Західній Україні спекулятивні заходи нацистів породжували надії у частини української політичної еліти на те, що Карпатська Україна стане плацдармом для створення Великої України за рахунок приєднання в майбутньому радянської України, Галичини, Волині, Буковини, то в правлячих колах Польщі, Угорщини, Румунії, CPCP, яких аж ніяк не влаштовувала подібна перспектива, дії Німеччини не могли не викликати занепокоєння. Тим більше, що проголошення автономії Закарпаття в Європі часто розцінювалося як німецька ідея.

Проте трагічна історія Карпатської України показала всім, що Гітлер ніколи не розглядав українське питання в інтересах українського народу. Аби розвіяти побоювання своїх угорських союзників і заохотити їх до ще більшого взаємного зближення, німецьке керівництво в березні 1939 р. дало згоду на окупацію всього Закарпаття.

Західноукраїнські політичні кола були розчаровані і розгублені: зникала, здавалось, близька надія на власну українську державу. Натомість демонстра­тивне охолодження уваги до цієї проблеми з боку Німеччини було позитивно сприйняте правлячими колами CPCP, для яких таке близьке існування нехай невеликої, але української держави, було небажаним, і тому нота радянського зовнішньополітичного відомства німецькому послу в Москві 18 березня 1939 р., в якій висловлювався протест проти окупації і вторгнення угорських військ до Закарпаття, мала лише формальний характер, оскільки всі наступні заходи дипломатії CPCP були спрямовані насамперед на зближення з Німеччиною.

І якщо спочатку ініціатива активізації та зміцнення взаємних контактів, як свідчать опубліковані німецькі документи, більшою мірою виходила від Радянського Союзу, то з кінця липня, коли Німеччина розпочала безпосередню підготовку до нападу на Польщу, ініціативою заволоділи гітлерівці, які вважали за можливе шляхом поліпшення стосунків з CPCB уникнути загрози війни “на два фронти”. На фоні безуспішних переговорів між CPCP, Великобританією та Францією німецька сторона, прагнучи за будь-яку ціну запобігти зближенню Радянського Союзу зі західними державами, декларувала йому значні територіальні поступки, в тому числі і за рахунок українських етнічних земель. “Відмова від Прибалтики, Бессарабії, Східної Польщі (не кажучи вже про Україну) — в даний момент мінімум, на який німці пішли без тривалих роздумів, лише б одержати від нас обіцянку невтручання у конфлікт з Польщею”,— повідомляв на той час повірений у справах CPCP в Німеччині Г.Астахов у Москву.

За таких умов радянський уряд пішов на укла­дення договору про ненапад з Німеччиною. Він був підписаний у Кремлі в ніч з 23 на 24 серпня 1939 р. після кількагодинних переговорів міністрів Молотова і Німеччини Ріббентропа в присутності

ПАКТ МОЛОТОВА— РІББЕНТРОПА

закордонних справ CPCP Сталіна.

Договір, що увійшов в історію як “пакт Молотова—Ріббентропа”, складався з семи статей і передбачав зобов’язання обох сторін утримуватися від агресивних дій і будь-якого нападу стосовно один одного, як нарізно, так і спільно з іншими державами. Окремою частиною радянсько-німецького договору став таємний протокол, в якому був обумовлений територіальний устрій майбутньої Європи. Окреме його положення стосувалося українських земель: “У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до складу Польської держави,— читаємо в цьому документі, — межа сфер та інтересів Німеччини і CPCP буде проходити приблизно по лінії рік Нареву, Вісли і Сяну”. Отже, більшість Західної України, згідно з умовами протоколу, повинна була відійти до Радянського Союзу.

Обидва ці документи — договір про ненапад і таємний протокол як єдине ціле очевидно суперечили принципам міжнародного права, ігнорували загаль­новизнані норми міжнародних стосунків і, по суті, були протиправними, оскільки грунтувалися на насильстві щодо третьої країни. Вони не лише не відвернули загрози гітлерівської агресії, що нависла над CPCP, але ще більше загострили цю небезпеку, сприяли міжнародній ізоляції Радянського Союзу.

