УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ РУМУНІЇ ТА ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

БУКОВИНА ТА УКРАЇНСЬКА БЕССАРАБІЯ ПІД ОКУПАЦІЄЮ РУМУНІЇ

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-У горської імперій, Румунія окупувала українські землі: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини — Сигітщину в За­карпатті.

Українці в румунській державі поділялися на три групи. Перша з них мешкала на придунайських землях Бессарабії, які належали колись Росії. У вересні 1924 р. після того, як румунський уряд відхилив пропозицію CPCP провести плебісцит у Бессарабії, тут спалахнуло Татарбунарське повстання, кероване комуністами. На його придушення румунський королівський уряд кинув війська з артилерією та Дунайську флотилію, внаслідок чого загинуло понад 3000 повстанців. Над арештованими учасниками повстання було організовано “процес 500”. На захист арештованих татарбунарців виступили А. Барбюс, Р. Роллан, Е. Сінклер, Т. Драйзер, А. Ейнштейн, Б. Шоу, Л. Арагон, Т. Манн, інші всесвітньо відомі діячі культури та науки. Під тиском світової громадської думки суд виправдав більшість арештованих, 85 повстанців було засуджено.

Друга невелика група українців проживала в повіті Марамуреш (Мармарош) і не виявила політичної активності.

Третя населяла Північну Буковину, де українська національно-культурна діяльність була найінтенсивнішою.

Буковинці зазнали найбільших утисків з боку румунської влади. Українців тут навіть не визнавали окремою національністю. Закон про шкільництво від 26 липня 1924 р. трактував їх як “румунів за походженням, що забули рідну мову”, і вимагав, аби вони віддавали своїх дітей до румунських шкіл. До 1927 р. всі українські школи були закриті або румунізовані. У Чернівецькому університеті було закрито українські кафедри. Румунізації піддавалася і православна церква.

У 1927 р. почалася деяка лібералізація окупаційного режиму, що дало змогу частково відродити українське громадське життя. Відновлювалися культурні товариства, театральні трупи, хори тощо. Існували студентські товариства “Черноморе”, “Запороже”, товариство “Кобзар”, спортивне то­вариство “Довбуш” та ін. З’явилася українська преса: тижневик “Рідний край”, єдина українська щоденна газета “Час” за редакцією Лева Когута.

Частина буковинських громадських діячів, подібно до галицьких “легалістів”, схилялася до “органічної роботи” та компромісу з владою. У 1927 р. виникла Українська національна партія (УНП) під проводом Володимира Залозецького, яка намагалася захищати права українців, зберігаючи лояльність до Румунії. У 1930 р. вона уклала виборчу угоду з правлячою націонал-цараністською партією, внаслідок якої українцям було надано кілька місць у парламенті, а в уряді створено спеціальне відомство у справах національних меншин. УНП видавала тижневик “Рада” за редакцією Юрія Сербинюка. Однак у 30-х роках вплив УНП став послаблюватися.

Комуністи Буковини 1926 р. приєдналися до Компартії Румунії і діяли в підпіллі. У 1929 р. група українців, що відокремилася від соціал-демократів, створила на Буковині легальну партію “Визволення”. Вона закликала до боротьби за “Радянську червону Буковину” та її приєднання до радянської України. Комуністи використовували партію “Визволення” для легального прикриття своєї діяльності. У 1934 р. партія була заборонена.

У 30-х роках на Буковині розгорнувся націоналістичний рух на чолі з Іваном Григоровичем, Орестом Зибачинським, Денисом Квітковським. Як і в Галичині, націоналісти користувалися підтримкою молоді, передусім студент­ства, а також частини селянства. Під їхнім впливом перебували спортивне товариство “Мазепа”, студентське товариство “Залізняк”. Націоналісти видавали журнал “Самостійна думка” і тижневик “Самостійність”.

Революційний націоналізм на Буковині жорстоко переслідували.

У 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру. Політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли і навіть розширили власні організації.

ЗАКАРПАТТЯ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ

У 20—30-х роках Чехословаччини залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до укра­їнського населення на її території було кращим, ніж у Польщі та Румунії.

