Чехословаччина: східноєвропейський «острівець демократії».

Утворення Чехословаччини. Визначення кордонів. Включення Закарпаття до складу Чехословаччини. В умовах розпаду Австро-Угорської монархії 6 січня 1918 р. зібрання чеських депутатів австрійського рейхстагу і земських сеймів ухвалили декларацію, в якій, покладаючись на принцип національного самовизначення, зажадали створення суверенної, демократичної та соціально справедливої держави у межах «історичних чеських земель і своєї словацької парості».

Влітку 1918 р. Чехословацький національний комітет у Парижі в якості «першооснови майбутнього чехословацького уряду» визнала Франція, а невдовзі — Великобританія і США. Зв'язок із паризьким комітетом встановив Національний комітет у Празі, котрий об'єднав усі чеські політичні партії. Наприкінці вересня Національний комітет виник і в Словаччині. Отже, з'явилися структури, які за сприятливих умов готові були перебрати владу й проголосити утворення Чехословацької республіки.

17 жовтня 1918 р. з'явився маніфест імператора Карла І про реорганізацію Габсбургської монархії у союзну державу. Маніфест, зокрема, передбачав створення національних рад. Керівництво Австро-Угорщини прагнуло зберегти імперію, яка доживала останні дні. Таким чином, виникло правове підгрунтя для перетворення празького Національного комітету на Національну раду, яка 28 жовтня 1918 р. й проголосила незалежність новоутвореної держави — Чехословаччини¹¹''. 30 жовтня Словацька рада заявила про відділення Словаччини від Угорщини й проголосила право словацького народу вирішувати власну долю на основі повної незалежності.

14 листопада 1918 р. були скликані Національні збори. Вони зосередили у своїх руках всю законодавчу владу й оголосили про відсторонення від урядування династії Габсбургів. Чехо­словаччина стала республікою (офіційна назва — Чехословацька Республіка (ЧСР)). Першим президентом ЧСР було обрано Томаша Масарика.

* OcKLihKM одним з активних ініціаторів утворення такої держави був американський президент В. ВІЛЬСОМ, абсолютно серйозно розгладився варіант назви країни «ВільсоИІЯ».

Кордони новоутвореної республіки визначалися статтями Версальського, Сен-Жерменського і Тріанонського договорів. До її складу увійшли: Чехія, Богемія і Моравія, частина Сілезії, Словаччина, Закарпаття (Підкарпатська Русь, заселена українцями). Отже, Чехословаччина постала як багатонаціональна держава. За переписом 1921 р., з 13,6 млн. її населення чехів налічувалося 6,7 млн., словаків — 2 млн., німців — 3,1 млн., угорців — 745 тис., українців — 462 тис., поляків — 1OO тис.

У квітні 1919 р. чехословацькі війська за згодою Антанти перетнули кордон Угорщини з метою приєднати частину її земель. Проте угорська армія відкинула інтервентів і в червні вступила на їх територію. Під впливом революційних подій в Угорщині 16 червня 1919 р. у Пряшеві було проголошено Словацьку радянську республіку. Проіснувала вона три тижні — до 7 липня. Словацький радянський уряд запровадив 8-годинний робочий день, націоналізував промислові і торговельні підприємства, банки, транспортний зв'язок, конфіскував поміщицькі маєтки й церковні землі розміром понад 50 га. Проте він не розподілив ці землі між селянами, а передав їх державним і виробничим господарствам, котрі об'єднували сільськогосподарських робітників і найбідніших селян. Керівництво радянської Словаччини почало організацію власного червоного війська для взаємодії з Угорською Червоною Армією.

20 лютого 1920 р. Національні збори ухвалили Конституцію ЧСР, яка стала парламентсько- президентською республікою з широкими повноваженнями президента. Основний закон проголошував демократію і гарантував демократичні права і свободи. Виборчі права одержували усі громадяни, які досягли 21 року. Ухилення від голосування каралося штрафом. Президент обирався Національними зборами на 7 років і мав значні повноваження. Спільно з урядом він здійснював виконавчу владу, мав право звільняти міністрів, розпускати парламент та ін.

