СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ НАСЛІДКИ II СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Після визволення України радянські війська рушили далі на захід. Бойові дії були перенесені в Німеччину та захоплені нею країни Європи. В січні-лютому 1945 р. Червона Армія на території Німеччини розгорну­ла вирішальний наступ.

2 вересня 1945 р., багато в чому завдяки вступу в воєнні дії CPCP, капітулювала й Японія. Друга світова війна скінчилася.

Нагадаємо, що в Другій світовій війні приймало участь 1,7 мільярдів чоловік. 118 млн. чоловік та жінок було поставлено під зброю. Воєнні дії велися в Європі, Азії, Африці, в Атлантичному, Тихому, Індійському та Північному Льодовитому океанах. Людство внаслідок війни втратило 55 млн. вбитими солдат і мирних жителів. Людські втрати перевищують у 5 разів цей показник в Першій світовій війні, а матеріальні втрати - в 12 разів.

Перші офіційні дані про втрати CPCP прозвучали у промові Сталіна в 1946 р.: 7 мільйонів. Але це втрати на полі битви, і то далеко неповні. Пізніше Хрущов назвав цифру - 20 мільйонів. І ці дані неповні. Тільки прямі втрати радянського народу в роки війни складають орієнтовно 22-23 млн. чоловік. Щодо демографічних втрат, то, за розрахунками Ю. Е. Влальєвича, населення CPCP на початок 1946 р. складало 167 млн. чоловік, а якщо б не було війни, то вже у 1945 р. було б 213 млн. Різниця — 46 мільйонів.

Картотечний облік головної редколегії зведеної «Книги пам’яті» Ук­раїни, який є підсумком великої архівної роботи (11 книг «Книги пам’яті» видано і по Запорізькій області), свідчить: український народ дав зброй­ним силам антигітлерівської коаліції понад 6 млн. воїнів. З них 3 млн. загинули, кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Ці втрати - військові.

Орієнтовні оцінки за­гальнолюдських втрат України такі.

Під час Другої світової війни на території УРСР загалом загинуло від 7 до 8 млн. чоловік - українців або уродженців України. Разом з непрямими втратами (зниження народжуваності) демографічні наслідки війни сягають 10 млн. осіб.

Залишаючи Україну, окупанти дотримувалися тактики спаленої землі. Пограбування здійснювалося з німецькою педантичністю. Вивозили устаткування заводів і фабрик, яке не вдалося евакуювати, рухомий склад залізниць, сировину й матеріали, зерно й худобу. В ешелони ван­тажили український чорнозем (в т. ч. з-під Вільнянська). Викопали й за­брали до Німеччини понад 1 млн. фруктових дерев.

Для вилучення культурних цінностей за розпорядженням Розенбер­га було створено спеціальний оперативний штаб. З музеїв вивезли по­над 40 тис. найцінніших творів мистецтв, історичних реліквій, колекцій тощо. Серед них - нумізматичні колекції світового значення, давні руко­писи, зброю часів Запорозької Січі. Не гребували й бронзовими ручками від дверей київських палаців та мармуровим обличкуванням стін.

Про загальні матеріальні втрати, яких завдали Україні загарбники, можна судити з того, що лише прямі збитки становили близько 285 млрд. крб., або 42% загальних втрат республіки від окупації.

Руїни Миколаєвського суднобудівного заводу

понад 28 тис. сіл, 16150 промис­лових підприємств, 1916 заліз­ничних станцій, 27725 колгоспів, 1227 MTC, 873 радгоспи, 18 тис. лікувальних закладів, 32930 шкіл, технікумів, вузів і нау­ково-дослідних інститутів, 19200 бібліотек, 10 млн. чоловік ли­шилися без житла.

Перші кроки відбудови бу­ли зроблені ще до завершен­ня 2-ї світової війни. Доцільно підкреслити, що, оскільки вій­на поглинала переважну час­тину державного бюджету, ос­новним джерелом відбудови було трудове подвижництво народу. Вели­кого поширення набув так званий метод «народної будови», тобто пра­ця у позаробочий час, безкоштовна і з власним інструментом.

Першочергова увага приділялася відродженню паливно-енергетич­ної та металургійної галузей економіки. На кінець війни у Донбасі було відновлено 54% шахтного фонду. Уже в 1944 р. знов почали виплавку сталі та виробництво прокату найбільші металургійні заводи України. Подальші успіхи відбудови припадають вже на повоєнний час.

Внесок України в перемогу можна без перебільшення назвати вели­ким. Підставою для такого твердження є наступні факти.

