ВІДНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Зазнавши провалу планів “бліцкрігу”, військове

керівництво Німеччини намагалося влітку 1942 р. рішучим наступом на півдні переможно закінчити

східну кампанію. Після тяжкої поразки радянських військ під Харковом арміям вермахту вдалося досягти Волги і Головного Кавказького хребта.

Надзвичайно важливу роль у цих подіях на фронті відіграли тили, де була швидко створена оборонно-промислова база, половину якої становили потуж­ності, евакуйовані з України. Мільйони робітників, колгоспників, службовців працювали без відпусток і вихідних з напівголодним продовольчим пайком у неймовірно тяжких житлово-побутових умовах. У тилу панував режим “воєнного комунізму”, широко застосовувалася примусова праця жінок і підлітків. Водночас продовжувалися свавілля партійного і державного апарату, репресії органів HKBC. Та народ мирився з усім заради перемоги. CPCP 1943 р. досягнув воєнно-економічної переваги над Німеччиною, що дало змогу зміцнити армію і забезпечити здійснення великих наступальних операцій.

Головні зусилля радянських військ були зосереджені на півдні. Сталін вимагав якнайшвидше звільнити Донбас. Переслідуючи противника, передові частини Південно-Західного фронту ще 18 грудня 1942 р. вступили на його територію. Але Гітлер наказав утримувати Донбас будь-якою ціною. Впертий опір німців вдалося зламати лише після перемоги на Курській дузі влітку 1943 р. До речі, у тих боях син українського селянина льотчик, майбутній тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб збив свій перший із 62 німецьких літаків. Восени того ж року війська Південного і Південно-Західного фронтів звільнили від німців Донбас, все Лівобережжя і відкинули противника за Дніпро.

Відступаючи з Донбасу і Лівобережжя, німецькі війська теж застосовували варварську тактику “спаленої землі”. У спеціальному наказі Гіммлер вимагав: “Не повинні залишатись жоден чоловік, жодна голова худоби або центнер зерна, жоден залізничний вагон. Жодного нерозваленого дому, жодної незруйнованої шахти, до якої можна б було підступитись протягом кількох літ, жодного неотруєного колодязя... Ворог повинен знайти справді цілком спалену і зруйновану країну”.

Берлін вимагав від своїх військ в Україні битися на рубежі Дніпра до останнього солдата. Водночас Сталін наказував не припиняти наступ. Розраховуючи зіграти на національних почуттях, він розпорядився усім чотирьом фронтам, що діяли в Україні, присвоїти назви українських. Для нагородження командирів, які відзначилися в боях, 10 жовтня 1943 р. було впроваджено орден Богдана Хмельницького. Отож, підійшовши до Дніпра, передові частини з ходу форсували його і закріплялись на плацдармах. У ході кровопролитних боїв 6 листопада була визволена столиця України Київ, куди невдовзі перебралися з Харкова Раднарком і ЦК КП(б)У.

Наступальні операції в Україні 1943 р. завершились успіхом, але дісталися ціною не завжди виправданих великих втрат. Історія війни дає багато прикладів, коли, виконуючи нереальні завдання чи, щоб відзначитись особисто і першим доповісти про взяття якогось села, командири нехтували солдатським життям. Нерідко, як це було на Міусі, Сіверському Дінці, на підступах до Дніпра, стрілецькі частини йшли в атаку без підтримки, за відсутності боєприпасів, артилерії, танків та авіації. Розгорнуті в Україні польові військкомати мобілізовували всіх здатних тримати зброю. Невишколених, погано озброєних їх часто відразу ж кидали у бій. Наслідки були страшними. Та за втрати ніхто з вищого командування не відповідав.

Великими наступальними операціями на землях України був відзначений 1944 рік. У січні-лютому війська 1-го та 2-го Українських фронтів оточили і розгромили під Корсунь-Шевченківським 80-тисячне угруповання німців. Утворилися сприят­ливі умови для швидкого просування радянських військ на захід. Вже 25 березня частини генерала Івана Конєва вийшли на кордон України з Румунією. Навесні були проведені Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-Криворізька та Одеська операції. Улітку розгорілися битви на західноукраїнських землях. Найбільш кровопролит­ними були бої за Тернопіль та в районі Бродів, де схрестила зброю з Червоною армією українська стрілецька дивізія “Галичина”.

