В РОКИ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

Тяжкі втрати Південно-Західного фронту у перші тижні війни значно підірвали його боєздатність,

але вермахту не вдалося знищити головні сили, які вже наприкінці червня завдали противнику відчутного удару в районі м.

У липні 1941 р. німецьке командування кинуло на столицю України 17 дивізій, але протягом двох місяців подолати опір її захисників не вдавалося. Гітлер змушений був перекинути з московського напрямку польову армію і танкову групу, які нависли над північним крилом фронту. Становище вимагало негайно залишити Київ, відвести війська. Але ще у липні Сталін попередив М. Хрущова: “Якщо ви зробите хоч один крок у бік відводу на лівий берег Дніпра... вас усіх настигне жорстока кара як боягузів і дезертирів”. Диктатор слів на вітер не кидав. На Кирпоноса і Хрущова чекала доля генерала Павлова (розстріляного за тяжку поразку в Білорусії), і вони трималися до останнього. Наслідки були трагічні. Після ліквідації під Уманню двох оточених радянських армій німецькі танкові групи замкнули під Полтавою кільце навколо основних сил фронту генерала Кирпоноса. У полон потрапило близько 660 тис. чол., з них 60 тис. командирів. При спробі вирватись із оточення загинули командуючий фронтом М.

Водночас у серпні 1941 р. розгорнулися бої під Одесою, де 18 румунських дивізій безуспішно штурмували місто. Два місяці його стійко обороняли 25-та Чапаєвська стрілецька дивізія генерала І. Петрова та частини моряків Чорноморського флоту. Тільки коли 16 жовтня підійшли нові німецькі дивізії, радянські війська залишили Одесу і відступили в Крим. Наприкінці вересня передові дивізії вермахту окупували Донбас, крім його північної частини.

Ще 5 липня 1941 р. під загрозою окупації Раднарком і ЦК КП(б)У прийняли постанову про евакуацію промислових і сільськогосподарських об’єктів, населення України та про створення партизанських загонів і партійно-комсомольського підпілля. У ході евакуації в глибокий тил, переважно в Росію та Казахстан, було вивезено 550 великих заводів, близько 3,5 млн населення. За суворим наказом Москви в Україні застосовувалась традиційна російська тактика “спаленої землі”. Знищувались промислові, транспортні об’єкти, зібраний як ніколи багатий урожай і запаси продовольства (що стало причиною голоду в Україні), затоплювались шахти, були зруйновані усі 54 домни Донбасу. За наказом Берії в’язні в тюрмах України, яких не встигали вивезти, були розстріляні.

Восени 1941 р. група гітлерівських армій “Центр” просунулася до Москви. Ціною великих жертв і завдяки героїзму захисників столиці противник був зупинений на її околицях, а в грудні відкинутий на 100—250 км. Це була перша відчутна поразка вермахту у другій світовій війні. Для Гітлера вона стала крахом планів “бліцкрігу” і змусила вести затяжну війну, до якої він не був готовий. Сталіну ж вона допомогла укріпити антигітлерівську коаліцію (CPCP, Великобританія і США), а також домогтися поставок американської та англійської зброї. Розвиваючи успіх Московської битви, війська Південно- Західного і Південного фронтів у січні 1942 р. визволили частину Харківщини і Донбасу.

Успіх зимових операцій породив безпідставну ейфорію Кремля. Під тиском Сталіна Ставка прийняла на літо 1942 р.

У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об’єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану “Ост”. Згідно з ним передбачалось знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польші та західної частини CPCP і переселити сюди 10 млн німців. Гімлер навіть пропонував депортувати 51 млн, а щодо України додатково зазначав: “За планом головного управління безпеки на територію Сибіру повинні бути переселені також західні українці. При цьому передбачається депортувати 65% населення”.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська і Дрогобицька області склали дистрикт “Галичи­на”, який було приєднано до Краківського генерального губернаторства, очолюваного Г. Франком. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20 серпня 1941 р. рейхскомісаріат “Україна” у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська і Запорізька області).

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеціально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апарат з чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а вони, своєю чергою, — на генеральні округи, потім на округи, яким підпорядковувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі комісари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Cino) і гестапо (СД).

Керівні посади у всіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону — міських та волосних управах, староствах. З них формувалась “допоміжна українська поліція”, яка займалася громадським порядком.

Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тільки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Централь­ний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичом. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя, окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в широкому значенні'слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тошо), а також просвітницька робота. За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися в складі генеральної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові і Києві, були невдовзі ліквідовані.

Згідно з планами Гітлера, економіка окупованих територій ставилась на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку дістались заводи Дніпропетровщини, Круп отримав одні з найбільших у Європі машинобудівні заводи Краматорська, майже половину підприємств важкої промисловості захопив концерн “Герман Герінг”. Окупанти нещадно грабували село, перетворивши колгоспи і радгоспи в “общинні господарства” і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін намагався негайно перетворити українські землі у німецьку колонію, надійний продоволь­чий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов’язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були возведен! в ранг державної політики. Ніяких законів на захист населення окупованої України не існувало.