Проте такий розвиток радянсько-німецьких стосунків, компроміс, зафіксований у договорі про ненапад, і особливо в його таємному протоколі, були значною мірою зумовлені фундаментальною спільністю інтересів двох тоталітарних режимів, диктаторів обох держав. Як Гітлер, так і Сталін, розглядаючи механізм практичної реалізації своїх уявлень щодо перебудови світу, вважали історично правомірним насильство, більше того, вбачали в цьому найефективніший і єдино правильний шлях. їх зближувала загальна ненависть до демократії, гуманізму, зневага до норм моралі. Спільним було і те, що, ліквідувавши свободи всередині країни, приборкавши сили вільного розвитку, обидва режими вимушені були форсувати зовнішньополітичну активність для урівноваження внутрішньої скутості, виправдання репресивних порядків.

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях, не допустити його активізації на території радянської України. В цьому наочно проявлялась стандартність дій російської зовнішньої політики, якій завжди була властива схильність шляхом інкорпорації супротивної сторони вирішувати свої внутрішні проблеми.

ПОЧАТОК ДРУГОЇ світової війни. ВСТУП ЧЕРВОНОЇ АРМІЇ В ЗАХІДНУ УКРАЇНУ

Добившись підписання з CPCP договору про ненапад, Гітлер приступив до здійснення своїх задумів. Підрозділи вермахту, вчинивши напад на Польщу, о 4 годині 45 хвилин 1 вересня 1939 р.

Акт агресії змусив уряди Великобританії й Франції, зв’язаних з Польщею зобов’язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь в ній була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не приступати до активних бойових дій проти Німеччини. Почалася “дивна” війна, яка стала логічним наслідком і продовженням мюнхенської політики правлячих кіл Великобританії та Франції. Польща опинилася на порозі воєнно-політичного краху.

Поява німецьких дивізій біля обумовленої таємним протоколом демар­каційної лінії активізувала дії радянського керівництва, яке на перших порах попри всі намагання Гітлера втягнути CPCP у військовий конфлікт (ноти від З, 5 і 8 вересня) не наважувалося на цей крок, що засвідчив би пряму співвідповідальність за агресію проти сусідньої держави. Водночас, боячись втратити досягнуті домовленості, Москва 10 вересня дала зрозуміти Берліну, що для неї питання стоїть лише про Західну Україну і Західну Білорусію. Зокрема, Молотов у телеграмі до Ріббентропа зазначив: якщо виступ радянських військ і відбудеться, то лише з таким обгрунтуванням, що Червона армія виступає на захист населення Західної України і Західної Білорусії від німецької загрози. Це викликало в Берліні невдоволення. На вимогу німецької сторони з радянської ноти польському уряду антинацистський пункт був вилучений, натомість з’явилось формулювання: “радянський уряд не може байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними.

Радянська нота стверджувала припинення існування Польської держави, її повне банкрутство. Це повинно було означати, що не можна вести війну з неіснуючою країною. Деморалізована політична верхівка Польщі не наважилась навіть де-юре оголосити війну CPCP. Головнокомандуючий польською армією Ридз-Смігли видав лише директиву, в якій наказував своїм військам відступати найкоротшими шляхами до Румунії та Угорщини, не вступаючи в бої з Червоною армією, за винятком випадків нападу з її боку. Для здійснення походу в Західну Україну було створено Український фронт, командуючим якого призначено маршала Семена Тимошенка. Радянські війська 17 вересня вступили в Тернопіль, Збараж, Рівне. Наступного дня — в Луцьк, Станіслав, Галич, 22 вересня — у Львів, 24 вересня — Дрогобич, 26 вересня — Самбір та Яворів, 27 вересня — Старий Самбір. Після 12-денного маршу і коротких боїв з окремими польськими частинами Червона армія вийшла на Західний Буг і Сян, де й зупинилась. ·

Між CPCP і Німеччиною 28 вересня був підписаний договір про дружбу і кордони, який викреслив Польську державу з карти Європи. За цим договором до складу CPCP відійшла і більшість територій Західної України (окрім Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини), натомість, за пропозицією Сталіна, весь терен від Вісли до Бугу перейшов до Німеччини. Військові частини обох сторін, які в окремих місцях перейшли обумовлену лінію розмежування, одержали наказ відійти, що і було виконано. Кордони CPCP посунулися на захід на 250—350 км.