Українська економіка плідно працювала на оборону. Зміцненню ма­теріально-технічної бази діючої Армії сприяли евакуйовані на схід підприємства. В перший рік після визволення республіка дала країні 685 тис. тонн чавуну, 494 тис. т сталі, 940 тис. т залізної руди, більше 17 млн. т вугілля.

Кожен п’ятий воїн Червоної Армії був українцем. Тільки після виз­волення території республіки на фронт було мобілізовано 1,8 млн. чо­ловік. 2072 українця удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причо­му 31 з них - двічі й один - І. М. Кожедуб - тричі. Чимало українців за походженням серед видатних воєначальників Великої Вітчизняної війни.

Піддаючи справедливій критиці створений сталінським керівницт­вом тоталітарний режим, несправедливо було б ігнорувати внесок ря­дових членів партії у досягнення перемоги.

Близько половини комуністів України воювало на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більша частина з них загинула. А всього по Радянсь­кому Союзу віддали життя біля 2 млн. комуністів.

Фронт у тилу ворога створювали партизани й підпільники республі­ки. На окупованій противником території України успішно діяла озброє­на армія патріотів. На заключному етапі війни українські партизани на­дали велику допомогу національно-визвольному рухові у Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії, Угорщині. Українці, що втекли з концтаборів, бра­ли участь в русі Опору багатьох країн Європи. Багато українців за по­ходженням воювало у складі армій союзників CPCP по антигітлерівській коаліції.

Суттєву допомогу Червоній Армії надало мирне населення України. Із власних коштів населення України передало у фонд оборони 859 млн. крб. Свій внесок у перемогу зробила кожна з соціальних верств - робіт­ники, селяни, наукова і творча інтелігенція.

Важливим політичним наслідком війни було для України вирішення територіального питання та підвищення її міжнародного статусу. Мова йдеться про закріплення за УРСР західноукраїнських земель, возз’єднан­ня Закарпатської України та участь УРСР у створенні Організації Об’єд­наних Націй.

Питання щодо західних кордонів CPCP попередньо вирішувалось на Кримській конференції глав урядів трьох країн - Англії, СІЛА, CPCP у лютому 1945 р.

Реалізацією рішень Кримської конференції став договір про дружбу між CPCP та Польщею, підписаний 21 квітня 1945 р. 16 серпня 1945 р. цей договір був доповнений договором про державний кордон між двома країнами з відхиленням від лінії Керзона на ЗО км за рахунок України. Таким чином, приєднання Західної України до УРСР набуло законного характеру.

Не можна замовчувати і певні негативні наслідки цього договору.

Ще за часів Київської Русі Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя входили до держави наших предків. Ці українські етнічні те­риторії пізніше належали до Галицько-Волинського князівства як дер­жави нашого народу. Якраз там, за Бугом, в 1253 році в Дорогичині папський легат коронував Данила Галицького королем всієї Русі, визна­чаючи таким чином українську державність від імені Європи.

І лише через сторіччя ці землі попадуть під владу Польщі, якій з великим трудом прийшлося боротися з бажанням тутешнього населен­ня залишитись при батьківській вірі і традиціях, з рідною українською мовою.

Враховуючи історичне право нашого народу, Центральні держави на Берестейських переговорах зимою 1918 року згодилися залишити за УНР Північну Холмщину та Підляшшя, які до того часу знаходилися у складі уже розваленої Російської Імперії.

Не зовсім випадково, що в секретному додаткові до пакту Ріббен- тропа-Молотова кордон між CPCP та Німеччиною повинен був проходи­ти по рікам Сян та Вісла... Але, як відомо, Сталін, підписуючи нову угоду з Гітлером 28 вересня 1939 року - про дружбу і кордон, обміняв українські землі по лінії Керзона на приєднання в майбутньому до CPCP території Литви.

Надії на об’єднання усіх українських земель в одну державу з’яви­лися в 1944 році, коли Червона Армія наблизилася до лінії Керзона. 20 липня тодішній керівник України М. С. Хрущов запропонував Сталіну свій проект створення з українських етнічних земель за державним кор­доном Холмськбї області у складі УРСР. Але вказівка з Кремля була зовсім іншою - українців «добровільно» переселити з території, яка по­винна відійти до Польщі, в Радянську Україну, а поляків, що прожива­ли в УРСР, відправити за Буг.

До кінця 1946 року з України до Польщі виїхали близько 810 тис. поляків, а з Польщі до України - 482 тис. українців. Коли ж виїхали всі, хто хотів, польський уряд під приводом ліквідації соціально-економічної і демографічної бази для операцій Української повстанської армії здійснив масштабне, в сталінському стилі, примусове виселення українців з місць їхнього компактного проживання.

Українців розсіювали невеличкими групами по всіх північно-захід­них землях Польщі, з яких раніше було виселено німців.