Здійснювався шалений наступ на духовне життя поневоленого народу. Закривались культурно-освітні установи, насамперед вищі та середні навчальні заклади. “Ні в якому разі не можна надавати місцевому населенню право на отримання вищої освіти, — вимагав Гітлер влітку 1942 р. на нараді під Вінницею, — цілком достатньо навчити тубільців, наприклад, українців, трохи читати і писати по-німецьки”. Берлін дозволив відкривати в Україні лише початкові школи. Виняток було зроблено для дистрикту “Галичина”. Відбувалося повальне пограбування пам’яток історії та культури. До Німеччини вивозили унікальні музейні експонати з Києва, Харкова, Львова, Одеси. Тільки з фондів Академії наук України було вивезено близько 320 тис. рідкісних книг.

Водночас на окупованих землях розгорнула роботу нацистська пропаганди­стська машина: видавалися 120 газет українською мовою тиражем понад мільйон примірників, діяли 16 радіостанцій, кіномережа, видавництва. Нова влада дозволила діяльність, хоч і під жорстким контролем, літературно-мистецьких угруповань у Львові, Києві, Харкові, функціонування деяких українських театрів. Була відновлена розігнана радянською владою наприкінці 20-х років Українська автокефальна православна церква.

На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування і вивіз українців до Німеччини, де використовувати їх на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. На початку акції тисячі юнаків і дівчат їхали добровільно, рятуючись від голодної смерті та свавілля окупантів. Але вже з весни почався насильницький вивіз, який набув величезних масштабів. Герінг 6 березня розпорядився надіслати з України 527 тис. робітників. А Гітлер 4 вересня наказав спішно доставити до Німеччини 500 тис. українок віком від 15 до 35 років для роботи в домашньому господарстві. Керівник служби вербування іноземної робочої сили Фріц Заукель 5 жовтня дав розпорядження зібрати ще 500 тис. робітників у рейхскомісаріаті “Україна”. Людей ловили, як звірів, масовими облавами, вивозили під конвоєм. Акції супроводжувались жорстокими репресіями. Пізніше історики підрахували, що з семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці.

Ще ЗО березня 1941 р. на одній з нарад вищого командування вермахту Гітлер заявив, що на

окупованих землях “необхідно впроваджувати найжорстокіший режим”. Це був відвертий наказ про знищення населення більшовицької імперії, у тому числі України. У директивах 13 травня 1941 р. та інших вимагалось розстрілювати на місці військовополонених комісарів, комуністів та євреїв, а також захоплених працівників партійних органів та членів ВКП(б). Застосовувались усі можливі на окупованих землях заходи з метою знищити якнайбільше населення України. Вже у першу окупаційну зиму тисячі людей загинули від голоду і холоду, через відсутність будь-якої медичної допомоги, були замордовані у концтаборах або розстріляні за усілякі порушення режиму. Особливою жорстокістю відзначався рейхскомісар України Epix Kox. Навіть німецькі фронтові генерали та експерти з українського питання звертали увагу Берліна на негативні наслідки його діяльності. З проханням відкликати Koxa з України звертався до Гітлера голова Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович. Митрополит Греко-католицької церкви А.Шептицький 1942 р. надіслав листа Герінгу, в якому засудив терор окупаційних властей у краї. Але планове знищення населення України було частиною державної політики третього рейху. Геноцид у його найодвертіших формах продовжувався. Першими жертвами геноциду стало єврейське населення України, чисельність якого до війни становила близько 2,5 млн. Ця кампанія мала ідеологічне обгрунтування, яке найповніше відбито у директиві Гітлера вермахту 12 вересня 1941 р. “Боротьба проти більшовизму, — наголошувалося в ній, — вимагає нещадних та енергійних дій насамперед...проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму”. Антисемітську пропаганду серед військ, а також серед населення окупованих земель провадив «могутній апарат. Уже в перші дні окупації в кількох західноукраїнських містах були спровоковані єврейські погроми. Спеціальні підрозділи — айнзатцкоманди розпочали поголовне знищення єврейського населення. Тільки у Львові було за кілька днів розстріляно 7 тис. євреїв.

Переважна більшість українців негативно ставилась до геноциду євреїв, часто надавала нещасним допомогу. Митрополит А. Шептицький у посланні “Не убий” відкрито виступив на захист євреїв, звертався з листом до Гітлера і особисто врятував близько 150 дітей та 15 рабинів. Ризикуючи життям, тільки жителі Львівщини врятували кілька тисяч єврейських дітей, жінок, чоловіків. Близько ста галичан були за це розстріляні.

