РУХ ОПОРУ

Ще задовго до другої світової війни дехто з воєначальників Червоної армії пропонував сталінському керівництву готувати спеціальні кад­ри для партизанської боротьби, закладати матеріально-технічні бази на випадок окупації противником західної частини CPCP.

Організацією партизанського руху і антифашистського підпілля з початку війни займалася група працівників ЦК партії і HKBC під керівництвом М. Бурмистенка. Однак через несподіваність нападу Німеччини та катаст­рофічність розвитку подій на фронті у Західній та Правобережній Україні створити партизанські загони і мережу партійно-комсомольського підпілля не вдалося. Тим більше, що в західних областях німецькі війська зустрічали часто як визволителів від страхіть енкаведистського терору. Директиви і постанови Москви та Києва про організацію боротьби в тилу німецьких військ мали переважно декларативний характер, були орієнтовані на досвід громадянської війни і не враховували ситуації. Після загибелі у київському оточенні М. Бурмистенка була створена оперативна група під керівництвом секретаря ЦК по кадрах М. Співака, яка зуміла дещо поправити становище на Лівобережжі. Наприкінці 1941 р. утворюються відомі партизанські загони О. Федоріва на Чернігівщині, С. Ковпака на Сумщині, кілька десятків невеликих загонів з Харківщини і Донбасу, що діяли у прифронтовій смузі в контакті з військовими частинами Південно-Західного і Південного фронтів (А. Піскдвського, М. Карнауха, І. Копьонкіна та ін.). На початку 1942 р. в Україні діяв 91 партизанський загін (близько Ί тис. бійців), з якими підтримувала зв’язок оперативна група М. Співака. Уже на першому, найтяжчому етапі війни вони розгорнули боротьбу з німецькими окупантами.

Поразка вермахту під Москвою і наступальні операції Червоної армії на півдні взимку 1942 р. створили сприятливі умови для розгортання збройної боротьби в тилу німецьких військ. З цією метою ЗО травня 1942 р. утворено Український штаб партизанського руху на чолі з полковником внутрішніх військ Тимофієм Строкачем. Активну участь у його діяльності брали секретарі ЦК КП(б)У М. Хрущов і Д. Коротченко. При штабі була створена спеціальна школа, яка діяла у м. Енгельсі Саратовської області. Вона готувала партизанських командирів, підривників, зв’язківців. Після кількох місяців навчання так звані організаторські групи літаками закидалися у німецький тил. Протягом 1942—1943 рр. туди були заслані 4,4 тис. випускників спецшколи, які організовували партизанські загони та здійснювали диверсійні акції у районах Правобережжя, головно у Поліссі та на Волині. За вказівками Москви часто парашутисти засилались в Україну не стільки з конкретними завданнями серйозно шкодити німцям, скільки своїми діями загострити фашистський терор проти населення, чим штучно пожвавити рух Опору.

Улітку 1942 р. окремі партизанські загони, яких з Москви контролювати було важко, злилися у партизанські частини, згодом навіть з’єднання чисельністю до 3—5 тис. осіб під командуванням С. Ковпака, О. Федоріва, О. Сабурова, М. Наумова, С. Маликова, М. Шукаєва. Переважно вони були зосереджені за межами України у брянських лісах. Москва забезпечувала їх зброєю, усім необхідним для бойової діяльності. Постійний зв’язок з партизанами здійснював спеціальний авіаційний полк під командуванням В. Гризодубової.

Наприкінці 1942 р. до Москви надійшли відомості про діяльність на теренах Західної України Повстанської Армії. Сталін наказав передислокувати на захід радянські партизанські частини. Вони були добре озброєні та одягнені, мали структуру регулярних частин Червоної армії, а за національним складом дуже різнорідні: українців серед ковпаківців, наприклад, було не більше третини. Одним з головних завдань партизанських рейдів, якими керувала Москва, була боротьба з “націоналістичними формуваннями” УПА.

Першими з них взимку 1943 р. у районі Степані з’явилися ковпаківці та під Рівне прийшли сумнозвісні батальйони Сабурова. Як сабуровці воювали проти окупантів, свідчать листи наркома.внутрішніх справ CPCP Берії, які були надіслані у січні 1943 р. Сталіну. Нарком писав: “Особовий склад 12-го батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує населення”. Про інший підрозділ йшлося у наступному листі: “Партизани цього батальйону займаються нечуваними грабунками, бандитизмом і пияцтвом, їздять по селах у формі німецьких солдатів. Жителів, які утікають в ліси, розстрілюють”. Але диктатор залишив це звернення без уваги. Більше того, діяльність полковника HKBC Сабурова була відзначена званням Героя Радянського Союзу і генеральським чином.

Відомо, що М. Хрущов рекомендував партизанським командирам, які вирушали на Західну Україну, утримуватися від конфронтації з УПА.

