НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

У визвольному русі західних українців проти польського панування виділилося три основні течії: партії, які використовували легальні засоби боротьби; націоналістичне підпілля; комуністичний рух.

Старше покоління українських політиків, духовенство, більшість інтелігенції та частина заможних

селян стали соціальною базою легальних українсь­ких партій. Не відмовляючись від кінцевої мети — незалежної Української держави — вони зосередили свою діяльність на захисті національних і соціальних прав українців від зазіхань польської реакції. “Легалісти” підтримували “органічний сектор” українського суспільного життя, широко використовували парламент, легальну пресу, віча і демонстрації. Вони сподівалися, що завдяки такій діяльності українці краще підготуються до незалежності, для якої прийде слушний час.

Коли Польща окупувала Галичину, тут діяли чотири основні українські політичні партії: народно-трудова (УНТП), радикальна (УРП), соціал-де- мократична (УСДП) і християнсько-суспільна (УХСП). На Волині партійне життя було не таким жвавим, тут існували рештки партій УНР — УСДРП, УПСР та ін.

Спочатку галицькі партії діяли одностайно і координували свою діяльність через Міжпартійну раду, головою якої був спершу професор Кирило Студинський, а згодом — лідер УНТП Володимир Бачинський. Міжпартійна рада під­порядковувалась еміграційному уряду ЗУНР Є. Петрушевича. Після рішення Ради послів про передачу Східної Галичини Польщі Петрушевич перейшов на радянофільські позиції і закликав своїх прихильників підтримувати Радянську Україну. Міжпартійна рада розпалася внаслідок внутрішніх суперечностей.

Найбільшою та найвпливовішою українською партією стало Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), що утворилося 1925 р. внаслідок злиття УНТП та дрібніших організацій Галичини і Волині. На чолі об’єднання стояли Дмитро Левицький, Василь Мудрий, Степан Баран, Мілена Рудницька, Іван Кедрин-Рудницький.

Програма об’єднання проголошувала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами. На початку 30-х років УНДО висунуло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. У 1935 р. партія виступила ініціатором “нормалізації” польсько-українських стосунків. Але внаслідок польських репресій, з одного боку, та опору інших українських політичних сил, особливо ОУН, з другого, політика “нормалізації” зазнала краху. Це призвело до падіння популярності УНДО в 30-ті роки.

Демократичний соціалізм в Західній Україні був представлений двома партіями: соціалістичною радикальною (УСРП, утворилася 1926 р. внаслідок об’єднання УРП з волинськими есерами) та соціал-демократичною. Соціал- радикали проповідували немарксистський соціалізм, проголошували своєю метою об’єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку, різко критикували суспільний устрій CPCP, який називали державним капіталізмом. Партію очолювали Лев Бачинський, Іван Макух, Дмитро Ладика.

УСДП в 1923 р. потрапила під вплив комуністів і фактично стала легальною “прибудовою” КПЗУ, що призвело до заборони партії в 1924 р. У 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, але вже незалежно від комуністів. Її лідерами були Лев Ганкевич і Володимир Старосольський. Партія стояла на платформі європейської соціал-демократії, засуджуючи більшовицьку практику будівництва соціалізму. Її вплив залишався незначним.

Усі названі партії проголошували своєю метою самостійну Україну. Водночас існували й угодовські організації. Серед них деяким впливом у Галичині користувалася Українська католицька народна партія, утворена 1930 р. під проводом єпископа Григорія Хомишина та Осипа Назарука. З 1931 р. вона діяла під назвою Українська народна обнова. УHO спиралася переважно на греко-католицьке духовенство, була лояльною щодо Польщі і проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині. На подібних позиціях на Волині стояло з 1931 р. Волинське українське об’єднання (ВУО), яке очолювали колишні соратники Симона Петлюри Петро Певний, Сергій Тимошенко і Степан Скрипник (пізніше — довголітній патріарх Української автокефальної православної церкви Мстислав).

Українці в Польщі мали можливість легальної опозиції до режиму, і цим їхнє становище вигідно відрізнялося від становища українців у CPCP. Але ця опозиція мало що дала українському населенню. Незважаючи на протести українських послів у сеймі, політика національного гноблення тривала.

У Західній Україні 20-ті роки були часом зростання прорадянських симпатій. Причинами цього були неп та українізація, а також розча­рування українців у західних державах, які мовчазно підтримували польську політику національного утиску. Радянофільству сприяли й зв’язки, що їх встановили HTUI у Львові та ВУАН у Києві, обмін літературою. Галичани пережили надії на відродження української державності і крах цих надій. Можна зрозуміти їхні почуття, коли вони тримали в руках книги з написом “Державне видавництво України”. Багато з них широ повірило в те, що за Збручем справді будується омріяна Українська держава. Такі представники західноукраїнської інтелігенції, як Семен Вітик, Михайло Лозинський, Степан Рудницький, ціла родина Крушельницьких, сотні студентів, колишні старшини січових стрільців й УГА виїхали в УCPP, щоб взяти участь у будівництві цієї держави. Майже всі вони загинули в роки репресій.

Прорадянські настрої сприяли поширенню комуністичних ідей. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка 1923 р. була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи вважали, що єдиний шлях до соціального та національного визволення — це соціалістична революція, яку робітники й селяни Польщі й Західної України здійснять спільно. КПЗУ була складовою частиною Компартії Польщі (КПП), але мала широку автономію. Важливим гаслом партії було приєднання Західної України до УCPP. КПЗУ діяла в підпіллі, але прагнула до створення масових легальних організацій. У 1926 р. їй вдалося утворити легальне Українське селянсько-робітниче соціалістичне об’єднання “Сельроб”, яке стало най- сильнішим серед українських партій Волині, а в Галичині поступалося УНДО та УСРП.