У липні 1941 р. Гітлер доручив “остаточно вирішити єврейське питання” (так Берлін іменував геноцид євреїв) керівникові CC Рейнгарду Гейдріху. В Україні створено десятки гетто і концтаборів, у які загнано майже все єврейське населення. Тільки через львівське гетто пройшли і загинули близько 236 тис. осіб. Понад 33 тис. євреїв розстріляні у Бабиному Яру в Києві. Винищення єврейського населення було страшною за жорстокістю і розмахом акцією нацистів, але лише частиною загальної катастрофи, яку пережив народ України у роки німецької окупації.

Не менш жорстоким було ставлення окупаційних властей до українців, яких розстрілювали часто без суду і слідства за приналежність до партійного або радянського активу, порушення встановленого режиму, за найменші прояви непокори, співчуття партизанам та повстанцям. Фашисти впровадили систему заручників. Так, 29 листопада 1941 р. у Києві були розстріляні 200 жителів за те, що хтось пошкодив лінію зв’язку. За вбивство двох гітлерівців у Львові німці розстріляли 100 українців, переважно ув’язнених членів ОУН-бандерівців. Особливо жорстоко розправлялись окупанти з мирним населенням у районах партизанського і повстанського руху. Сотні тисяч українців були приречені на смерть у таборах Освенцім, Бухенвальд, Майданек та інших, якими були всіяні Україна, Польща, Німеччина. Якоюсь мірою вдавалося стримувати терор щодо українського населення тільки у Галичині та Буковині.

Трагічною була доля 3,8 млн військовополонених, з них близько 1,3 млн українців, захоплених. німецькими військами у перші місяці війни. За свідченням Розенберга, Берлін вважав, що “чим більше військовополонених помре, тим краще”. Як правило, з них вилучали і негайно розстрілювали політкомісарів та євреїв. Решту кидали за колючі дроти наспіх побудованих, іноді лише огороджених, концтаборів у Києві, Львові (два), Володимирі-Волин­ському, Славуті, Кіровограді, Раві-Руській та інших містах. У них від голоду, холоду та хвороб загинули близько 1,3 млн бійців і командирів Червоної армії. Коли стало зрозуміло, що війна проти Радянського Союзу затягується на невизначений час, окупанти відмовились від практики масового знищення військовополонених і з 1942 р. стали широко використовувати їх на примусових роботах у Німеччині.

Терор окупаційних властей незабаром викликав широкий рух Опору в Україні. Водночас частина українського населення, скривджена більшовицьким репресивним режимом, байдуже сприймала “новий порядок”, не вбачаючи великої різниці між Гітлером і Сталіним. За підрахунком історика О.Субтель- ного, майже 220 тис. українців пішли на співробітництво з окупантами, служили у німецькій армії або в поліції. Певна частина населення наймалася на роботу в адміністративний апарат, здебільшого з метою врятувати себе і своїх близьких від голоду. Німці не допускали українців на керівні посади в адміністрації, обмежуючи їх діяльність участю в місцевому самоврядуванні. Формування української поліції виконували допоміжну роль у репресивних акціях. Нерідко поліцейські-українці приєднувалися до руху Опору, як це було на Волині 1943 р., коли близько 5 тис. “шуцманів” перейшли на бік Української Повстанської Армії.

Деяким українським структурам вдавалося плідно використовувати співро­бітництво з німецькою адміністрацією в інтересах українства. Так, Український Центральний Комітет у 1941—1942 рр. домігся визволення з концтаборів військовополонених, уродженців Західної України, сприяв поверненню до Східної України людей, яких більшовики прислали на зайняті землі у 1939—1941 рр., восени 1941 р., врятував від голодної смерті 25 тис. дітей Підкарпаття.

Здійснюючи свої плани щодо України, окупанти розраховували використати близько 400 тис. німців, які віддавна жили в південних та західних областях краю (фольксдойче). Правда, половину з них на початку війни органи HKBC депортували в Сибір разом з німцями Поволжя. За розпорядженням Е.Коха фольксдойче були зрівняні в правах з населенням третього рейху і залучались у структури адміністрації. Однак здебільшого вони не ставали активними провідниками німецької окупаційної політики в Україні, чимало з них приєднались до руху Опору. Близько 100 тис. фольксдойче пізніше не захотіли втікати разом з окупантами. Це не завадило відомству Л. Берії репресувати їх та вислати в Сибір.

Отже, влітку 1942 р. над українськими землями опустилася ніч німецької окупації, яка стала ще однією трагічною сторінкою в їхній історії. “Народ мій український, — записав 21 червня 1942 р. у щоденнику Олександр Довженко, — чесний, спокійний і працьовитий, який ніколи у житті не прагнув чужого, страждає і гине, пошматований, знедолений в арійських застінках”.