Конституція надавала право національним меншинам послуговуватися рідною мовою у школі, суді, адміністрації, створювати культурно-освітні товариства тощо. Проте меншини не відчували себе рівноправними з панівною чеською нацією, котра посідала провідні позиції в економіці та політиці. Зокрема, Конституція ЧСР відкидала самобутність словаків. Перемогла теза першого президента ЧСР Т. Масарика про єдину «чехословацьку» націю.

Оскільки національні меншини не отримали автономії, це відразу ж загострило національні суперечності. Нерівноправне становище різних народів у Чехословаччині створювало сприятливий грунт для гітлерівської античеської пропаганди, ставши однією з найважливіших причин нестійкості цієї держави.

Внутрішня політика Томаша Масарика (1918-1935) і Edyapda Бенеша (1935-1938) була спрямована на перетворення ЧСР на високорозвинену європейську державу. Сприяли цьому й гарні «стартові можливості» нової держави: вона успадкувала три чверті промислового потенціалу імперії Габсбургів, зокрема, 75 % текстильної, 76 % вугледобувної, 93 % скляної промисловості й 100 % порцелянового виробництва Австро-Угорщини.

Відтак у міжвоєнне двадцятиріччя с грімко розвивалася важка промисловість, мав місце значний приплив іноземного капіталу, частка якого становила 20% усіх інвестицій в економіку. У важкій індустрії перед вело акціонерне товариство «Шкода», заводи якого продукували машини, літаки, верстати, обладнання, сучасну зброю. Взуттєвий концерн Томаша Баті виробляв майже 80% взуття в державі, значна частка якого експортувалася. Філіали цього концерну розташувалися майже на всіх континентах. ЧСР увійшла у десятку найрозвинутіших країн Європи. Проте зберігалася нерівномірність економічного розвитку різних частин держави. На відміну від чеських та моравських земель Словаччина і Закарпаття відставали в економічному розвитку, залишаючись аграрним і сировинним регіоном.

Світова економічна криза та її негативні наслідки стали помітними у Чехословаччині лише у 1930 р. Обсяг промислового виробництва у 1933 р. складав лише 60 % у порівнянні із 1929 роком. Виробництво сталі скоротилося до 68 %, коксу — до 59 %. Кількість безробітних у державі сягнула 700 тис. осіб. Зрозуміло, що економічна криза найбільш відчутно вдарила по Словаччині та Закарпаттю, де збанкрутували сотні підприємств.

У зовнішній політиці ЧСР орієнтувалася на Францію, а в 1920-1921 рр. разом з Румунією та Югославією створила Малу Антанту. У 1934 р. Чехословаччина встановила дипломатичні відносини з CPCP. Було укладено міждержавний торговельний договір і кредитну угоду. У травні 1935 р. ЧСР підписала договір з CPCP про взаємну воєнну допомогу, однак останній мав право допомагати тільки після того, як таку підтримку попередньо надасть Франція. Незмінним керівником зовнішньої політики ЧСР у 1918-1935 рр. був Е. Бенеш, якого після відставки Т. Масарика обрали президентом.

«Судетська проблема». Сучасні військові заводи Чехословаччини приваблювали Гітлера, тому під приводом захисту прав німців, які жили у Судетській області країни, він намагався загарбати всю ЧСР. ЗО вересня 1938 р. у Мюнхені, за спиною у чехословацького уряду, між Англією, Францією, Німеччиною та Італією підписано угоду, за якою 20% території ЧСР (Судети) відійшло до Німеччини (угода дістала назву «Мюнхенської змови»).

Під загрозою цілковитої втрати державності керівництво ЧСР змушене було піти на суттєві поступки своїм національним меншинам.

