ПОРАЗКА НІМЕЦЬКИХ ВІЙСЬК ПІД МОСКВОЮ ТА СТАЛІНГРАДОМ. ПОСТУПОВЕ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ВІД ОКУПАЦІЇ

Потрібно сказати, що ставлення до окупантів з боку українського населення було неоднозначним. Про існування плану колонізації України (план «Ост») ніхто не здогадувався. Тому чимало жителів західних облас­тей, відчувши на собі весь жах нагальної сталінської радянізації, зустрі-

Гітлерівці творили страхітливі злочини на окупованій території

чали спочатку німців як виз­волителів.

«Новий порядок» нацистів швидко показав своє звіряче обличчя. Навіть та жалюгідна меншість, котра зустріла німецькі війська хлібом- сіллю, жахнулася, побачивши зблизька окупантів. Виявилося, що ра­систська ідеологія, яка стала державною у рейху і завойованих країнах, глибоко деформує людську психіку, пробуджує тваринні інстинкти. Оку­паційна армія перетворилася на зграю грабіжників, садистів, ґвалтів­ників, убивць.

Значну частину України Гітлер віддав своєму союзникові І. Антонес­ку. З Одеської, південних районів Вінницької і західних районів Мико­лаївської областей було сформовано нову румунську провінцію під на­звою «Трансністрія». Чернівецьку та Ізмаїльську області також переда­ли Румунії.

Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська області ут­ворили «Дистрикт Галичина», який адміністративно підпорядкувався так званому «Генерал-губернаторству» (воно об’єднувало більшу частину польських земель).

Правобережна Україна, більша частина Лівобережної і південні рай­они, що безпосередньо прилягали до Криму, утворили «Рейхскоміса- ріат Україна» з цивільною адміністрацією на чолі з Е. Кохом.

Східні райони України аж до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовою адміністрацією.

Теоретиком «східної політики» нацистів був прибалтійський німець А. Розенберг. Він був прихильником утворення в Балтії, Україні та на Кавказі жорстоко контрольованих псевдодержав. Однак така концепція Гітлеру не сподобалася, тому у вересні 1941 року він призначив на поса­ду рейхскомісара України противника розенбергівських теорій Е. Koxa, який тлумачив своїм службовцям: «Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом введення сюди німців».

Винищення мирного населення почалося з євреїв. Під час евакуації радянський уряд не ставив спеціального завдання рятувати їх, хоч йому було відомо, що гітлерівці застосовують до цієї нації практику стопро­центного геноциду (голокосту). Тому із 6 млн. євреїв, винищених у різних країнах, понад 4 млн. становили радянські, які проживали в основному на окупованій території України і Білорусії. Захопивши Київ, нацисти відразу ж здійснили надзвичайно жорстоку навіть у їхній практиці опе­рацію: в урочищі Бабин Яр за кілька днів вони розстріляли 52 тис. євреїв. Відтоді Бабин Яр став місцем регулярних (двічі на тиждень) розстрілів людей протягом усього періоду окупації. Загалом тут було знищено понад 100 тис. громадян різних національностей.

За даними німецької статистики, до кінця 1941 р. в полон вермах­тові потрапило понад 2 млн. бійців і командирів Червоної Армії, а до травня 1944 р. загальна кількість бранців досягла 5,8 млн. чоловік. Усіх цих людей забули, бо Сталін, вважаючи полонених зрадниками, відки­дав посередництво нейтральних країн, спрямоване на полегшення їхньої долі. Як правило, вони конали від голоду в таборах смерті. В Україні було організовано понад 230 таборів, де загинуло 1366 тис. військово­полонених.

До Німеччини з Радянського Союзу було вивезено 4 млн. молодих людей - «робітників зі Сходу» (остарбайтерів), у тому числі з України - 2,4 млн. осіб, з них із Запоріжжя та області: 157 тис. 416 чоловік.