Її формування розпочалося у Львові в квітні 1943 р. за ініціативою голови УЦК В. Кубійовича та німецького військового керівництва, зокрема, галицького намісника О. Вехтера. Акцію підтримував і полковник А. Мельник, який вважав дивізію зародком української армії у складі вермахту на зразок легіону УCC часів першої світової війни. Провід ОУН-бандерівців і командування УПА виступили проти і закликали її солдатів переходити до повстанців. Та близько 60 тис. добровольців зголосилися до дивізії, що отримала назву “Галичина”. Після вишколу у спеціальних таборах Австрії і Франції та нетривалого перебування у Словенії дивізія була перекинута на Східний фронт під Броди. Наприкінці липня 1944 р. у ході Львівської наступальної операції радянських військ “Галичина” потрапила в оточення і була розгромлена. Близько тисячі її солдатів приєдналися до УПА, а з рештків пізніше була утворена Перша Українська дивізія під командуванням генерала Шандрука. Після війни вона була інтернована до Італії і перекинута до Англії.

У результаті Львівської наступальної операції та прориву через перевали Карпат радянські війська у жовтні 1944 р. вийшли на кордони Польщі, Чехословаччини, Угорщини. Період німецької окупації України закінчився.

Ставлення УПА до ситуації, яка склалася вліткуі восени 1944 р. в Україні, було чітко визначене у політичній декларації: “Ми за повне визволення.

Коли лінія фронту наблизилась до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії між ворожими для українців арміями і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил. Групи і частини орієнтувались виключно на оборонні дії проти Червоної армії, враховуючи при цьому, що у військах значну частину становили українці. Активізувався політичний і психологічний вплив на український контингент фронтовиків. Підпільні друкарні видавали газети, брошури, листівки з відозвами до бійців і командирів радянських військ, в яких роз’яснювали цілі і завдання УПА.

Отже, УПА та її політичний провід ОУН-бандерівці вступили у відкриту війну з більшовицькою владою в Україні. Вони боролися за самостійну Українську державу, за кардинальні зміни національного питання в Україні, були єдиними чинниками, які своєю боротьбою виносили українське питання на міжнародну арену, тоді як уряд Хрущова був слухняним виконавцем вказівок Сталіна. Але УПА була приречена на поразку, бо перемогти могутню тоталітарну систему не було перспективи, тим більше, що Захід залишався байдужим до багатолітньої боротьби українського народу за свою волю і незалежність.

На початку 1944 р. командування вермахту намагалося привернути на свій бік багатотисячні загони УПА та підпілля ОУН. Були випущені з концтаборів С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші провідні українські діячі. Відразу після звільнення С.Бандеру запросили на нараду до Розенберга за участю командуючого Російською Визвольною Армією генерала Власова, але голова проводу ОУН відмовився. Протистояння німецьким окупаційним властям та військам вермахту тривало до останніх днів їх перебування в Україні. Це не завадило деяким повстанським командирам вступати в переговори, найчастіше з угорськими частинами, та діставати від них зброю.

Попри намагання УПА уникнути боїв з фронтовими частинами Червоної армії не вдавалося. Вперше зіткнулись з радянськими військами у лютому 1944 р. частини групи УПА-Північ. А коли наприкінці місяця повстанці загону П. Олійника (Енея) напали на військову колону і смертельно поранили командуючого фронтом генерала М. Ватутіна, у цьому районі розгорілися напружені бої. Близько ЗО тис. солдат фронтових частин і бригад HKBC взяли участь у каральній операції проти восьми повстанських куренів. Проривом Червоної армії на Львів влітку 1944 р. Волинська група УПА була відрізана від основних сил. Наказом Р.Шухевича генеральний штаб, політичний провід і більшість частин групи УПА-Північ перебазувались у Карпати. Після того як група УПА-Південь зазнала у боях з фронтовими частинами значних втрат, було категорично заборонено вступати з ними в сутички.

Для консолідації всіх українських збройних сил у боротьбі за незалежність у липні 1944 р. було створено Українську Головну Визвольну Раду (тимчасовий парламент), яка прийняла платформу політичного та економічного устрою України і універсал до українського народу. Головою президії УГВР став уродженець Полтавщини, харківський професор К. Осьмак, а Генеральний секретаріат очолив Р. Шухевич. Відтак УГВР керувала визвольним рухом, а її збройними силами була УПА — єдина формація в Україні, яка боролась проти гітлерівського і сталінського режимів за українську державність.