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службовців, функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою з’єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла загалом вичікувальну (з різними відтінками) позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою.

Підтримку прихід радянських військ одержав насамперед серед незаможних верств населення. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Тому в багатьох місцях червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, а в окремих містах і селах були зроблені навіть спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами, прапорами, лозунгами. Американський професор польського походжен­ня Ян Гросс зазначає: “В хуторах, селах і містах Червону армію вітали більші чи менші, але в будь-якому випадку помітні дружньо настроєні натовпи. Вони складалися з молоді білоруської, єврейської й української національності. Люди зводили тріумфальні арки, прикрашені червоними або жовто-синіми прапорами, часом закидували війська квітами... вітали хлібом і сіллю”. Дізнавшись про вступ військ CPCP у Західну Україну, чимало місцевих активістів, насамперед колишніх членів Комуністичної партії Західної України, створювали загони робітничої гвардії і сільські дружини, роззброювали поліцію, усували від влади представників польської адміністрації, в окремих місцях організовували нові місцеві органи влади — ревкоми.

Ці та інші заходи, спрямовані на утвердження народного самоуправління і правопорядку, підкріплені проукраїнськими жестами радянської військової адміністрації, не могли не викликати прихильної реакції західноукраїнського загалу. У Львові 26 вересня відбулась нарада представників українських культурно-освітніх організацій і товариств, які привітали дії уряду Радянського Союзу. Ще раніше, 24 вересня 1939 р., про свою готовність співпрацювати з новою владою за умови збереження основних осередків раніше організованого культурного та економічного життя українців заявила на зустрічах з офіційними військовими і цивільними представниками CPCP делегація галицьких політиків на чолі з Костем Левицьким.

ВКЛЮЧЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ. ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА ПІВДЕННОЇ БЕССАРАБІЇ

Ще не встановивши повного контролю над Захід­ною Україною, радянське керівництво приступило до юридичного оформлення її нового статусу. Детально розроблений план дій в цьому напрямі

був затверджений 26 вересня 1939 р. в Москві на ДО СКЛАДУ УPCP засіданні політбюро ЦК ВКП(б) під головуванням Сталіна. Цей план передбачав скликання 26 жовтня того ж року у Львові Народних Зборів Західної України, які повинні були вирішити питання про входження Західної України в CPCP, про характер нової влади, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких земель. На засіданні були визначені: день проведення виборів, норма представництва (1 депутат на 5000 виборців), інші організаційні заходи виборів, а також повністю узгоджений порядок денний Народних Зборів.

Початок реалізації задуманого Сталіним і його оточенням поклала постанова ЦК ВКП (б) від 1 жовтня 1939 р. “Про питання Західної України і Західної Білорусії”, яка визначила відповідальними за проведення Народних Зборів воєводські, міські й повітові тимчасові управління, що вже за участю уповноважених ЦК КП(б)У замінили на місцях ревкоми і взяли на себе функції нових органів влади. 4 жовтня Львівське тимчасове управління звернулося до Луцького, Станіславського і Тернопільського тимчасових управлінь з пропозицією скликати Народні Збори Західної України. Постановою Військової Ради Українського фронту 5 жовтня був затверджений склад комітету з організації виборів, а наступного дня — положення про вибори, призначені на 22 жовтня.

В ході передвиборної кампанії майже щодня організовувалися мітинги та збори населення, на яких промовці одноголосно висловлювалися за возз’єднання Західної України з радянською Україною. В більшості випадків почуття робітників, селян, представників творчої інтелігенції були щирими і їх промови відповідали думкам і настроям переважної частини мешканців краю, особливо українців, які жили ідеєю соборності України. Інша справа організатори передвиборної кампанії, які свідомо використовували ними же пробуджений ентузіазм і піднесення для забезпечення потрібних результатів виборів.