Усьому світові відомі села Лідіце в Чехії й Орадур-сюр-Глан у Франції, спалені за опір окупантам разом з усіма жителями. В Україні налічується таких сел близько 320.

У містах і селах окупованої території повністю припинила своє існу­вання система охорони здоров’я. Тому смертність була дуже високою. За оцінками ЦСУ УРСР, в поневоленій фашистами Україні народилося 1 млн.

471 тис., а померло 2 млн. 623 тис. чоловік.

Великі міста перетвори­лися на примари. В серед­ньому їх населення скороти­лося на 50-64%. Це було результатом свідомої політи­ки окупантів. У майбутньо­му німці планували перетво­рити Україну на цілком аграрну країну, тому міське населення та інтелігенція повинні зникнути. Е. Kox вва­жав, що трьох класів почат­кової школи для українців більш ніж достатньо.

Гітлерівці грабують с. Полівку (нині — Смирно­ве Куйбишевського району Запорізької області)

На селі окупанти у дещо зміненій формі та під іншою назвою зберег­ли колгоспи. В реформованих колгоспах були зменшені прибутки селян і збільшений робочий день. Селяни мали працювати від світанку до смер­кання. Така скажена експлуатація допомагає пояснити той факт, що 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилися з України.

Повністю реалізувати свої плани щодо України за планом «Ост» оку­пантам завадили події на німецько-радянському фронті.

Вирішальне значення для вигнання ворога з української території мав розгром німецько-фашистських військ під Москвою, Сталінградом та Курськом.

Контрнаступ Червоної Армії під Москвою почався з 5-6 грудня 1941 р.

1 тривав до 7 січня 1942 р. У ході контрнаступу Червона Армія розгроми­ла основне угруповання німецько-фашистських військ, що наступало на Москву, відкинула ворожі війська на 100-250 км на захід, визволив­ши понад 11 тис.

Сталінградська битва тривала з 19 листопада 1942 р. до 2 лютого 1943 р. 19 листопада 1942 р. війська Південно-Західного фронту (коман­дуючий Генерал М. Ф. Ватутін) і правого крила Донського фронту (ко­мандуючий генерал К. К. Рокосовський) після потужної артилерійської підготовки, в якій взяли участь 3500 гармат і мінометів, перейшли в наступ у напрямку на південний захід.

20 листопада назустріч їм з півдня від Сталінграда почали наступ війська Сталінградського фронту (командуючий генерал А. І. Єременко). 23 листопада війська Південно-Західного і Сталінградського фронтів з’єдналися в районі міста Калач, оточивши 22 німецькі дивізії загальною чисельністю 330 тис. чоловік. Після впертих майже півторамісячних боїв

2 лютого 1943 р. війська Донського фронту повністю ліквідували оточене угруповання військ ворога.

Сталінградська битва стала переломним моментом 2-ї світової війни. Червона Армія закріпила за собою стратегічну ініціативу, в результаті чого створилися умови для повного вигнання фашистів і визволення тимчасово окупованих радянських територій.

18 грудня 1942 р. у ході наступу військ Південно-Західного фронту був визволений перший населений пункт на території України - с. Півнівка Міловського району Ворошиловградської (нині - Луганської) області. До квітня 1943 р. ворога було відкинуто на 700 км від лінії максимального просування. Серед інших районів він втратив значну частину Донбасу й Харківщини.

Навіть перші бої німецькі армії на території України показали, яке велике значення має вона для гітлерівського командування. Кожен крок уперед доводилось здобувати великою кров’ю. Лише у боях за перший районний центр на українській території Мілове загинуло 1066 воїнів Усього ж у боях за визволення Ворошиловградщини загинуло близьке.