Отже, восени 1944 р. на західноукраїнські землі повернувся режим сталінської диктатури. Невдовзі знову до Сибіру та Далекого Сходу вивозили українців за стандартними звинуваченнями у націоналізмі, співробітництві з окупантами. Репресіям і арештам піддавалися всі, хто мав щонайменше відношення до ОУН або УПА, працював в установах німецької адміністрації. З метою зменшення бази УПА почалася мобілізація до війська. Близько 700 тис. чол. повинні були з’явитись на призовні пункти. Але багато з них на заклик УПА поповнили ряди повстанців.

Після повернення радянської влади повстанський рух чисельно зріс. Добре озброєні та загартовані в боротьбі з німецькими окупантами частини УПА часто вступали в сутички із каральними частинами і підрозділами HKBC та винищувальними батальйонами, сформованими з місцевого населення. Але у бойових діях УПА переважали оборонні бої. Це було пов’язано з тим, що з перших днів повернення тоталітарного режиму Москва повела гостру боротьбу з національно-визвольним рухом. За розпорядженням наркома Берії влітку 1944 р. на західноукраїнських землях було зосереджено понад 26 тис. солдат внутрішніх військ. Тільки на Львівщині діяли чотири бригади та кінний полк HKBC. Виконуючи наказ Сталіна ліквідувати повстанський рух у Західній Україні до кінця війни, уряд УРСР і наркомат внутрішніх справ залучили наприкінці 1944 р. до боротьби проти УПА близько 200 тис. солдатів внутрішніх військ, вояків партизанських і винищувальних частин. Від грудня 1944 до червня 1945 р. було здійснено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій при підтримці артилерії, танків і авіації. У січні 1945 р. у Західній Україні побував голова уряду і секретар ЦК партії М. Хрущов. Він провів у Львові кілька нарад з партійним і радянським активом та керівниками репресивних органів, на яких вимагав уживати рішучих заходів, прилюдно вішати полонених повстанців, запровадити систему заложників, репресувати сім’ї учасників визвольних змагань.

Втілюючи у життя вказівки Москви та Києва, органи НКВС-НКДБ розгорнули на західноукраїнських землях масовий жорстокий терор. У звіті наркома внутрішніх справ УРСР В.Рясного зазначалось, що протягом 1944—1945 рр. було здійснено близько 40 тис. операцій, у їх ході вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців, виявлено 83 тис. чол., що переховувалися від мобілізації до війська. Оскільки кількість вояків УПА не перевищувала 80 тис., то значну частину вбитих і арештованих становили мирні жителі краю.

Але збройний опір сталінському тоталітаризму не вщухав. Частини УПА продовжували утримувати цілі райони сільської місцевості, здійснювали напади на районні центри, рейди по західноукраїнських землях, нищили енкаведистів, бійців винищувальних батальйонів, партійно-комсомольський актив. Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців із закликом скласти зброю. Його представники з мандатом М. Хрущова 23 лютого провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Радянська сторона вимагала капітуляції в обмін на амністію повстанцям та безпеку керівництву руху Опору та їхнім сім’ям. Представники УПА відкинули вимоги та обіцянки, бо вони не передбачали наймізерніших поступок Москви щодо національної політики в Україні, не говорячи вже про кардинальні зміни. Переговори успіху не мали, але регулярні звернення, листівки про амністію якоюсь мірою досягли своєї мети. За радянськими джерелами, близько 40 тис. повстанців припинили боротьбу й здалися органам радянської влади. Як правило, їх не репресували, відпускали по домівках.

Протягом усієї другої світової війни емігрантський.

уряд Польщі розраховував повернути західноук­раїнські землі до складу Речі Посполитої. Його претензії підтримували Англія і CIIIA на Тегеранській та Кримській конференціях за участе Сталіна, Рузвельта і Черчілля. В Ялті у лютому 1945 р. Ф. Рузвельт заявляв: “У Тегерані я піднімав питання про передачу їм (полякам. — К.Н.) Львова. Тепер пропонується, щоб їм також були віддані нафтоносні землі на південний схід від Львова”. Від України, таким чином, відривались практично Львівська, Дрогобицька та частина Тернопільської і Станіславської областей. Але посилаючись на так звану лінію Керзона, яка визначалась за етнічною ознакою Антантою ще 1920 р., радянська делегація відкидала зазіхання уряду Польщі, підкреслюючи, що історичні зміни є незворотними. У постанові Кримської конференції щодо Польщі зазначалось: “Глави трьох держав вважають, що східний кордон Польщі повинен йти вздовж лінії Керзона з відступом від неї у деяких районах від 5 до 8 км на користь Польщі”.

