РАДЯНСЬКО- НІМЕЦЬКА ВІЙНА

Напередодні радянсько-німецької війни Україна продовжувала перебувати на становищі напівколонії у сталінській імперії. Централізація влади в

CPCP досягла такого рівня, що існування ре­спублік як держав стало фікцією.

Усі сторони життя України жорстко контролювала партійна верхівка — Політбюро ЦК КП(б)У, політику, діяльність і склад якого визначав Кремль. Втілювали у життя цю політику в Україні перший секретар ЦК Микита Хрущов, голова Раднаркому Леонід Корнієць, голова Президії Верховної Ради Михайло Гречуха, обласні, та районні комітети партії, опираючись на органи внутрішніх справ. Не маючи власної держави,' відповідно свого уряду, армії, український народ опинився поміж гітлерівським і сталінським тоталітарними режимами, беззахисним перед вогнищем війни, до якої ті поступово наближались. У радянській історіографії панувало висловлене Сталіним твердження, що CPCP вступив у другу світову війну з нападом на нього Німеччини, тобто у червні 1941 р. Але факти історії свідчать, що сталінське керівництво ввергло народи своєї імперії у війну з перших її днів. Після спільного з Німеччиною розгрому і поділу Польщі, коли Гітлер захоплював одну за одною країни Європи, жертвами сталінської агресії або насильницького приєднання до CPCP стали усі сусідні західні держави — Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Румунія. Внаслідок експансії Москви прикриті нейтральними державами західні кордони України опинилися перед безпосередньою загрозою з боку гітлерівської Німеччини.

Ще 1926 р. Адольф Гітлер у книзі “Mein Kampf” (“Моя боротьба”) відверто закликав до розгрому Радянського Союзу. Незадовго до самогубства у квітні 1945 р. він підсумував: “Головним завданням Німеччини, метою мого життя і суттю націонал-соціалізму було знищення більшовизму”. Та фюрер не сказав усієї правди. Крім цього, відразу ж після приходу до влади 1933 р. він визначив як одне з головних завдань державної політики “завоювання нового життєвого простору на Сході і його безжальне онімечення”. Готуючи напад на CPCP, Гітлер мав однозначні плани щодо України у майбутній війні: насамперед, відбити у Москви важливий економічний район та перетворити край у аграрно-сировинний додаток рейху, який повинен був “постачати продоволь­ством населення великого рейху на тисячу років наперед”. Адже напередодні війни частка України в CPCP становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%.

Ігноруючи підписані 1939 р. угоди про ненапад і дружбу, Гітлер у грудні 1940 р. затвердив план війни проти CPCP — “план Барбароса”. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання, які мали у своєму складі 5,5 млн солдат і офіцерів, 47 тис. гармат і мінометів, 4,3 тис. танків і 5 тис. бойових літаків. Український напрям був одним з найголовніших. Гітлер прагнув якнайшвидше захопити Україну і позбавити Москву надзвичайно важливої ланки в економічному і стратегічному плані. На кордонах України була розгорнута група армій “Південь” під командуванням фельдмаршала Рунштедта. Головний удар вона спрямовувала на Київ, маючи завданням на першому етапі “знищити російські війська в Галичині і західній частині України”, а потім швидко вийти на Дніпро та захопити Донбас.

У ході підготовки до нападу на CPCP Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і поставив на службу німецькій воєнній машині військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням близько 300 млн чол.

Ще до приходу Гітлера до влади Сталін твердо закріпився в Кремлі і, крім зміцнення особистої диктатури, зосередив увагу на проблемах світової революції. Висновку про неминучість другої світової війни він дійшов ще 1927 р. Здійснювані в CPCP індустріалізація та колективізація мали на меті не підвищення життєвого рівня народу, а, передусім, створення могутньої держави і гонку озброєнь титанічних масштабів. Величезні людські, природні та економічні ресурси України, які приваблювали Гітлера, нещадно експлуатува­лись Москвою і використовувались для здійснення агресивних планів Сталіна і його оточення. Лише Харківський тракторний завод випускав за півроку стільки танків, скільки мав вермахт на початку другої світової війни. Близько половини державного бюджету 1941 р. було спрямовано на підготовку до війни.