До однієї з найбільших трагедій українського народу можна віднес­ти цю варварську акцію, згідно з якою корінні жителі насильно лишили­ся своєї землі. Це справжній геноцид проти українців, дійсно чорна сто­рінка нашої історії, яку ми не повинні забувати.

Таких сторінок сучасної історії Польщі радянські історики не торка­лися. Досить зазирнути в Українську радянську енциклопедію. Під тер­міном «лемки» (терміна «Лемківщина» нема) вміщено одну обережну фразу: «Тепер межі лемківського етнографічного району виразно не окреслю­ються».

Якщо називати речі своїми іменами, то треба визнати: українські етнічні території в сукупному понятті «Закерзоння» просто зникли. Вони проіснували тисячу років, але не пережили XX століття.

Драматичними були і обставини возз’єднання закарпатських земель. 18 жовтня 1944 року війська 4-го Українського фронту заволоділи пе­ревалами через Карпати, які відкрили шлях до Закарпаття.

26 жовтня було очищено від противника Мукачеве, а через два дні - все Закарпаття. Разом з радянськими солдатами цю територію Чехо- словаччини визволяли від німецько-угорської окупації загони місцевих партизанів.

Уряд президента Е. Бенеша, який перебував в еміграції у Лондоні, негайно надіслав до Закарпаття свого делегата Ф. Немеца. Прибувши

до Хуста 27 жовтня, він розгорнув тут апарат управління урядового делегата. Установа ця налічувала 13 відділів, які поширили свою діяльність на всю визволену від окупантів територію, а військовий відділ на чолі з Гасалом розпочав мобілізацію для утворення армії.

Квапливість уряду Бенеша не сподобалась радянській військовій адмі­ністрації. Вважалося само собою зрозумілим, що Закарпатська Україна як частина української етнічної території має бути возз’єднана з УРСР. Тому адміністрація дозволила набір добровольців з місцевого населення в радянську армію. 22 тисячі закарпатських українців подали відповідні заяви й були зараховані до її лав на загальних підставах, тобто як громадяни CPCP. Возз’єднання цілком відповідало настроям основної час­тини населення, незнайомого з таким явищем, як сталінщина.

Перший з’їзд народних комітетів, що відбувся в Мукачевому 26 лис­топада 1944 р., прийняв рішення про вихід Закарпаття із складу Чехосло- ваччини і возз’єднання його з Радянською Україною. З’їзд звернувся до Верховних Рад УРСР і CPCP з проханням включити Закарпатську Ук­раїну до складу УРСР. Тоді ж було утворено Народну Раду Закарпатсь­кої України як вищий тимчасовий орган влади на території краю. Її очо­лив І. Туряниця. Повідомивши у листі Ф. Немеца про рішення з’їзду, він зажадав від нього протягом 3 днів разом з усім цивільним і військовим апаратом залишити територію Закарпатської України. Немец стояв на тому, що рух за приєднання «слід вважати народним і стихійним» і ра­див президентові розпочати дипломатичні переговори з цієї проблеми. Переговори такі відбулися у Москві й завершилися укладанням 29 черв­ня 1945 р. договору про Закарпатську Україну, за яким цей край воз­з’єднувався з Україною. Приєднана територія площею 12,9 тис. кв. км почала називатися Закарпатською областю з центром в Ужгороді. За­гальна площа Української PCP досягла 577 тис. кв. км.

Щодо вступу України в Організацію Об’єднаних Націй, то цьому передувала ціла низка важливих подій. На зустрічі 4-11 лютого 1945 р. у Криму Й. В. Сталіна, Ф. Д. Рузвельта та У. С. Черчілля глави трьох держав вирішили скликати 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско (CTTTA) конференцію для створення Організації Об’єднаних Націй.

У ході підготовки до заснування Організації Об’єднаних Націй поста­ло питання про членство в ній радянських республік. Ще раніше X сесія Верховної Ради CPCP, яка працювала 28 січня - 1 лютого 1944 р. у Москві, прийняла закон про розширення прав союзних республік у га­лузі зовнішніх відносин. Наркомат закордонних справ перетворювався із загального на союзно-республіканський. 4 березня 1944 р. VI сесія Вер­ховної Ради УРСР прийняла закон про утворення Народного Комісаріа­ту закордонних справ УРСР.

Уряд CPCP під час переговорів з союзниками висунув пропозицію про включення до майбутньої міжнародної організації всіх радянських республік на правах її рівноправних членів. Але, оскільки проти цієї 38* 295

пропозиції різко заперечували західні держави, на Кримській конфе­ренції радянська делегація внесла нову пропозицію про включення до міжнародної організації УРСР і БРСР поряд з членством Союзу PCP у цілому. Конференція глав урядів вирішила, що установча конференція з створення Організації Об’єднаних Націй запросить УРСР і БРСР взяти участь у її роботі.