Готуючись до оборони України та переходу у контрнаступ, Німеч­чина вдалася до величезних зусиль для нарощування матеріальної бази війни. Спираючись на ще величезні власні можливості та потенціал оку­пованих країн Європи німецька економіка різко підвищила рівень воєн­ного виробництва. В 1943 р. у порівнянні з 1942 р. виробництво танків, гармат та мінометів збільшилось більш як удвічі, літаків також при­близно удвічі. Шляхом проведення тотальної мобілізації фашистському командуванню вдалося довести чисельність діючої армії майже до 7 млн. чоловік. Відсутність другого фронту давала противникові можливість вільно маневрувати резервами. В результаті, влітку 1943 р. ворог мав на радянсько-німецькому фронті на 42 дивізії більше, ніж на початку війни. Симптоматично, що з загальної кількості фашистських дивізій (226) біля половини було зосереджено в Україні та Криму.

Прагнучи перехопити стратегічну ініціативу, німецько-фашистське командування планувало влітку 1943 р. завдати головного удару на Південно-Західному напрямі в районі міста Курська. Завчасно дістав­ши відомості про цей задум, радянське командування вирішило в оборонних боях перемолоти, знесилити німецько-фашистські війська, а потім перейти в контрнаступ і розгорнути загальний наступ по всьому фронту.

Курська битва почалася 5 липня 1943 р. і тривала 50 днів. У ході її радянські війська розгромили ЗО німецьких дивізій. Це стало можли­вим як завдяки зміцнілій матеріально-технічній базі Червоної Армії, так і її військовій майстерності. У період тимчасового затишшя на фрон­тах з квітня по липень 1943 р. діюча армія поповнилася новими бойови­

ми з’єднаннями, зокрема чотирма танковими арм­іями, авіаційними армі­ями, низкою стрілецьких корпусів та ін., а також одержала достатню кіль­кість літаків, танків, гар­мат, мінометів та іншої бойової техніки і боєпри­пасів.

Зруйнований Хрещатик (Київ, 1943 р.)

Матеріально-технічна база Червоної Армії ство­рювалася у тилу.

Доцільно звернути увагу ще на один аспект цієї проблеми. В деяких виданнях, переважно закордонних, перебільшується роль воєнних по­стачань з Великобританії та США по так званому ленд-лізу. Однак офіційні дані свідчать, що в цілому постачання по ленд-лізу в CPCP складають лише 4% радянської промислової продукції. Та й договірні зобов’язання виконувалися нашими партнерами часто-густо з порушенням строків і не в повному обсязі. Наприклад, у 1941 р., найважчому воєнному році, радянські війська отримали 501 танк і 8 зенітних гармат замість очікува­них в два останні місяці року 1500 танків і 50 зенітних гармат.

Головною базою воєнної промисловості CPCP в роки війни стали східні райони країни. Вони давали фронту понад три чверті всієї воєнної про­дукції. Тут нечуваними темпами була створена, по суті заново, першо­класна воєнна економіка. Слід зазначити, що майже половину всіх по­тужностей, уведених в дію у східних районах Радянського Союзу, ста­новило обладнання, евакуйоване з України.

Своєчасна і в цілому успішно проведена (головним чином з Лівобе­режної України) евакуація найціннішого устаткування (550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей про­мисловості), найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, а також 3,5 млн. робітників, кол­госпників, службовців та їхніх сімей була важливою складовою части­ною заходів з врятування та відновлення воєнно-економічного потенціа­лу Радянського Союзу.

Колективи евакуйованих на схід підприємств України самовідданою працею забезпечували збільшення виробництва продукції для потреб фронту. Так, Харківський завод імені Комінтерну порівняно з 1941 р. збільшив випуск танків у 1942 р. у.3,6 раза, у 1943 р. — у 4,7, у 1944 р. - у 5,3 раза. Всього цей завод дав фронту 35 тис. танків.

Умови праці були надзвичайно важкими. Робітники, інженери й тех­ніки працювали без відпусток і вихідних днів, без права звільнитися з роботи. Робочі зміни тривали по 12-14 годин. Незважаючи на це, люди виконували, а часто й перевиконували виробничі завдання.