Сталін не випадково вважав пакт Молотова — Ріббентропа 1939 р. великою дипломатичною перемогою. Адже ним він зіткнув Гітлера з Англією і Францією, за якими стояли США, та змусив його невдовзі вести безперспективну війну на два фронти, чого фюрер усіляке прагнув уникнути.

До другої світової війни CPCP був відділений від Німеччини суцільним бар’єром нейтральних держав. Після розподілу Польщі, приєднання при­балтійських країн, частини Румунії Сталін ламає цей бар’єр від Льодовитого океану до Чорного моря. Впритул до німецького кордону були підтягнуті основні сили Червоної армії. У смузі Київського особливого військового округу було сконцентровано угруповання, сили якого співвідносилися з німецькою групою “Південь” в людях як 1,2:1, в артилерії — 1,4:1, ^в танках — 4,2:1 і в авіації — 2,5:1. Все це давало підставу для висновку, що Сталін готував удар у спину новому союзнику — Німеччині.

На багатостраждальні землі України, що стала об’єктом аїресивної колонізаторської політики тоталітарних режимів Берліна і Москви, насувалась нова війна.

У ніч на 22 червня 1941 р. на ділянці Сокальської прикордонної комендатури на Львівщині кордон перейшов солдат 74-ї німецької піхотної дивізії Альфред Ліскоф. Він повідомив, що на світанку війська вермахту перейдуть в атаку. Подібні випадки у ту ніч трапилися й на інших ділянках кордону.

Командуючий Київським особливим військовим округом генерал М.Кирпонос негайно попередив Наркомат оборони про загрозу нападу. Диктаторський режим не дозволяв йому без вказівок Москви вживати необхідних заходів для оборони кордонів України. А коли нарком Тимошенко після наради у Сталіна надіслав до Києва наказ привести війська у бойову готовність, було пізно.

На світанку тисячі німецьких гармат обрушили вогонь на прикордонні застави, райони розміщення радянських військ. Армади Люфтваффе здійснили масові нальоти на аеродроми, залізничні вузли, угруповання Червоної армії, а також міста Київ, Львів, Житомир, Одесу, Тернопіль. 57 дивізій і 13 бригад найбільш численної та боєздатної на Східному фронті групи “Південь” увірвалися на українські землі. Того ж дня міністр закордонних справ Німеччини Риббентроп у виступі по радіо заявив, що фюрер змушений завдати превентивного удару, щоб випередити радянський напад.

З перших днів війни на західних кордонах України розгорілися напружені кровопролитні бої. Головний удар німці завдали у напрямку Львова і Луцька з метою знищити війська противника у львівському виступі. У неймовірно тяжких умовах раптового нападу прикордонники і війська Південно-Західного фронту чинили відчайдушний опір.

Уже в ході бойових дій були створені Державний Комітет Оборони, Ставка Верховного Головнокомандуючого, яким став Й. Сталін. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні утворено Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом Військової Ради напряму призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. Москва оголосила мобілізацію військовозобов’язаних, прийняла постанови про збільшення робочого дня, відміну відпусток. У перші дні війни в Україні було призвано до війська близько 2,8 млн чоловіків, які після нетривалої підготовки потрапляли на фронт. Ціною життя сотень тисяч людей Москва намагалась зупинити наступ могутньої німецької воєнної машини, покрити прорахунки у стратегічній обороні Червоної Армії. У своєму виступі по радіо 3 липня Сталін, приховуючи вину Кремля за злочинну змову з Гітлером, виправдовував поразки несподіваним нападом ворога. Диктатор закликав радянських людей стати на захист його імперії.

У день, коли Сталін закликав народи своєї імперії підійматися на боротьбу, начальник генштабу сухопутних військ Німеччини генерал Ф. Гальдер у щоденнику записав: “Не буде перебільшенням, якщо я скажу, що кампанія проти Росії виграна протягом чотирнадцяти днів”. Справді, зосередивши на головних напрямках мобільні сили, вермахт розгорнув стрімкий наступ. ЗО червня його частини зайняли Львів, 9 липня танкова армада генерала Е. Клейста увірвалась у Житомир, а через два дні впритул наблизилась до переднього краю Київського укріпленого району. Битви перших тижнів війни завершилися катастрофічною поразкою радянських військ, які змушені були залишити Литву, Латвію, Молдавію, майже всю Білорусію, Естонію і значну частину України.

