Цей розділ охоплює міжвоєнний період, що тривав від закінчення громадянської війни у колишній Російській імперії до початку Другої сві­тової війни.

Після загибелі двох перших у XX ст. демократичних держав україн­ського народу - УНР і ЗУНР - їхні землі були поділені між чотирма краї­нами. Головні події відбувалися в утвореній більшовиками Радянській Україні (УСРР, з 1936 р.

На кінець 1920 - поч. 1921 р. Україна опинилася в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, викликаної воєнними діями, що велися майже безперервно сім років; політикою «воєнного комунізму», яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство й ви­кликала опір переважної більшості населення, особливо селянства.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків у березні 1921 р. перейти від політики «воєнного комунізму» до нової економічної полі­тики (непу). Неп - це був комплекс заходів перехідного періоду, який передба­чав заміну продрозкладки продподатком, використання товарно-грошових відносин і взагалі тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Це загрожувало відродженням економічних методів керування народним гос­подарством, які більшовики всіма засобами пробували скасувати.

Неп сприяв розвитку сільського господарства, стимулював розвиток промисловості, зростання продуктивності праці. У період непу розвива­ються три види торгівлі: кооперативна, приватна та державна. У великих містах відкриваються торговельні біржі; у 1922-1924 рр. було проведено грошову реформу: випущені десятикарбованцеві банкноти - червінці, а та­кож казначейські білети вартістю 1, 2 і 5 крб. Досить швидко зміцнювалася грошова система, спадала інфляція.

На початку 1920-х років особлива увага приділялася відновленню видобувної промисловості і, зокрема, Донбасу - основного вугільного ра­йону країни. Незважаючи на скрутне становище з харчами в країні, шахта­рі забезпечувалися продовольством.

Проте більшовики розглядали неп як вимушений захід, за допомогою якого можна було подолати поточні труднощі й досягти кінцевої мети - побудови соціалізму.

У 1924 р. остаточно завершилося юридичне оформлення СРСР, коли була прийнята Конституція СРСР. Ця Конституція позбавила союзні рес­публіки права на зовнішню політику й торгівлю, прийняття власних рі­шень щодо розвитку транспорту, зв'язку, оборонної промисловості. IX Всеукраїнський з’їзд Рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конститу­ції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізм та­кого виходу так і не було розроблено.

Щоб задовольнити певні національні вимоги українського народу, радянське керівництво в Україні на початку 1920-х років у рамках загаль­ної політики «коренізації» запровадило політику «українізації», яка сприя­ла певному розквіту духовного й культурного життя суспільства. Але, по­чинаючи з кінця 1920-х років, політика «українізації» поступово згортаєть­ся. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учас­ників українізації було репресовано. У 1938 р. була прийнята постанова про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України.

Міжвоєнний період поділяється на добу нової економічної політики, що дозволила подолати економічний колапс та політичну кризу, і етап глибоких, швидких і болісних соціально-економічних перетворень, що ви­пливали з комуністичної доктрини.

На базі непу промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х років досяг довоєнного (1913 р.) рівня, але країна суттєво відставала від передо­вих капіталістичних держав. Тому в грудні 1925 р. XIV з’їзд РКП(б) про­голосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промисло­вою зростання СРСР і досягнення ним у короткі терміни рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. При цьому СРСР міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації.

З індустріалізацією був пов’язаний і початок масових репресій. У ка­тастрофічних провалах здійснення планів, у аваріях, що почастішали, по­чали звинувачувати «ворогів народу», «шкідників», з вини яких нібито й траплялися зриви. Від необгрунтованих репресій загинуло багато госпо­дарських і партійних керівників, директорів заводів, секретарів партійних комітетів. Усе це негативно позначилося на стані промисловості.

Але поряд з цим індустріалізація мала й значні позитивні досягнен­ня: Україна з аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну; у 1940 р. рівень промислового потенціалу, у порівнянні з рівнем 1913 р., збільшився в сім разів; за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона по­сіла друге місце в Європі з виробництва машин (після Англії) і виплавлення чавуну (після Німеччини); за три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, елект­ростанцій. Серед них - Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Крама­торський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заво­ди, «Азовсталь», «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» та інші.

Звичайно, це були результати історичного значення. Але українсько­му народу довелося заплатити за них занадто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто у світі не платив.

Справжньою трагедією для українського народу стало проведення індустріалізації переважно за рахунок селянства, адже попередньо було ко­лективізовано селянські господарства. У 1929 р. почалася суцільна колекти­візація - перебудова сільського господарства на основі об’єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі колективні підприємства.

У 1928 р. розгорнулася боротьба на знищення мільйонів так званих «куркулів», тобто трудящих селян-хазяїв, що виступали проти примусово­го усуспільнення власного майна, а також проти продрозкладки (під вигля­дом «хлібозаготівельного плану»), яка прирікала їх на жалюгідне, напівго­лодне й голодне існування, а врешті-решт - і на голодну смерть. З невдо- воленими селянами-бідняками, що їх аж ніяк не можна було віднести до категорії заможних («куркулів»), розправлялися як з «підкуркульниками».

Узимку 1931-1932 рр. в українському селі склалося скрутне стано­вище з продовольством. Навесні в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Архівні матеріали свідчать, що безпосередньою причи­ною голоду на початку 1930-х років у республіці стало примусове, з широ­ким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаго­тівельної політики. Але, як свідчать документи, у той же час продовжуєть­ся експорт зерна з України за кордон.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Це був початок Дру­гої світової війни. Згідно з пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Укра­їну й Західну Білорусію.

Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю за­побігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських зе­мель. Агресія проти Польщі означала вступ СРСР у світову війну. Після приєднання західноукраїнських земель почалася їх активна радянізація, про що свідчать документальні матеріали. Деякі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення. Але в той же час ра- дянізація західноукраїнських земель супроводжувалася утвердженням то­талітарного режиму, новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів.

У 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з «планом Барбаросса», розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну під­готовку до війни проти СРСР. Як свідчать документи, достовірна й незапе­речна інформація про плани Гітлера через розвідників і дипломатів надхо­дила до Й. Сталіна. Але, замість відповідних заходів для приведення збройних сил у бойову готовність, радянське керівництво запевняло в міц­ності й непорушності радянсько-німецького договору. Наведені документи свідчать, що Народний комісар оборони СРСР Маршал Радянського Союзу С. Тимошенко, начальник Генерального штабу Червоної Армії генерал ар­мії Г. Жуков у силу своїх можливостей робили все, щоб підготуватися до можливого нападу Німеччини.