Значним був і внесок української інтелігенції. Евакуйований на схід колектив інституту клінічної фізіології AH УРСР, очолюваний академі­ком О. О. Богомольцем, розробив ефективні методи лікування низки інфек­ційних, травматичних, шлункових та інших захворювань. Завдяки за­пропонованим українськими вченими нових методів лікування на 7% зни­зилася смертність серед поранених.

Збільшенню виробництва танків та посиленню їх бойових якостей сприяли вчені Інституту електрозварювання AH УРСР під керівництвом Є. О. Патона. В результаті запропонованого ними способу автозварюван­ня продуктивність праці збільшилась у 5 разів, потреба ж в робочій силі зменшилася на 84%.

Таким чином, навіть знаходячись далеко за межами України, її сини і доньки наближали час її повного визволення.

Стосовно ж стану боєздатності Червоної Армії напередодні її вступу в Україну, треба підкреслити, що у нескінченних кровопролитних бит­вах за два роки війни радянські збройні сили нарешті набули головного - бойового досвіду. Зріс і рівень військової майстерності їх офіцерського корпусу. Впевненіше стала керувати підрозділами, з’єднаннями, цілими фронтами нова Генерація воєначальників, що виросла в горнилі війни. Серед них було чимало українців, зокрема командуючі фронтами та арміями А. Єременко, С. Тимошенко, Р. Малиновський, І. Черняховсь- кий, П. Рибалко, К. Москаленко та інші.

Аналізуючи передумови переможної битви за Україну, не можна не згадати про роль і місце в ній партизанського руху. Саме влітку та восени 1943 р. радянський партизанський рух на Україні досягнув свого найвищого піднесення. На боротьбу з партизанами німецьке команду­вання змушене було відволікати до 10% усіх сухопутних сил вермахту.

Слід зазначити, що процес перетворення партизанського руху у таку грізну для ворога силу був далеко не простий. Оскільки сталінсь­кою воєнною доктриною передбачалося, що війна вестиметься виключ­но на території противника, підготовка населення до партизанської бо­ротьби визнавалася недоцільною. Більш того, створена в лісах прикор­донних районів на початку 30-х років мережа матеріально-технічних баз була ліквідована, а підібрані для можливої партизанської боротьби до­свідчені кадри репресовані. Ці прорахунки далися взнаки на початку війни, коли багато погано підготовлених і недосвідчених підпільників і парти­занів не витримали всього тягара непередбачених труднощів. На чер­вень 1942 р. малися відомості про наявність лише 22 діючих загонів з 3500, залишених на окупованій території. Решта - розпалася або роз­громлена.

Вирішальний злам у нелегальній діяльності на території України став­ся наприкінці 1942 р. Підпільна та партизанська мережа була не тільки відновлена, а й значно поширена. Це стало можливим як завдяки сти­хійному піднесенню патріотичного руху, так і організаційним заходам радянського керівництва. Нечувані бідування жителів міст і сіл під німець­кою окупацією стали суворою школою виховання справжніх патріотичних почуттів. Навіть ті, у кого віра в ідеали радянської влади була підірвана сталінським тоталітарним режимом, ставали до лав Опору. З іншого боку, радянському керівництву певного мірою вдалося виправити по­милки, допущені на початковому етапі. За рішенням ЦК КПУ у червні 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. А. Строкачем. З організацією єдиного керівництва значно розширились можливості координації дій партизанських загонів і поста­чання їм зброї, боєприпасів, зміцнення їх досвідченими командирами і спеціалістами. Зв’язок партизанських загонів України з радянським ти­лом здійснювався через УШПР. Єдине керівництво також давало мож­ливість швидше відновити загублені лінії зв’язку і створити нові. Під керівництвом УШПР за перші чотири місяці 1943 р. кількість партизанів збільшилась у 2,5 рази і досягла 29,5 тис. чоловік. На початок 1943 р. на Україні діяли 7 великих з’єднань, а на 1 січня 1944 р. — 31 з’єднання і 81 великий окремий партизанський загін. У цих з’єднаннях і загонах на­лічувалось 58,5 тис. бійців. Напередодні боїв за визволення України більшість партизанських формувань становили собою бойові одиниці з кваліфікова­ним командуванням, по-військовому організованою штабною роботою, роз­відкою, службою тощо. На чолі кращих з’єднань стояли командири Черво­ної Армії М. Наумов, О. Сабуров, І. Федоров, І. Бовкун, А. Грабчак, Д. Мед­ведев, Д. Прокоп’юк та інші. Своєрідне підтвердження зростаючої боє­здатності партизанських загонів та кваліфікації їхніх командирів знахо­димо у пропагандистських матеріалах окупантів. Так, у 1941 р. за вида­чу німецьким властям партизана була обіцяна винагорода у сумі 1000 крб., а за командира загону - 10000 крб. У 1943 р. за видачу командира або комісара обіцяли вже хутір на півдні України і 100 тис. крб.