Історичні реалії свідчать про те, що напередодні нападу Радянський Союз володів об’єктивними передумовами для належної відсічі Німеччині. Трагедія тяжких поразок 1941 р. не була фатальною. їх причини криються не в слабкості CPCP, а в негативних явищах, властивих тогочасному режиму. Великої шкоди завдали диктаторські методи керівництва країною та її збройними силами з боку Сталіна. Упевнений у своїй непогрішності, він сам вирішував усі питання у галузях зовнішньої політики та оборони.

Сталін і його близьке оточення вперто ігнорували попередження про підготовку нападу на CPCP. Вцілілі за часів масових репресій радянські розвідники Зорге, Заїмов, Гернштадт, групи Шульце — Бойзена, Гаррі і Малиша, Адамса і Букова, Радо і Вернер, які діяли у Німеччині, Японії, Англії, Франції, Швейцарії, США, Болгарії, в окупованій Польщі, регулярно інформували Москву про підготовку агресії. Затверджений Гітлером “план Барбароса” ще 1940 р. був ними надісланий у Центр. Але Сталін був упевнений, що Гітлер не порушить домовленостей 1939 р. На повідомленні військового аташе у Франції генерала Суслопарова про те, що війна почнеться 22 червня, Сталін написав: “Довідайтесь, хто автор цієї провокації, і покарайте його”. Це було 21 червня.

Події останніх передвоєнних місяців на західному кордоні України переконливо свідчили про підготовку нападу. Зросла розвідувальна і диверсійна діяльність німців, регулярними стали порушення кордону. Генерал-полковник М.Кирпонос неодноразово попереджав Наркомат оборони про зосередження великих сил вермахту, просив дозволу вжити необхідних заходів. Але, виходячи з помилкової оцінки намірів Гітлера, Сталін під приводом небезпеки спровокувати війну заборонив привести прикордонні округи у стан найвищої готовності. Контроль за виконанням своїх вказівок він поклав на апарат HKBC Л. Берії. Отже, ні в стратегічному, ні в тактичному плані початок війни не був раптовим.

Згубно відбилося на обороноздатності масове знищення Сталіним і його поплічниками, серед яких особливо відзначився нарком оборони маршал Ворошилов, військових кадрів. Протягом 1937—1938 рр. були репресовані і знищені близько 40 тис. командирів і політпрацівників, з них 1800 генералів. Терор знекровив командування українських Київського та Харківського військових округів. Були розстріляні досвідчені воєначальники Й.Якір, К.Квя- тек, І. Федько, М. Амелін, Д. Кучинський, А. Лапін, І. Дубовий, М. Криворучко, Л. Гавре, кинуті в тюрми О. Горбатов, Є. Петровський, І. Дубінський, І. Кириченко. Світова історія не знала такого масового знищення керівництвом держави власних військових кадрів. Наскільки це ослабило Червону армію, засвідчила невдача у війні з Фінляндією, яка різко контрастувала з фантастичними перемогами вермахту в Європі. Не без підстав заявив Гітлер у ті дні: “Російські збройні сили — це глиняний колос без голови”. Берлін поспішав використати сприятливу ситуацію для форсування агресивних планів щодо CPCP. Зі свого боку Сталін замінив бездарного наркома Ворошилова маршалом Семеном Тимошенком, українцем за походженням. За короткий час чисельність Червоної армії зросла до 5,4 млн, збільшувалось виробництво нового озброєння.

Трагічну роль відіграла наступальна концепція Москви, згідно з якою угруповання збройних сил були підтягнуті впритул до західних кордонів. Вони зазнали раптового удару вже в перші години війни. Більше половини авіації Київського особливого військового округу було знищено на аеродромах. Дивізії, корпуси та армії були позбавлені зв’язку, порушилось управління. Секретні пакети на випадок війни були розраховані виключно на наступ. Війська без урахування реальних обставин, здійснювали безпорадні маневри, втрачали людей, бойову техніку, потрапляли в оточення і виключались із боротьби.