За офіційними даними, в голосуванні взяли участь 92,83% виборців, з яких 90,93% віддали свої голоси за заздалегідь підібраних органами влади кандидатів. Переважну їх більшість (92,2%) становили українці.

Водночас голосування засвідчило неоднозначність ставлення різних соціальних та національних груп до перемін, зумовлених вступом Червоної армії. Не з’явилося або голосувало проти понад 700 тис. осіб. Крім того, 75 925 бюлетенів визнано недійсними. За умови безальтернативності виборів (у кожному з 1495 виборчих округів було зареєстровано лише по одному кандидатові) 11 депутатів так і не було обрано.

Незадоволення викликав і сам спосіб, у який відбувалося скликання Народних Зборів, що виключав будь-яку можливість передвиборної боротьби різних політичних сил, а також відсутність справді таємної процедури голосування. На місцях було зроблено все, щоб не допустити висунення і головне реєстрації як можливих кандидатів до Народних Зборів представників колишньої політичної еліти. Показово, що серед 44 офіційних лозунгів, під якими проходила передвиборна кампанія, були й такі: “Тільки одна партія більшовиків вірна інтересам трудящих всього світу! “, ’’Трудящі Західної України, ведіть жорстоку боротьбу проти всіх буржуазних націоналістичних партій, запеклих ворогів трудового народу!”, “Пепеесівці, ундовці, сіоністи, поалейціоністи, бундовці — приспішники поміщиків, капіталістів та польських панів — зрадники інтересів трудового народу.”

Тож не випадково, що серед зареєстрованих кандидатів у депутати налічувалося 98 членів ВКП(б) (тобто громадян CPCP), 81 член КПЗУ, 51 представник інших партій, решта 1265 осіб — безпартійні. Показово і те, що внаслідок відповідного добору кандидатів серед обраних до Народних Зборів депутатів особи з вищою освітою становили лише 5,2%, середньою — 20,6%, тоді як з початковою — 72,6%, неписьменні — 1,6%.

На характер виборів наклали відбиток надзвичайно стислі терміни передвиборної кампанії (на весь процес висування і реєстрації кандидатів відводилося лише чотири дні: з 14 по 17 жовтня) і· недостатня обізнаність з правилами голосування. Було чимало випадків, коли виборці бойкотували вибори. Проте все це істотно не вплинуло на загальні показники. Судячи з організаційного забезпечення виборів до Народних Зборів, уваги до них партійно-державного керівництва, наслідок цієї акції був передбачений.

Відповідно до розробленого сценарію Народні Збори Західної України, які відбулися 26—28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Західної України і возз’єднання з радянською Україною, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель. Так рішеннями Народних Зборів було розв’язане питання про суспільний і державний устрій Західної України.

Позачергова сесія Верховної Ради CPCP 1 листопада 1939 р., заслухавши заяву Повноважної комісії Народних Зборів, прийняла закон про включення Західної України до складу CPCP і возз’єднання її з УPCP. Оперативність і ефективність у підготовці і проведенні Народних Зборів значною мірою пояснювалась всебічною участю ЦК КП(б)У і його уповноважених. Тодішній секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов у своїх мемуарах згадував: “Я весь цей час був у Львові і організовував цю роботу. Коли відбувалося засідання народних депутатів, я сидів в ложі і спостерігав. Я гордився тим, що від початку до кінця знаходився в західних областях і організував всю справу”. Показово, що ще 25 жовтня на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У була затверджена редакційна колегія Народних Зборів, а партійні працівники відповідали за видачу перепусток їх делегатам.