Під час визволення України найбільш ефективно допомога радянсь­ких партизанів виявилася у здійсненні ударів по ворожих комунікаці­ях. Цьому завданню був підпорядкований розроблений УШПР план бой­ових дій українських партизанів на весняно-літній період 1943 р., який передбачав нанесення масованих ударів по 26 найважливіших заліз­ничних вузлах.

Для його виконання радянська авіація у 1943 р. здійснила 669 вильо­тів у тил ворога, доставивши партизанам 870 тонн вантажів, у тому числі 73 т вибухових речовин.

У травні—червні 1943 р. було спущено під укіс 291 залізничний еше­лон ворога. У липні-серпні на партизанських мінах підірвалися вже 1023 ешелони, у вересні-жовтні під час наступу радянських військ на Лівобе­режній Україні і в Донбасі - 1150. Всього у 1943 р. партизани підірвали 3688 ешелонів, зруйнували 1469 залізничних станцій й ворожих гарні­зонів, штабів і поліцейських дільниць, знищили близько 300 тис. гіт­лерівців.

Особливо велику допомогу надали партизани радянським військам у ході битви За Дніпро. Вони забезпечили переправлення радянських підрозділів у районі с. Григорівка, що прискорило створення плацдарму радянських військ на правому березі Дніпра в районі Києва. Ще більшого значення на­бували партизанські переправи на північ від Києва через Десну, Дніпро і Прип’ять. Зав­дяки їм і наявності в цих районах великих партизанських з’єднань набагато полегши­лося захоплення Лютізького плацдарму, що вирішив битву за Київ.

На завершальному етапі визволення України радянські партизанські загони і з’єднання власними силами визволили від окупантів 45 міст, районних центрів, залі­зничних станцій та сотні сіл, знищили по­над 120 тис. гітлерівців, підірвали 1037 військових ешелонів. Фашистське команду­вання у 1944 р. відкликало для охорони своїх тилів в Україні 192 тис. солдатів і офі­церів вермахту.

А. М. Грабчак

Д. М. Медведев

Складним і не до кінця з’ясованим у науковому плані є питання щодо партизанських загонів українських на­ціоналістів. Об’єднання цих загонів під єдиним командуванням відбулося наприкінці 1942 р. з ініціативи Організації українських націоналістів (бан­дерівців). Для нової військової сили була вибрана назва УПА (Українська повстанська армія) та сформульована мета: боротися проти CPCP та німецької «Нової Європи». Як підкреслив у своєму виступі, присвячено­му ОУН-УПА, завідувач кафедри історії України Київського універси­тету ім. Т. Г. Шевченка, проф. В. Ю. Ко­роль, матеріали вивчають і скоро ми зна­тимемо всю правду про їх діяльність.

Отже, масові удари партизан по роз­тягнутих комунікаціях ворога, гарнізонах, штабах, знищення живої сили і техніки противника, зрив його економічних і полі­тичних заходів підривали могутність фаши­стської армії, вимотували ворога фізично і морально. Підпільно-партизанська війна на окупованій території України стала для фа­шистів справжнім другим фронтом, пере­творившись в один з важливих факторів перемоги.