Улітку 1944 р. на зайнятій східній частині Польщі за ініціативою Москви було створено прорадянський уряд — Тимчасовий Комітет Національного Визволення на чолі з Е. Б. Осубкою-Моравським. За вказівками Москви 9 вересня 1944 р. у тодішній тимчасовій столиці Польщі Любліні між урядом УРСР і Комітетом була підписана угода про українсько-польський кордон і взаємне переселення українського населення з Польщі до УРСР, а польського з України до Польщі. Так, рішенням Сталіна і Хрущова прадідівські українські землі 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддавалися Польщі як дарунок за соціалістичний вибір. Ухвала 9 вересня 1944 р. суперечила усім міжнародно-правовим актам, цинічно нехтувала правами людини, стала причиною трагедії сотень тисяч українців і поляків, які змушені були покинути батьківщину, привела до загибелі тисяч мирних жителів.

Для здійснення цієї акції були створені адміністрація Головного уповнова­женого уряду УРСР у Любліні, яку очолив М. Підгорний, і апарат Головного представника уряду УРСР при польській адміністрації у Луцьку на чолі з В. Цоколем. До складу всіх структур увійшли офіцери HKBC, які відігравали основну роль у акції переселення.

На першому етапі, повіривши в радянську пропаганду про щасливе життя в Україні, а також під тиском польських властей і погроз з боку загонів AK близько 80 тис. українців виїхали із Закерзоння добровільно. Але більшість населення рішуче відмовилась залишати рідні землі. Темпи переселення на початку 1945 р. різко знизилися. Між тим Москва і Варшава вимагали від адміністрації Підгорного виконання угоди. Відтоді акція переселення набрала виключно примусового характеру. Польські власті за допомогою війська, поліції, служби безпеки та шовіністичні загони AK перетворили переселення у геноцид проти українського народу Закерзоння. Збройні напади, особливо навесні 1945 р., супроводжувались масовими вбивствами українців, спаленням цілих сіл. За польськими джерелами, тієї весни загинули понад 10 тис. українців. Терору піддавались громадсько-політичні діячі та духовенство. У квітні того ж року був арештований і переданий радянському HKBC греко-католицький єпископ И. Коциловський, який виступив з протестом проти примусового виселення і геноциду.

Як свідчать архівні документи, уряди CPCP і УРСР отримували повну інформацію про трагічні події на українських· землях Закерзоння. Але ефективних заходів ніхто не уживав, якщо не брати до уваги кілька обережних листів Хрущова і Підгорного до Осубки-Моравського. Отож, практично єдиним захисником українського населення стали загони УПА, які за наказом Р. Шухевича були перекинуті у райони розгорнутого терору. Водночас із широкою агітацією, спрямованою на зрив переселенської акції, й організацією загонів самооборони в українських селах повстанські загони розгорнули бойові дії проти польських каральних частин війська і поліції. Вони громили місцеві органи безпеки, створені для здійснення акції переселення адміністративні структури, руйнували транспортну мережу, розганяли конвої, що супроводжували виселених до залізничних станцій. На масові мордування українців загони УПА відповіли акціями, у ході яких знищили кількасот поляків, спалили кілька сіл. Спалахнула війна, в якій взяли участь три дивізії, а невдовзі ще й корпус внутрішньої безпеки. У боях з ними частини УПА втратили близько 1200 своїх бійців.

Виселення українського населення з Польщі до радянської України було продовжене за вказаних причин майже на рік до літа 1946 р., але так і не було завершене повністю. Всього ж було переселено 482 тис. жителів Закерзоння.

Водночас здійснювалось переселення польського населення з України. Люблінський уряд і його представництво в Україні усіляко гальмували його під приводом невизначеності кордону та ін. Серед поляків поширювалися чутки щодо повернення Львова і західноукраїнських земель до Польщі. Але під тиском радянських органів, а часом під загрозою відплатних акцій УПА 480 тис. населення були виселені. Хоч елементи примусу мали місце, їм не довелося зазнати страждань і проявів терору з боку українців.

У ході війни постало'питання про українсько-чехословацький кордон. Коли восени 1944 р. Закарпаття було очищене від німецько-угорських окупантів, лондонський уряд Чехословаччини зробив спробу включити його до складу своєї країни. Але Москва вжила необхідних заходів. За відпрацьованим на Західній Україні сценарієм 26 листопада у Мукачеві відбувся організований партійними і енкаведистськими органами з’їзд народних комітетів Закарпатської України. Він одностайно прийняв рішення про вихід краю зі складу Чехословаччини і приєднання до радянської України. Акт був скріплений угодою між CPCP і Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. про кордон. Згідно з нею суцільно заселена українцями Пряшівщина відійшла до Чехословаччини. Черговий раз засвідчено, що сталінську політику щодо приєднання Західної України, Закарпаття, Буковини до УPCP визначали не інтереси українського народу, а намагання збільшити імперію за рахунок нових земель. Кордони прокладались насамперед в інтересах певних політичних і дипломатичних міркувань, при цьому національні чинники повністю ігнорувались.