Таємний протокол пакту Молотова — Риббентропа дав згодом радянському керівництву можливість мирним шляхом розв’язати питання про передачу CPCP Бессарабії і Північної Буковини. Влітку 1940 р. занепокоєний несподіваними успіхами гітлерівських військ у Франції сталінський уряд вирішив прискорити розширення і зміцнення своїх позицій на південно-західних кордонах, щоб одержати максимальну користь з укладених з Німеччиною угод про розподіл сфер впливу. Молотов 23 червня 1940 р. звернувся до німецького посла в Москві з заявою, в якій вказував на неможливість зволікання з бессарабським питанням. В заяві вперше прозвучали радянські домагання на Буковину, що обгрунтовувалося низкою обставин і насамперед українським етнічним фактором. Це стало несподіванкою для Німеччини, оскільки в таємному протоколі пакту питання про Північну Буковину не ставилося. Проте не бажаючи погіршення відносин з CPCP і підкреслюючи свою вірність усім раніше досягнутим спільним домовленостям, Німеччина погодилася на територіальні поступки. Останні повинні були переконати Сталіна в тому, що саме він, а не Гітлер є стороною, що виграла в цьому непересічному тасуванні різних територій.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту ультимативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини. Наступного дня радянський уряд направив новий ультиматум румунському урядові з вимогою протягом чотирьох днів, починаючи з 28 вересня, звільнити від румунських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Залишена без підтримки Німеччини Румунія змушена була підкоритися. Війська Південного фронту, які ще 19 червня розташувалися на кордоні з Румунією, 28 червня перетнули Дністер і вступили на територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунські війська одержали наказ організовано відходити. 28 червня частини Червоної армії вступили у Чернівці, Хотин і Акерман, а ЗО червня вийшли на нові кордони Румунії. Сьома сесія Верховної Ради CPCP 2 серпня 1940 р. включила заселені переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії до складу УРСР. Після возз’єднання в складі Української PCP Західної України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8,8 млн чол. і на середину 1941 р. становило майже 41,7 млн жителів, а її територія розширилася до

565 тис. км².

Після юридичного оформлення приєднання до CPCP західноукраїнських земель тут в стислі строки були націоналізовані та передані в держав­ну власність заводи, фабрики, банки, транспорт, підприємства зв’язку, ліквідована поміщицька і церковна власність на землю і забезпечено розподіл її більшої частини серед найбіднішого селянства, вжито енергійних заходів щодо ліквідації безробіття, підвищення зайнятості населення, розвитку шкіл, вузів, закладів охорони здоров’я. Водночас почалося механічне перенесення сюди всього комплексу “казармового” соціа­лізму (управлінських структур, господарського механізму тощо), що робилося без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного суспільства.

“РАДЯНИЗАЦІЯ” ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ. УТВЕРДЖЕННЯ ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ

Відповідно до рішень Президії Верховної Ради CPCP від 4 грудня 1939 р. і 7 серпня 1940 р., на території Західної України, Північної Буковини і Південної Бессарабії було ліквідовано старий адміністративний поділ і утворено Волинську, Дрогобицьку, Ровенську, Львівську, Тернопільську, Станіславську, Чернівецьку та Акерманську (від грудня 1940 р. — Ізмаїльську) області в складі УРСР. Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р. Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів.

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 р. “Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії” ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск.

Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського сус­пільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території CPCP.

Основним принципом кадрової політики режиму на західних землях України стало те, що на всі важливі посади перших керівників призначалися працівники, що прибули за скеруванням ЦК КП(б)У, всесоюзних і республіканських наркоматів. Серед прибулих “уповноважених” переважали малокомпетентні особи, освіта яких звичайно не перевищувала рівень початкової і неповної середньої школи і доповнювалася тримісячними курсами пропагандистів. Зате ці люди пройшли сувору школу сталінського виховання, навчилися беззаперечно підкорятися партійній дисципліні. Ігнорування ними місцевої специфіки, бездумне копіювання форм і методів ідеологічної та господарської діяльності, які були прийняті в східних областях, призводило до серйозних прорахунків у роботі промислових підприємств, сільського господарства, закладів освіти і культури.

В управлінні націоналізованою промисловістю запанувала жорстка цент­ралізація, яка практично не залишала простору для самостійних рішень господарських керівників, інженерів та техніків. Як наслідок виникло відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, перетворення їх у різновид найманих працівників. Ускладнювали становище і необгрунтовані усунення з роботи місцевих спеціалістів (насамперед колишніх власників підприємств), які проводилися під прапором боротьби із засміченістю підприємств “класово ворожими елементами”. Лише у Львівській області з цієї причини на підприємствах промисловості та залізничного транспорту до 15 квітня 1940 р. було звільнено близько 10,9 тис. осіб.