Успіхи вермахту в перші тижні війни створили в. Берліні ілюзію швидкого розгрому сталінської імперії і підштовхували окупаційні власті до негайного здійснення своїх людожерських намірів щодо України. Одним з найважливіших завдань вони вважали ліквідацію українського національного руху. На початку липня 1941 р. був розігнаний Тимчасовий уряд Я. Стецька у Львові, інтерновано верхівку ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. “Усі члени організації Бандери мають бути негайно заарештовані й після суворих допитів таємно ліквідовані”, — вимагалось у одному з багатьох подібних наказів німецької служби безпеки. У вересні близько двох тисяч українських націоналістів опинилися у катівнях гестапо, в листопаді в Житомирі розстріляно сорок організаторів багатотисячного віча з приводу 20-х роковин загибелі вояків УНР, учасників Другого зимового походу під командуванням Ю.

Коли під час відступу радянських військ берієвські прислужники розстріляли у західноукраїнських тюрмах тисячі невинних, а війська вермахту зупинили цей кривавий терор, їх зустріли як визволителів. Тоді німці розкрили брами сталінських катівень, друкували в часописах фотографії і списки замучених. Але “новий порядок” скоро виявився не менш, а в Наддніпрянщині більш жорстоким, діяв такими ж репресивними методами придушення вільнолюбного духу українського народу. Отож, після ліквідації у зародку Української держави, арештів провідників націоналістичного руху, розчленування України і розгор­нутого терору на окупованих землях були повністю підірвані основи добровільної співпраці ОУН з Німеччиною. Конфронтація з німецькими окупантами стала неминучою. *

Виходячи із реальної ситуації в Україні, Головний провід ОУН у постанові від 4 грудня 1941 р. окреслив стратегічне завдання організації: “Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил”. Оскільки створені напередодні війни українські збройні формування, зрештою батальйони “Нахтигаль” і “Роланд” були німцями розформовані, постало завдання організації власних збройних сил. Воно здійснювалось під керівництвом голови проводу Миколи Лебедя та його заступника Івана Климіва-Легенди (закатованого німцями у львівській тюрмі в грудні 1942 р.).

Перші повстанські загони бандерівського крила ОУН утворилися на Волині і в Поліссі влітку 1942 р. у період найбільших успіхів вермахту, коли його армії штурмували Сталінград і досягли перевалів Кавказу.

На першому етапі існування повстанські загони виконували функції оборони місцевого населення від сваволі окупаційних властей, а також від нападів радянських і польських партизан.

Офіційною датою народження УПА став день 14 жовтня 1942 р., запроваджений пізніше Українською головною визвольною радою як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорізького Покрови Святої Богородиці.

Утворення УПА збентежило не тільки Берлін, який вимагав від Е.Коха негайно покінчити з повстанським рухом, а й Москву. За вказівками Головнокомандуючого Сталіна у січні 1943 р. було розроблено план передислокації українських партизанських загонів з Росії та Білорусії в Україну, перед якими було поставлене завдання у ході рейдів на захід розгромити частини Української Повстанської Армії. У ситуації, коли боротьбу доводилось вести на два фронти, командування УПА і провід ОУН-бандерівців уживає заходів для об’єднання трьох українських військово-повстанських формувань, які діяли на Волині та в Поліссі.

Ще влітку 1941 р. на Волині діяв великий загін під командуванням Т.Боровця-Бульби, який оголосив себе головним отаманом України і продов­жувачем справи Симона Петлюри. З початком радянсько-німецької війни бульбівці нападали на частини Червоної армії, а щодо німців дотримувались нейтралітету. У лютому 1942 р. під загрозою репресій М. Боровець вивів своє військо в глибину кременецьких лісів. Він усіляко демонстрував незалежність, вів переговори з німцями і радянськими партизанами, водночас відкидаючи пропозиції ОУН-бандерівців про співпрацю.

Після арештів і розстрілів провідних діячів ОУН-мельниківців у Києві та інших містах Наддніпрянщини взимку 1942 р. ставлення цього крила українських націоналістів до німців поступово змінюється. Навесні Андрій Мельник створює підпільну мережу своєї організації, яка протягом літа набирає антинімецького характеру. Невдовзі загони мельниківців приєднались до частин Боровця. Загальна чисельність об’єднаного повстанського війська досягла шести тисяч. Але його активність була незначною.

За ініціативою командуючого УПА, полковника Дмитра Клячківського влітку 1943 р. відбулися переговори представників трьох -українських військових формувань про об’єднання, але досягти згоди не вдалося. Підрозділи УПА 18 серпня силоміць роззброїли і приєднали до себе загони Боровця і Мельника. З цього часу повстанська армія перетворилась у єдину формацію. Організацію і всебічне зміцнення збройних сил провід ОУН-бандерівців вважав одним з головних завдань в Україні. Кожний другий повстанець був членом ОУН. Велика організаторська і пропагандистська робота сприяли тому, шо населення Волині, Полісся, Галичини і Поділля потягнулося у загони повстанців. Вони поповнювались також бійцями і командирами Червоної армії, які, втікаючи з концтаборів, переховувались у лісах. Значно посилили УПА підрозділи української поліції, що приєднувалися до повстанців. Невдовзі на Волині, в Поліссі та Галичині утворилися цілі райони, які контролювалися виключно частинами УПА. Чисельність повстанців зросла до 20 тис. Усе це створило умови для переходу до

активних форм боротьби з окупантами.