Закарпаття в чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Підкарпатською Руссю, а з 1928 р. — Підкарпатським краєм. Це був найвідсталіший регіон країни, і чеська влада доклала певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. За аграрною реформою 20-х років українські селяни отримали додаткові наділи з колишніх маєтків угорських поміщиків. Однак капіталовкладення в економіку регіону були надто малі, щоб піднести її низький рівень. Певних успіхів досягнуто у галузі народної освіти, зростала кількість українських початкових і “горожанських” шкіл, засновано декілька українських гімназій. Але при всьому своєму демократизмі чеський уряд не погоджувався надати Закарпаттю автономію.

Протягом тривалого часу закарпатські українці продовжували називати себе русинами. Традиційно сильними серед них були русофіли, що гуртувалися в “Обществі Духновича” і розглядали русинів як частину єдиного російського народу. Однак протягом 20—30-х років русофіли, незважаючи на сприяння чеської влади, поступово втрачали підтримку місцевого населення.

Існувала також мадярофільська течія “карпаторосів”, яких називали “мадяронами”. Вони доводили, що русини, або “карпатороси”, — це окрема національність, і прагнули приєднати Закарпаття до Угорщини. У 1924 р. в Хусті виник Автономний землеробський союз на чолі з І.

Неухильно зміцнювався український народовецький (українофільський) табір. Його очолювали священик Августин Волошин — лідер Християнської народної партії, брати Михайло і Юлій Бращайки. За зразком Галичини українофіли створили товариство “Просвіта”, скаутську організацію “Пласт”, інші культурно-просвітницькі об’єднання, кооперативи, часописи. Народовці пропагували ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і “мадяронами”. Українські політики вимагали автономії Закарпаття, але чеський уряд відмовлявся розглядати ці вимоги.

Українські комуністи входили до складу легальної Комуністичної партії Чехословаччини. Компартія визнавала український характер Закарпаття і висувала гасло приєднання його до радянської України.

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА

Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, політичні кола закарпатських українців знову зажадали автономії для Закарпаття. Прем’єр-

міністр генерал Я. Сирови 8 жовтня 1938 р. змушений був погодитися на це. 11 жовтня було затверджено перший уряд так званої Карпаторуської держави, що перебувала у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став лідер Автономного землеробського союзу Андрій Бродій, який вже через два тижні був заарештований як угорський агент. Прем’єром 26 жовтня став Августин Волошин.

Тим часом уряд угорського диктатора Хорті висунув свої претензії на Закарпаття та Словаччину. 2 листопада 1938 р. відбувся віденський арбітраж, на якому міністри іноземних справ Німеччини та Італії оголосили рішення про передачу Угорщині південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве. Після цього столиця Карпатської України, як називалася тепер автономна держава, була перенесена з Ужгорода до Хуста.

Уряд Волошина заходився будувати українську державність. Проводилася українізація освітньої системи та адміністрації.

Утворення української автономії в Закарпатті справило велике враження в Галичині. Багато молодих людей нелегально переходило кордон і вливалося в збройні загони закарпатців. Польський уряд, занепокоєний виникненням Української держави на своїх кордонах, підтримував угорські плани захоплення Закарпаття.

Події в Закарпатті викликали гострий конфлікт в ОУН. Провід українських націоналістів А. Мельника, який знав про плани Гітлера, заборонив членам організації втручатися в справи Карпатської України. Проте група членів Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях не підкорилася цьому рішенню і виїхала в Закарпаття. З їхньою допомогою були створені збройні сили Карпатської України — організація національної оборони “Карпатська Січ”. До Генерального штабу Карпатської Січі-увійшли оунівці Михайло Колодзінський, Роман Шухевич (майбутній комендант УПА), Зенон Коссак та ін.

У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас Угорщина за згодою Гітлера почала загарбання Закарпаття.

У Хусті сейм 15 березня 1939 р. проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Волошин, якого було обрано президентом, звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатоукраїнську державу під свій протекторат. Але німецький консул Гофман передав урядові Волошина пораду імперського уряду не чинити опору угорським військам. Консул запропонував Головній команді Карпатської Січі негайно капітулювати. У відповідь М. Колодзінський заявив: “У словнику українського націоналіста немає слова '“капітулювати”.

Кілька тисяч січовиків стали до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. 18 березня після впертих боїв угорці увійшли до Хуста. Відступивши з міста, українці продовжували опір. Боротьба тривала протягом тижня, що викликало резонанс у всьому світі. У боях полягло близько 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.

Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона мали велике значення: вони допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.