Конференція почала свою роботу 25 квітня 1945 р. у Сан-Франциско. Того ж дня делегація Радянського Союзу поставила питання про запро­шення представників УРСР і БРСР для участі в роботі конференції. ЗО квітня пленум конференції запросив уряди УРСР і БРСР направити свої повноважні делегації до Сан-Франциско. Підписавши 26 червня 1945 р. Статут ООН, Україна й Білорусія стали членами - засновниками Органі­зації Об’єднаних Націй.

Делегація Української PCP прибула у Сан-Франциско 6 травня. Голо­вою делегації був заступник голови PHK УРСР, народний комісар закор­донних справ УРСР Д. 3. Мануїльський, членами - заступник голови PHK УРСР І. С. Сенін, віце-президент AH УРСР академік О. В. Палладій, головний учений секретар Президії AH УРСР професор П. С. Погреб­няк, ректор Київського університету професор В. Г. Бондарчук і дирек­тор Інституту історії України AH УРСР професор М. Н. Петровський. Делегація УРСР взяла активну участь у виробленні статусу Організації Об’єднаних Націй. Спільно з делегаціями CPCP, БРСР вона вела активну боротьбу за розвиток співробітництва між країнами.

25 червня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско відбулася урочи­ста церемонія підписання Статуту ООН. Як і інші делегації, Статут підпи­сала і делегація Української PCP.

На відміну від своєї довоєнної попередниці - Ліги Націй - OOH вия­вилася цілком дієздатною організацією, що більш ніж півстоліття Гаран­тує світові відносний спокій.

Спасіння від нацистського рабства, возз’єднання (хоча, строго кажу­чи і не повне) етнічних українських земель, підвищення міжнародного статусу республіки - ось що треба, мабуть, визнати найважливішими результатами участі України у Другій світовій війні. Спільними зусилля­ми українського та інших народів фашизм був переможений і перед людством відкрилася перспектива мирного, кращого життя.

ЛІТЕРАТУРА

1. Брайчевський М. Конспект історії України. — K., 1993.

2. Запорожская область в годы Великой Отечественной войны 1941-1945:

Сб. док. “ Запорожье, 1959.

3. ІвченКо О. Г. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспек­тива та сучасний стан. — K., 1997.

4. Історія України/В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін./Під ред.

В. А. Смолія. - K., 1997.

5. Історія України: Курс лекцій: У 2-х кн./Мельник Л. Г.,. Верстюк В. Ф., Демченко М. В. та ін. - K., 1992. - Кн. 2.

6. Історія України: нове бачення: У 2-х т./В. Ф. Верстюк, О. В. Тарань, В. М. Даниленко та ін. - K., 1996. — Т. 2.

7. Книга пам’яті України: Запорізька область. - Дніпропетровськ, 1994.

8. Курносов Ю. О. Возз’єднання західноукраїнських земель з УРСР//Укр. іст. журн. - 1991. - № 9.

9. Курдельчук Д. Тим, хто вижив і вистраждав: Компенсації жертвам фашистських переслідувань//Політика і час. - 1998. - № 5.

10. Коваль М. В. Україна: 1939~1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. - K., 1995.

11. Під червоно-чорними прапорами//Вітчизна. - 1992. - № 9.

12. Коваль В. С. «Барбаросса»: истоки и история величайшего преступления империализма, ^- К., 1989.

13. Киричук Ю. Історія УПА. - Тернопіль, 1991.

14. Лето 1941: Украина: Документы, материалы, хроника событий. - К., 1991.

15. Муковський I. T., Лисенко О. Є. Звитяга і жертовність: Українці на фрон­тах Другої світової війни. - K., 1997.

16. Народное ополчение защищает Родину/ Добров ∏., Колесник А., Кума- нев Г., Пташко Е. - M., 1990.

17. Нюрнбергский процесс над главными немецкими преступниками: Сб. матери­алов: В 7 т. - M., 1957-1961.

18. Рибалка І. Історія України: В 2 ч. - Ч. 1. ~ Харків, 1995; Ч. 2. - Харків, 1997.

19. Самсонов П. М. Вторая мировая война. - M., 1990.

20. Субтельний О. Україна: Історія. ~ K., 1991.

21. Турченко Ф. Г. Новітня історія України. - K., 1995.

22. Украинская CCP в годы Великой Отечественной войны: хроника событий. - К., 1985.

23. Якушевський А. С. Радянсько-німецький договір 1939 р.//Укр. іст. журн. - 1991. - № 9.