Певною мірою на подіях перших тижнів війни позначилася ситуація у. Західній Україні. У ті дні нарком внутрішніх справ CPCP Л.Берія віддав наказ розстрілювати без суду й слідства усіх ув’язнених або затриманих. Наприкінці червня 1941 р. у тюрмах Львова, Станіслава, Тернополя, Дрогобича, Стрия, Бережан, Щирця та інших міст краю берієвські кати по-звірячомуу знищили близько 10 тис. людей. Вступ німецьких військ припинив ці злодіяння. Отож, нерідко їх зустрічали як визволителів. Начальник політвідділу Південно- Західного фронту повідомляв Москву про масове дезертирство бійців, призваних із західних областей України. За перший місяць війни затримано понад 75 тис. дезертирів з фронтових частин (майже 7 стрілецьких дивізій), 627 з них були розстріляні. Зазначалось, що повстанські загони ОУН нападають на штаби і тилові підрозділи, часто руйнують комунікації та лінії зв’язку.

Свої прорахунки Сталін і його оточення намагалися компенсувати кривавими репресіями. Коли через тиждень від початку війни німці захопили Мінськ і оточили основні сили Західного фронту, Сталін у люті наказав віддати під суд і розстріляти командування фронту на чолі з командуючим Д. Павловим. Крім них були знищені відомі воєначальники Г.Штерн, Я.Смушкевич, П. Ричагов, А. Локтіонов, кинутий у катівні Луб’янки заступник наркома генерал К. Мерецков. На фронті запроваджено смертну кару без суду й слідства. Тих, хто потрапляв у німецький полон, оголошували “зрадниками”, а в разі повернення направляли у концтабори.

* У Львові ЗО червня 1941 р. сталася подія, яка дотепер не отримала однозначної оцінки в Україні — з ініціативи Організації Українських

Націоналістів (ОУН) було проголошено Акт про відновлення незалежної Української держави.

Напередодні другої світової війни ОУН була однією з найчисленніших (близько 40 тис. членів) і впливових політичних сил у Західній Україні. Ідеологія українських націоналістів мала значний вплив на інтелігенцію, селянство, особливо молодь. А імена засновників і керівників ОУН Євгена Коновальця, Андрія Мельника, Степана Бандери були відомі далеко за межами західноукраїнських земель.

Керівництво ОУН, яке з кінця 1939 р. перебувало у Кракові, відчувало, що радянсько-німецька війна неминуча, і вбачало в ній нові можливості для розгортання українських визвольних змагань. Воно вважало, що у збройному конфлікті двох тоталітарних систем загине головний ворог України — московсько-більшовицька імперія і на її уламках буде можливим здійснити головне завдання програми — відродити самостійну соборну Українську державу. Відповідно до цієї концепції державницька політика ОУН була чітко сформульована в постановах Другого Великого збору у квітні 1941 р. та у програмі “Боротьба і діяльність ОУН під час війни”.

Провід українських націоналістів розраховував здійснити наміри за допо­могою Німеччини, хоч її позиція щодо можливого відродження самостійної України не була чітко визначеною. Більше того, навіть напередодні нападу на CPCP керівництво Третього рейху не проголосило своєї політики щодо України та й інших народів сталінської імперії. Надії на порозуміння з Берліном не були безпідставними. Ще з весни 1939 р. за допомогою абверу було сформовано озброєний український загін під командуванням діяча ОУН полковника Романа Сушка. Пізніше, при підтримці абверу та міністра Розенберга, який неодноразово виявляв прихильність до української справи, було створено спеціальні табори, де проходили військову підготовку українські підрозділи, що склали батальйони “Нахтігаль” і “Роланд”. Правда, після розколу 1940 р. в ОУН не було єдності щодо проблеми союзника у стратегічному плані боротьби за державність. Прихильники Андрія Мельника дотримувалися недвозначної німецької орієнтації. Крило Степана Бандери вважало союз із Німеччиною для визволення України й утворення незалежної держави тимчасовим, виходячи з того, що обидві тоталітарні системи Сталіна і Гітлера були ворогами української державності. Другий Великий збір ОУН-бандерівців підтвердив принцип опори “на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили”.