Виступ УПА проти німецьких окупантів був зумовлений загальною стратегією боротьби ОУН за незалежність України. Один з перших боїв відбувся на Волині 7 лютого 1943 р., коли сотня напад на містечко Володимирець. Найбільш вдалою року була акція загону “Помста Полісся”, коли на І.Перегійняка здійснила операцією навесні того шляху Ковель—Рівне, поблизу спаленого фашистами села Кортеліси, був вбитий шеф спецвідділів CA генерал Віктор Лютце. Розлючений намісник Гітлера в Україні Е.Кох у травні кинув на повстанців кілька каральних батальйонів. Але подолати опір їм не вдалося. У червні-липні понад 10 тис. німецьких солдат під командуванням генерала Баха і при підтримці танків і літаків здійснили широкомасштабну, але знову безуспішну спробу розгромити УПА. Ворог втратив вбитими і пораненими близько трьох тисяч солдатів і офіцерів. У ході літніх та інших операцій 1943 р. провалилися німецькі плани ліквідувати УПА. Більше того, значні терени Волині були очищені від окупантів і утворили “повстанські республіки” із центрами у Степані та Колках. Започаткований на Волині та Поліссі повстанський рух поширювався на інші регіони України. Влітку 1943 р. загони народної самооборони Галичини об’єдналися в бойову групу УПА-Захід під командуванням полковника В. Сидора. До неї прилучилися буковинські та карпатські збройні формування полковника О. Гасина. Ця група вела майже безперервні вперті бої з німецькими військовими частинами у районі Болехова і Сколе до осені 1944 р.

Загони УПА 1943 р. під керівництвом недавніх командирів Червоної армії утворилися на Правобережжі у районах Умані, Холодного Яру. Вони злилися із прибулими сотнями П. Олійника й утворили групу УПА-Південь на чолі з полковником О. Грабцем.

З розгортанням повстанського руху і масштабів боротьби, зростанням УПА, яка на кінець 1943 р. налічувала чотири бойових групи і мала близько 80 тис. вояків, визріла гостра необхідність утворити керівний центр. Восени було сформовано Головну Команду і Головний військовий штаб. Командуючим УПА став талановитий воєначальник, уродженець Львівщини генерал Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Водночас із боротьбою проти німецьких окупантів і радянських партизан УПА довелось вирішувати складну проблему українсько-польських відносин, які мали історичне коріння і час від часу загострювалися до збройної конфронтації. Ще 1941 р. розпочалися терористичні акції польської Армії Крайової (AK) проти українського населення Холмщини і Підляшшя. Згодом вони перекинулися в Галичину і Волинь. Підпорядкована польському уряду в Лондоні AK намагалася опанувати до приходу радянських військ землі, втрачені Польщею 1939 р. У 1943—1944 рр. частини AK за допомогою польської поліції та шовіністичних формувань місцевого населення знищили тільки на Холмщині близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл. Пропозиції командування УПА розпочати переговори та звернення митрополита А.Шептицького припинити винищення українців поляки залишили без уваги. Тоді на захист мирного населення прийшли частини УПА. Наказом Р.Шухевича було створено Холмський фронт. Крім бойових дій проти збройних формувань були застосовані відплатні акції проти польського населення. Внаслідок трагічних подій обидва народи зазнали великих втрат, загинули тисячі мирних жителів краю. Українсько-польське протистояння, то наростаючи, то спадаючи, продовжувалось до 1947 р.

Характерною рисою УПА була державотворча діяльність у ході визвольних змагань. У районах, які нею контролювались, функціонувало українське державне управління. Були проголошені та впроваджені необхідні населенню закони про місцеве самоврядування, “Розпорядження в земельній справі”, де йшлося про наділення безземельних і малоземельних селян землею, утворено грошову систему, дирекцію лісів тощо. Армія набула рис національної: мала свою структуру, військові звання, відзнаки, нагороди.

З перших днів зародження УПА її діяльність мала не регіональний, а всеукраїнський характер, що випливало, насамперед, з політичної програми — боротьби за відновлення самостійної Української держави. Ця мета поєднала у рядах армії, крім членів ОУН, вояків колишньої УНР, бійців і командирів Червоної армії, представників різних національностей більшовицької імперії (20% повстанців становили росіяни, білоруси, узбеки, грузини, вірмени, азербайджанці та ін.), що послужило поштовхом до скликання 21—22 листопада 1943 р. Першої конференції поневолених народів Східної Європи та Азії. Вона закликала народи CPCP створити спільний фронт для боротьби проти гітлерівського і сталінського режимів та заснувала Антибільшовицький блок народів (АБН).

Під впливом антитоталітарної концепції УПА суттєво змінилася державо­творча програма ОУН. III Надзвичайний великий збір у серпні 1943 р. затвердив процес демократизації ОУН, скасував принцип однопартійності у суспільстві і державі, проголосив УПА не військом партії ОУН, а всеукраїнськими збройними силами, що зрештою привело до створення 1944 р. уряду воюючої України — Української Головної Визвольної Ради (УГВР).