Розгром німецько-фашистських військ у Курській битві в липні 1943 р. створив необхідні передумови для наступу Черво­ної Армії по всьому фронту, зокрема на

Наступ військ Степного фронту

Лівобережній Україні. Перед фронтами Цент­ральним, Воронезьким, Степним, Південно-За­хідним і Південним сто­яло завдання визволити Донбас, всю Лівобереж­ну Україну, форсувати Дніпро і створити стра­тегічні плацдарми на Правобережній Україні.

Завдання це було виконано у встановлені

строки. Так, внаслідок успішної Чернігівсько-Прип’ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня части­ни і з’єднання Центрального фронту звільнили понад 100 населених пунктів. 15 вересня було взято Ніжин - останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути зі ставки в Східній Пруссії у Вінницю. Розроблялись плани ста­білізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня була визволена Полтава. Протя­гом вересня 1943 р. визволені Харківська, Сумська, Чернігівська, Пол­тавська області та лівобережні райони Київщини.

Не вдалося фашистам втримати й Донбас, не виправдав їх споді­вань могутній Міуський рубіж. Наступальна операція з визволення Дон­басу військами Південного і Південно-Західного фронтів почалася 13 сер­пня і тривала до 23 вересня 1943 р. Були визволені Горлівка, Макіївка, а 8 вересня і місто Сталіно. На 14 вересня весь Донбас став радянським.

У звільненій Полтаві (23 вересня 1943 р.)

Частини Південно-За­хідного фронту вийшли до Дніпра. В цей час роз­горнувся наступ у на­прямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бой­овими діями при штурмі Запоріжжя (його визво­лили 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмель­ницького, заснованого в

жовтні 1943 р. В той же час війська Південного фрон­ту прорвали німецьку обо­рону на річці Молочна і заблокували в Криму 200- тисячну 17-у армію.

Селяни Сумщини вітають радянських бійців. Вересень 1943 р.

Вранці 3 листопада, несподівано для німецьких військ, частини колишнь­ого Воронезького, на той час 1-го Українського фрон­ту, почали рішучий наступ на Київ. 6 листопада о 4 годині ранку в столицю Ра­дянської України увірва­лися наші війська.

В 1944 р. було проведено низку блискучих операцій, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німець­ко-фашистських військ «Південь» і групу «А», звільнити всю Україну і Крим. Так, внаслідок успішно проведеної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю визволили Житомирську, частково Київську, Вінниць­ку і Рівненську області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіро­воградської операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, але й ство­рили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одночасно з Kop- сунь-Шевченківською операцією силами правого крила 1-го Українсь­кого фронту була проведена Рівненсько-Луцька операція, внаслідок якої радянські війська вийшли з болотяно-лісової місцевості на оперативний

простір. У березні на ве­личезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно поча­ли новий наступ три Ук­раїнські фронти. З 4 по 17 квітня війська прой­шли до 350 км, визво­ливши Вінницю, Хмель­ницький, Тернопіль і Чернівці. Окремі частини 26 березня вийшли на державний кордон з Ру­мунією. Успішно розви­вався наступ наших вій-

Полонені німці проходять вулицями Києва

ськ на півдні України. 13 березня було визволено Херсон, 28 березня - Миколаїв, 10 квітня - Одесу, 3 квітня визволено Сімферополь, 9 трав­ня вільним став Севастополь і весь Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянських військ. Насту­паючи на захід, вже 17 липня передові частини перейшли кордон CPCP і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами, радянські війська 27 липня визволили Львів. У цей же день і Станіслав став радянським. Гітлерівське командування спішно відводило війська до Карпат. Внаслідок проведеної Карпатської операції вже в жовтні ворог був вигнаний за межі України.

Таким чином, Україна була визволена.