Становище українського населення. Закарпаття, переважно заселене українцями, було відсталим аграрним регіоном країни. За переписом 1926 р. тут у промисловості (92 підприємства) працювали 6,7 тис. чоловік. Уряд намагався модернізувати край, вкладаючи сюди коштів більше, ніж збирав податків. Тут працювали школи з українською мовою навчання, проте 60 % дорослого населення залишалися неписьменними.

У 20-30-ті роки для Чехо-Словаччини українське питання було надзвичайно актуальним. На перший план висунулася проблема українців, які опинилися у складі ЧСР внаслідок подій Першої світової війни. Йдеться про політику чехословацького уряду щодо понад 400 тис. русинів- україннів Закарпаття, яке було приєднане рішеннями Паризької мирної конференції 1919 р. до ЧСР, а також щодо понад 20 тис. емігрантів з інших українських земель, які залишили Україну після поразки визвольних змагань 1917-1921 рр. і дістали притулок у Чехословаччині.

Влада підтримувала насамперед демократичні течії в середовищі еміграції з урахуванням її багатонаціонального складу. Зокрема, на відміну від урядів інших європейських країн, де перебували емігранти з колишньої Російської імперії, вона при наданні допомоги вирізняла (принаймні до 1924 р.) російську та українську еміграції як самостійні.

Згодом у центрі політики чехословацького уряду опинилися питання розвитку науки, шкільництва та культури української еміграції.

Так, у міжвоєнний період у Празі активно працювали Український вільний університет (1921-1945), Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова (1923-1933), українські — мистецька студія, гімназія (1925-1945), Історико-філологічне товариство, наукова асоціація, Музей визвольної боротьби України, Українська господарська академія (1922-1935), а також десятки інших українських наукових і культурно-освітніх установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв, в яких гуртувалися кращі сили української інтелігенції, яка своєю творчою працею збагачувала українську та світову науку і культуру. Як наслідок — у міжвоєнні роки Прага, поряд із Харковом, Києвом і Львовом, була центром українського культурного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 р. залишалася найвизначнішим осередком вітчизняної емпрації в Європі.

Однак наприкінці 1920-х років політика чехословацького керівництва щодо української еміграції змінилася на гірше. Українські наукові й культурно-освітні організації втратили колишню підтримку, а деякі взагалі були ліквідовані.

Із встановленням у 1934 р. дипломатичних відносин між ЧСР і CPCP₁ а також укладенням між ними у 1935 р. договору про взаємну допомогу радянське керівництво чинило постійний тиск на чехословацьку владу, аби вона зменшила підтримку української еміграції.

8 жовтня 1938 р. у складі Чехословаччини виникла автономна територіально-адміністративна одиниця під назвою Підкарпатська Русь. Першим її прем'єр-міністром був Андрій Бродій, якого 26 жовтня змінив Августин Волошин. Останній займав виразну проукраїнську позицію, покладаючи надії на протекторат гітлерівської Німеччини та її прихильне ставлення. Однак внаслідок Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. від Підкарпатської Русі на користь Угорщини відійшли Ужгород, Мукачеве й Берегове з прилеглими районами. ЗО грудня 1938 р. запроваджено нову назву краю — Карпатська Україна. 14 березня 1939 р. проголошено її незалежність. 15 березня сейм Карпатської України ратифікував це рішення. Але проголошення незалежності відбулося в умовах, угорського вторгнення на територію краю, котре розпочалося за згоди Гітлера в ніч з 13 на 14 березня. 17 березня останні його захисники припинили опір, уряд емігрував за кордон, а Закарпаття захопила Угорщина, яка володіла цією територією до 1945 року.

Ліквідація Чехословаччини. 14 березня 1939 р. проголосила незалежність Словаччина, де невдовзі встановився фашистський режим диктатора Tico. 15 березня 1939 р. президент ЧСР Е. Гаха під загрозою бомбардування Праги підписав у Берліні документ про ліквідацію незалежності ЧСР. Того самого дня її окупувала Німеччина, створивши на території Чехії «протекторат Богемії та Моравії».

3.