Усе це не могло не позначитися на ефективності роботи виробничих колективів. Так, на нафтових промислах Дрогобицької області через виробничі неполадки у 1940 р. було допущено 43 490 год простоїв та 432 аварії. План буріння нафтовидобувна промисловість області за цей рік виконала на 73,8%, а по розвідувальних роботах — лише на 37,8%. На Львівській залізниці протягом 1940 р. паровозний парк використовувався не більш як на 50%. Щоб звести кінці з кінцями, залізниця одержала від держави 62 млн крб дотації.

Доведені до трудових колективів плани часто були занижені і не відповідали виробничим потужностям. Але й за таких пільгових умов сотні підприємств їх систематично не виконували.

В основу діяльності заводів і фабрик, промислових артілей і будівельних організацій були покладені головно валові показники, тож на більшості підприємств якість продукції не лише не поліпшилася, а й суттєво погіршилася. Завдання з асортименту продукції, як правило, не виконувалися. Відомчий підхід до керівництва промисловістю і будівництвом призводив до послаблення нормальних територіальних зв’язків між підприємствами, розташованими в одному економічному районі. Ефективність роботи більшості підприємств була низькою.

Повною мірою встигло відчути на собі прес командно-адміністративної системи і селянство. Партійні органи практично всі свої зусилля спрямували на здійснення колективізації одноосібних господарств, хоч ні об’єктивних, ні суб’єктивних передумов для цього не було. Вже на початку 1940 р. в селах Західної України почали створюватися перші колгоспи. До червня 1941 р. на території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Ізмаїльської областей було створено 2867 колгоспів, які об’єднали 204,1 тис. селянських господарств.

Ідею колективізації підтримала лише частина найбіднішого селянства, тоді як основна маса сільського населення не виявляла бажання вступати в колгоспи. За таких умов з метою форсування колективізації принцип добровільності широко підмінявся адміністративними заходами, грубим тиском. В окремих районах прийняття селян у колгоспи здійснювалося огульно. Щоб прискорити колективізацію, одноосібників обклали великими податками. Після цього значна частина селян відвернулася від нового режиму.

Поспіх в одержавленні засобів виробництва і торгівлі, коли незважаючи на політичну та економічну недоцільність було націоналізовано сотні дрібних, фактично ремісничих підприємств, магазинчиків, кіосків, а також демонтаж розгалуженої системи західноукраїнської кооперації, надмірне скорочення приватної торговельної мережі, бюрократична неповороткість нових уп­равлінських структур у сфері виробництва і обслуговування призвели до значних перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності. Дефіцитом стали білий хліб, м’ясо і м’ясопродукти, а в окремих районах навіть сіль і мило. За порівняно незначний час небачено виросли черги в магазинах, різко стрибнули вверх базарні ціни, розцвіла спекуляція. Ці та інші упущення, що негативно вплинули на матеріальне становище населення, не могли не викликати, а в багатьох випадках і зміцнити політичні сумніви значної частини західноук раїнського суспільства.

Одним із найважливіших засобів подальшого зміцнення своїх позицій і вирішення ідеологічних завдань тоталітарний режим вважав культуру. Тому незважаючи на внутрішні проблеми, на потреби культурного будівництва в західних областях були виділені значні кошти, які спрямовувались передусім на розширення мережі шкіл, культурно-освітніх закладів, подолання непись­менності, що знаходило схвалення місцевого населення. Режим поставив собі на службу науку, освіту. Підпорядкувавши своєму безпосередньому контролю всі культурно-освітні, мистецькі і наукові інституції, радянська влада відразу заходилася їх розбудовувати у потрібному напрямі.

У найстисліші строки в західних областях на радянських засадах було уніфіковано систему освіти та виховання. З січня 1940 р. усі школи Західної України перейшли на навчальні плани, програми, підручники радянської школи, а з початку 1940/41 навч. р. радянська система почала вводитися в Акерманській і Чернівецькій областях. Поряд з рідною в усіх школах обов’язково вивчалась і російська. У вищих навчальних закладах відповідно до загальносоюзної структури утвердилася курсова система навчання, екзаме­наційні сесії, обов’язкове відвідування лекцій, у всіх вузах були створені кафедри марксизму-ленінізму, яким відводилася пріоритетна роль.

Унаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товариств більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували малоефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, що існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 р. залишилось 8, з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано Наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність “Просвіта”, “Рідна школа”, інші національні громадсько-просвітницькі організації.

Створені у Львові за радянськими зразками обласні організації ре­спубліканських творчих спілок: письменників, художників, композиторів — стали зручним засобом партійного контролю за літературно-мистецьким процесом і управління ним. Підтримку властей одержало лише обмежене коло авторів, які прийняли “радянську платформу” і намагалися працювати в руслі канонів “соціалістичного реалізму”. Перед ними в першу чергу відкривалась можливість друкувати свої твори в республіканських і всесоюзних газетах, журналах, видавництвах, експонуватись на виставках.

Система політичної цензури стала на західноукраїнських землях всеохоп- люючою. Випуск газетної і книжково-журнальної продукції без попередньої цензури був заборонений.

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церковні навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації, а їх майно — конфіскації. Вже восени 1939 р. припинили свою діяльність Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархіальні духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі греко-католицької церкви). Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, а ще близько ста змушені були протягом 1939—1940 рр. покинути свої парафії через переслідування з боку влади. Утисків зазнали також і представники інших конфесій.

Усе це викликало в суспільстві напруженість і невдоволення. Утвердження автократичного режиму на приєднаних землях супроводжувалося масовими ре-

пресіями, які широко торкнулися не лише окремих ТА ОПІР ЙОМУ представників місцевого населення, а й певних соціальних груп, і насамперед інтелігенції. На­сильство стало найважливішим, а стосовно деяких груп спеціалістів єдиним засобом державного впливу. Репресивні заходи (звільнення з роботи, ув’язнення, депортація, фізичне знищення тощо) найчастіше застосовувалися до так званих класово ворожих елементів, до яких огульно були віднесені всі представники колишньої окупаційної адміністрації, офіцери, діячі політичних партій. Практично відразу після вступу Червоної армії в Західній Україні без розголосу, як правило, вночі за заздалегідь підготовленими списками були заарештовані керівники Українського національно-демократичного об’єднання, Української соціал-демократичної партії, Української соціалістично-радикальної партії, колишні посли до польського сейму, сенатори. Серед заарештованих виявилися Кость Левицький, Дмитро Левицький, Іван Німчук, Григорій Тершаковець, Володимир Целевич, Володимир Старосольський, Іван Новодворський, Андрій Гривнак, Григорій Ганкевич, Іван Блажкевич, Володимир Ільницький, Воло­димир Кузьмович, Остап Луцький, Микола Маслов, Микола Малицький, Степан Рудик, інші відомі громадсько-політичні діячі. Така ж доля спіткала представників польської та єврейської політичної еліти. Були ув’язнені практично всі відомі діячі усіх політичних напрямів: соціалісти, ендеки, людовці. Багатьох громадських діячів — поляків, хоч вони і були людьми цивільними, відправили до сумновідомих таборів для полонених офіцерів — Ковельського, Осташківського та Старобільського (15 тис. осіб, які там утримувалися, були розстріляні в квітні-травні 1940 р.). До в’язниць було запроторено і багато колишніх членів Комуністичної партії Західної України, Компартії Польщі, на які після необгрунтованого розпуску цих партій Виконкомом Комінтерну лягла пляма політичного недовір’я. Серед тих, хто невинно постраждав, були вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто у в’язниці. За рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 р., значна частина ув’язнених у західноукраїнських тюрмах — колишні офіцери польської армії, поміщики, власники заводів і фабрик, функціонери “контрреволюційних організацій” — без пред’явлення звинувачень була розстріляна.

Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійсню­валося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від буржуазних елементів, “ворогів народу”, вглиб CPCP — Сибір, Комі APCP, Казахстан, Поволжя, окрім вищезгаданих категорій суспільства, були примусово, разом з сім’ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, прокуратури, поліції, армії, комерсанти, частина заможних селян, осадники. Тисячі чоловіків, жінок і дітей загинули під час депортації від голоду, знущань, від того, що не змогли пристосуватись до нових природних умов.

Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, продовжувалися аж до нападу гітлерівської Німеччини на CPCP. Навесні 1941 р. режим депортував вже й тих, хто був тільки запідозрений у ворожих намірах чи просто оббріханий, хто мав родичів за кордоном·, листувався з ними. Підставою для масових виселень було навіть проживання в прикордонних районах, поблизу військових об’єктів, що будувалися не лише вздовж кордону. Не пошкодували й поляків-біженців, які рятувалися на Західній Україні від гітлерівського режиму. Всього із західних областей УPCP в 1940—1941 рр. було депортовано понад 10% населення. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було не окремими зловживаннями чи порушеннями соціалістичної законності, як стверджувалося тривалий час, а завчасно підготовленим виконанням державної політики.

Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати населення волі держави, перетворити його у слухняне знаряддя своєї політики викликали опір, передусім у молодіжному середовищі. Про це свідчили і повільне зростання комсомольських рядів за рахунок місцевої молоді, розповсюдження у вузах і технікумах антирадянських листівок, наявність в навчальних закладах непоодиноких випадків відмови відвідувати лекції з марксизму-ленінізму тощо.

Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Утворювалися нові ланки в селах і містах, відбувалися зустрічі й наради окружних, повітових провідників, проводився обмін керівним персоналом між крайовими ор­ганізаціями та активом, що перебував у Генеральній Губернії, створеній німцями в 1939 р. на колишніх польських теренах. Великою подією в західних областях став процес 59 членів ОУН, переважно студентів Львівського університету. Більшість підсудних на процесі, що проходив у січні 1941 р. у Львові, відкрито заявили про свою причетність до ОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.

Ще з осені 1939 р. почав створювати властям проблеми і польський рух опору. Зв’язаний з емігрантським урядом Сікорського, він опирався на ті кола польського населення, які підтримували цей уряд та ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах. Проте HKBC досить швидко і ефективно спрацював у справі ліквідації польського організованого підпілля. Мережа найчисленнішої польської організації — Союзу збройної боротьби, була практично знищена, а всі його основні функціонери заарештовані. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антирадянськи настроєних поляків продовжували діяти.

Одним з найсильніших факторів, що протистояв процесу утвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі церкви, насамперед греко-католицької, яку влада так і не змогла підпорядкувати своєму контролю. Значний резонанс у галицькому суспільстві викликали протестаційні акції митрополита A. IIIen- тицького, який не поминув жодної нагоди, щоб у листах до партійно-державних керівників різних рівнів затаврувати порушення свободи совісті на західноук­раїнських землях. Зокрема, відомі його протести проти ліквідації монастирів, непосильних податків на церкву та духовенство, проти примусового вписування дітей до піонерських та комсомольських організацій, проти заборони релігійної обслуги хворим і вмираючим по шпиталях. В умовах, що склалися, нова влада не наважилася вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши не в останню чергу на його величезний авторитет серед населення. Більше того, після його звернення до М.Хрущова були переглянуті найбільш кричущі випадки надмірного оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям та припи­нити насильство сталінської системи розрізнені виступи противників режиму, що подекуди набирали форми терористичних нападів на радянських та партійних працівників, військовослужбовців, не могли. Рятуючись від пе­реслідувань, чимало мешканців Західної України намагалося втекти до Генеральної Губернії, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня 1939 р. до червня 1941 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 тис. українських політичних біженців, в тому числі письменників, науковців, інших представників інтелігенції.

Отже, в 1939—1940 рр. внаслідок радянсько-німецького зближення до CPCP було приєднано і возз’єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз’єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об’єктивно закладало передумови для прогресу. Тому переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала цей акт. Водночас спроби більшовицького режиму перетворити західні землі України в інтегральну частину CPCP, впровадити там в життя ідеї “казарменого” соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій. Як наслідок багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, надалі докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.