Московська “Правда” 28 січня 1944 р. опублікувала повідомлення про перший за роки війни пленум ЦК ВКП(б). Під головуванням Сталіна він розглянув пропозицію Раднаркому CPCP про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин, які були у 20-х роках Москвою узурповані. Терміново скликана сесія Верховної Ради CPCP одностайно ухвалила незвичайне для тоталітарної системи рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ, а також закон, що дозволяв створювати національні військові формування. Ці заходи повинні були створити у світової громадськості уявлення про крутий перелом у національній політиці Москви, котра не давала республікам найменших прав і утримувала їх на становищі напівколоній. З трибуни сесії нарком закордонних справ CPCP В. Молотов назвав постанови “новим кроком у практичному вирішенні національного питання у багатонаціональній радянській державі”. Ця заява лицемірно проголошувалась у дні, коли тривало примусове виселення, депортація цілих народів — чеченців, калмиків, карачаєвців, інгушів, балкарців. Така ж доля ) чекала кримських татар, західних українців. А всього за час війни було депортовано близько 3,4 млн населення.

Перелічені заходи Москви щодо розширення прав союзних республік, які насправді так і залишились нездійсненими, були викликані зовсім не піклуванням про інтереси поневолених народів. Цього вимагали реалії міжнародного становища, які склалися на початку 1944 р. Головною подією, що спричинила цю московську акцію, було формування Організації Об’єднаних Націй (ООН). Сталін був вкрай зацікавлений у тому, щоб до міжнародної організації увійшли і радянські республіки. Таким чином, CPCP мав би більше голосів і відігравав вагомішу роль. Саме для цього й створювалася ілюзія незалежності республік, у тому числі й України. Крім того, постанови служили своєрідною рекламою для народів Східної Європи, яким після війни був нав’язаний соціалістичний шлях розвитку.

Отже, у лютому 1944 р. було створено Наркомат закордонних справ, який очолив український письменник О. Корнійчук. Але його особа не влаштувала Сталіна. У липні з Москви прибув новий йарком, недавній секретар Комінтерну Дмитро Мануіільський, один з перших і послідовних провідників сталінської політики в Україні. Уже в вересні за його участю були розроблені та підписані ганебні ухвали про насильницьке переселення українців з Польщі до УРСР. Мануїльський неодноразово приїздив до Львова з метою надати допомогу місцевим властям у боротьбі з національно-визвольним рухом, був ініціатором рішучих заходів проти “українсько-німецьких націоналістів”.

Наркомат оборони в. Україні створено на початку березня 1944 р. Його очолив українець, фронтовий генерал Василь Герасименко. Підтриманий М. Хрущовим, нарком неодноразово звертався до уряду CPCP і особисто до Сталіна з наївними пропозиціями втілити у життя прийняті Москвою постанови. Він просив передати наркомату республіки всі війська на території України, за винятком діючої армії і резервів Ставки, дозволити Україні формувати власні збройні сили. Але на пропозиції Києва ніхто не звертав уваги. Більше того, на відміну від Мануїльського, генерал Герасименко не дістав коштів на утримання бодай невеличкого апарату.

Питання про членство країн в OOH вирішувалося у лютому 1945 р. на конференції глав союзних держав CPCP, США і Великобританії в Криму. Пропозиції Москви щодо членства всіх республік зустріли категоричне заперечення з боку країн Заходу. Пропуск у члени ООН, крім CPCP, отримали лише Україна та Білорусія.

Натхненний виходом України на міжнародну арену нарком Герасименко звертається до Сталіна надати нарешті обіцяні права у вирішенні військових проблем. У відповідь заповзятого генерала без відома і згоди уряду УРСР Москва понизила в посаді і відправила в Прибалтику. Навесні 1946 р. Наркомат оборони УРСР практично припинив своє існування. Наркомат (з 1946 р. — міністерство) закордонних справ продовжував існувати, представляючи в OOH неіснуючу державу.

Отже, розширення прав союзних республік 1944 р. у галузях оборони і зовнішніх справ стало черговою фікцією Москви в руслі ганебних традицій сталінської національної політики.