З початком радянсько-німецької війни у напрямках Львова, Києва і Дніпропетровська рушили похідні групи ОУН, які отримали завдання творити у містах і селах органи української влади. Одна з них, чисельністю близько 1,5 тис. осіб під командуванням М.Лемика ранком ЗО червня разом з батальйоном “Нахтигаль” прибула до Львова. Того ж дня за участю прибулих представників проводу ОУН-бандерівців на чолі з Я.Стецьком, українських політичних партій, громадськості і духовенства відбулися установчі збори, які урочисто прийняли “Акт відновлення Української держави”. У ньому зазнача­лось: “Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України”. ОУН закликала “увесь український народ не скласти зброю так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Українська Суверенна Держава”. Того ж дня сформовано український уряд на чолі з Я.Стецьком. До нього увійшли авторитетні громадсько-політичні діячі М.Панчишин, Л.Ребет, В.Петрів, В.Ста- хів, О.Барвінський, М.Лебедь та інші, всього 26 міністрів. Як предпарламент 6 липня постала Рада Сеніорів, пізніше реорганізована в Українську Національну Раду, яку очолив відомий політичний і державний діяч Кость Левицький.

Передані львівською радіостанцією постанови установчих зборів та звернення митрополита А.Шептицького, який вітав проголошення української державності, сколихнули західноукраїнські землі. У містах і селах створювалися органи самоуправління, станиці української поліції. їх організаторами були численні похідні групи ОУН, які несли в усі закутки краю державницькі ідеї. Керівництво ОУН-бандерівців діяло енергійно, цілеспрямовано, розраховуючи на те, що німецькі окупаційні власті визнають відновлену Українську державу і не підуть з нею на конфронтацію у перші дні війни.

Справді, напередодні нападу на CPCP у Берліні обговорювалося кілька перспективних планів німецької східної політики. Серед них була пропозиція А. Розенберга створити під протекторатом Німеччини Українську державу. Але перемогла лінія Гітлера, Бормана, Герінга і Гімлера на перетворення східних окупованих територій у німецькі колонії. Ніяких незалежних державних утворень на них Берлін не допускав. На одній з нарад у червні 1941 р. Гітлер висловився: “Не можна допустити, щоб зброю носив ще хтось крім німців... Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин, не чех, не козак, і не українець”. Отже, проголошений у Львові ЗО червня 1941 р. Акт став подією, яка повинна була визначити чітку позицію Німеччини щодо відновлення української державності.

Повідомлення про події у Львові викликали у Берліні вибух обурення. 5 липня у ставці Гітлера відбулася нарада, на якій розглянуто це питання. Незважаючи на перестороги Канаріса і Розенберга, Гітлер наказав начальнику поліції безпеки і СД Гімлеру “привести в порядок цю банду”. Того ж дня у Кракові був арештований С.Бандера з групою провідників ОУН, 9 липня у Львові — Я.Стецько і кілька членів уряду. Усіх було вивезено в Берлін. Німці вимагали скасувати Акт ЗО червня, розпустити уряд, а коли українці відмовились, їх ув’язнили у концтаборі Заксенхаузен. Восени 1941 р. по всій Україні розгорнулися масові арешти членів ОУН-бандерівців. Було ув’язнено і кинуто за дроти концтаборів близько двох тисяч людей, сотні розстріляно, серед них члени уряду Д.Яців, П.П’ясецький, І.Климів-Легенда. За вказівкою С.Бандери ОУН у краї перейшла у підпілля і під керівництвом Миколи Лебедя розпочала підготовку до боротьби проти окупантів.

За наказом Гітлера, який особисто вирішував долю Галичини, 1 серпня 1941 р. край було приєднано до Краківського генерал-губернаторства. Почалося розчленування України. Усім надіям на відновлення Української держави було покладено край.