У 1927—1928 рр. у західноукраїнському комуністичному русі відбувся розкол, спровокований генеральним секретарем ЦК КП(б)У Лазарем Кагано­вичем. ЦК КПЗУ в цей час виступив на захист Олександра !Думського, якого цькували в Радянській Україні. У відповідь Каганович звинуватив керівників КПЗУ Йосипа Крілика (Васильківа), Романа Кузьму (Туринського) та інших у зраді і довів справу до виключення “групи Василькова-Турянського” з Комінтерну. Це призвело до глибокої кризи в КПЗУ та “Сельробі”.

Події в CPCP кінця 20-х—початку 30-х років — колективізація, початок масових репресій, голод 1933 р. — завдали відчутного удару по радянофільських настроях і популярності КПЗУ. Керівники партії (И. Крілик, Р. Кузьма, Г. Іваненко, М. Заячківський) були знищені в CPCP за сфабрикованими звинуваченнями. Водночас посилились репресії польської влади, яка 1932 р. заборонила “Сельроб”. Останній удар по комуністичному рухові був нанесений у 1938 р., коли Виконком Комінтерну розпустив КПП, а разом з нею і КПЗУ, під тим приводом, нібито керівництво в них захопила фашистська агентура.

Очевидна безперспективність спроб парламентсь-ким шляхом захистити право нації на самовизна-

чення, з одного боку, крах прорадянських ілюзій, — з другого, штовхали частину західних українців, передусім молоде покоління, до пошуків третього шляху.

Ще 1920 р. колишні старшини січових стрільців утворили в Празі Українську військову організацію (УВО) для продовження збройної боротьби проти окупантів. Очолив УВО полковник Є. Коновалець (1891—1938), колишній командант корпусу Січових стрільців армії УНР. Спочатку УВО була суто військовою організацією, яка вела підготовку до майбутнього антипольського повстання. Вона здійснила кілька збройних акцій у Галичині: невдгілий замах Степана Федака на Пілсудського (1921), кампанію саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922), експропріаційні акції (1924—1926).

У 1926—1929 рр. відбувалося об’єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами. У 1925 р. у Чехословаччині “Українське національне об’єднання”, “Союз визволення України” та “Союе українських фашистів” злилися в одну організацію під назвою “Легія українських націоналістів” (ЛУН). Наступного року студентські групи в Галичині об’єдналися в “Союз української націоналістичної молоді” (СУHM). Після кількох підготовчих конференцій представники УВО, СУНМ, ЛУН та “Групи української національної молоді” (ГУHM) 1929 р. зібралися на 1 конгрес (великий збір) українських націоналістів у Відні, який проголосив утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) одностайно було обрано Євгена Коновальця.

Ідеологія ОУН грунтувалася на засадах українського “чинного” націо­налізму, розроблених Дмитром Донцовим та іншими теоретиками. Вона підкреслювала перевагу волі над розумом, оголошувала націю абсолютною цінністю, а незалежну Українську державу найвищою метою, для досягнення, якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під проводом єдиної націоналістичної партії, керованої елітою “випробуваних борців” і єдиним вождем з необмеженою владою. ОУН проголосила опозицію як до соціалізму, так і до капіталізму, лібералізму і демократії, висуваючи натомість гасло національного солідаризму.

Отже, ідеологія ОУН була тоталітарною, в ній відчувався вплив фашизму, особливо італійського. Однак ототожнювати український інтегральний націо­налізм з фашизмом не можна: він мав власні корені і, на відміну від фашизму, виник у середовищі пригнобленої нації.

За визначенням І. Лисяка-Рудницького, “український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху... Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсності та забезпечення тривалості боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Європі”.

Поворот до тоталітарної ідеології частини українського національного руху на межі 20—30-х років пояснюється розчаруванням у демократичних традиціях старшого покоління, яке не змогло відстояти незалежність України, як вважали, через брак єдності та сильного проводу. У 30-х роках тоталітаризм утвердився в багатьох державах Європи (насамперед у CPCP і Німеччині), Польща теж поступово рухалася від Ьарламентської демократії до диктатури. Тож не дивно, що ці тенденції захопили й частину українців, передусім молодь, яка стала опорою ОУН.

У практичній політиці ОУН застосовувала тактику “перманентної революції”, що передбачала постійні збройні акції проти окупантів, аж поки революційне кипіння мас не прорветься всенародним повстанням. З цією метою організовувались численні терористичні акти. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях 1933 р. став Степан Бандера (1909—1959). Найбільший резонанс мали вбивства працівника радянського консульства у Львові Майлова (1933), директора української гімназії у Львові Івана Бабія, звинуваченогб в національній зраді, та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1934). Наслідком останньої акції був арешт великої групи діячів ОУН і серед них С. Бандери. Виступ Бандери на судовому процесі здобув йому широку популярність. Бандера та деякі його соратники були засуджені до смертної кари, яку замінено довічним ув’язненням. Усі українські партії і митрополит Андрей Шептицький засудили терористичні акти ОУН, однак деякі діячі УНДО підтримували з нею таємні контакти.

У 1938 р. Євген Коновалець був убитий у Роттердамі радянським агентом. Його наступником став Андрій Мельник, який почав орієнтуватися на гітлерівську Німеччину. Німеччина — ворог Польщі і CPCP — здавалася ОУН природним союзником, тому контакти з німецькими військовими колами підтримувалися й раніше, але Мельник особливо тісно пов’язав наступну діяльність ОУН з політикою Гітлера, сподіваючись, що фюрер нацистів допоможе здобути самостійну Україну.