ЗАХІДНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

За Ризьким миром (березень 1921 р.), між радянськими республіками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Питання про державну приналежність Східної Галичини залишалося нерозв’язаним.

Польща запровадила в Галичині жорстокий окупаційний режим. В’язниці і концтабори були переповнені учасниками визвольних змагань. Влада в краї належала командуючому окупаційними військами генералові Галлеру. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано органи самоврядування. Окупанти заборонили вживати назви “Західна Україна” і “Східна Галичина”, запроваджуючи замість них термін “Малопольска Всходня”. Українці, євреї, німці були усунуті з керівних адміністративних посад. З державних закладів звільнялися всі службовці, які відмовились від присяги на вірність польській державі. Очевидно, що до цієї категорії потрапили майже всі українці, оскільки вони не визнавали прав Польщі на Галичину.

Польський уряд з усієї сили намагався закріпити анексію Галичини. З цією метою 1921 р. було проведено перепис населення, а в листопаді 1922 р. — парламентські вибори в цілій польській державі, включаючи окуповані землі. Переважна більшість українців бойкотувала ці акції. Галичину охопив саботажницький рух, низку терористичних актів здійснила підпільна Українська військова організація (УБО), створена 1920 р., діяли партизанські загони. Найвідомішим з них був загін колишніх чотарів УГА Степана Мельничука і Петра Шеремети, який прийшов з території радянської України і здійснював рейд по Тернопільщині, аж поки не був розбитий польськими військами. Мельничука й Шеремету було розстріляно в Чорткові в листопаді 1922 р.

До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУHP, очолюваний Євгеном Петрушевичем, якому підпорядковувалися українські політичні партії Галичини. Уряд Петрушевича не раз надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежності Галичини. Проте державам Антанти, насамперед Франції, був потрібний сильний заслон проти більшовицької Росії та переможеної Німеччини, жим могла стати Польща, а ніяк не ефемерна ЗУНР.

Незважаючи на відвертий спротив українського населення окупаційній владі, 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Польський уряд обіцяв забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію, але, як показали наступні події, виконувати цю обіцянку не мав наміру.

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі, становили третину її території. У 1931 р. на цих землях проживало 8,9 млн чоловік, в тому числі

українців — 5,6 млн (63%), поляків 2,2 млн (25^o∕_o), євреїв — 0,9 млн (10%). Українці становили близько 16% населення всієї Польщі. Політичні партії Польщі (за винятком нелегальної компартії) були одностайні в прагненні назавжди приєднати Західну Україну і Західну Білорусь. Але способи виконання цього завдання пропонувалися різні. Національні демократи (ендеки), лідером яких був Роман Дмовський, відстоювали “інкорпораційну” програму, яка передбачала створення одно­национально! польської держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. Прихильники маршала Юзефа Пілсудського, який був “начальником держави” до 1922 р., дотримувалися “федералістичної” концепції — створення федерації Польщі, України та Білорусі шляхом відокремлення двох республік від CPCP, при цьому Західна Україна мала залишитися в складі Польщі. Польські соціалісти (Леон Василевський, Тадеуш Голувко) виступали за відносну поміркованість і гнучкість у відносинах з українцями, але з тією ж метою — за закріплення польського панування на анексованих землях.

З 1923 по 1926 р. в урядових коаліціях домінували ендеки, які приступили до виконання своєї “інкорпораційної” програми. Насамперед уряд намагався зміцнити польський “стан посідання” в Західній Україні. Незважаючи на те що Галичина була одним з найбільш перенаселених сільськогосподарських регіонів у Європі, сюди, а також на Волинь були спрямовані десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів (“осадників”), які одержували кращі землі і користувалися фінансовими субсидіями уряду. Полякам надавалася перевага і при проведенні аграрної реформи. Польська політика колонізації українських земель породжувала ненависть українських селян до колоністів, яка часом виливалася в криваві зіткнення.

У 20—30-х роках Західна Україна залишалася відсталою аграрною окраїною, внутрішньою колонією польської держави. Уряд ділив територію країни на дві частини: Польщу “А” (корінні польські землі) і Польщу “Б” (так звані східні креси — Західна Україна і Західна Білорусь). На розвиток Польщі “А” йшла більша частина капіталовкладень, тут були зосереджені основні галузі промисловості, тоді як Польща “Б” служила ринком збуту продукції польської та іноземної промисловості і джерелом сировини.

Українці зазнавали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова “українець” і “укра­їнський”, замість них запроваджувалися терміни “русин” і “руський” (“русинський”). У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Того ж року міністр освіти Станіслав Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні (“утраквістичні”) з перевагою польської мови.

Після військового перевороту маршала Пілсудського в травні 1926 р. виникли надії на лібералізацію національної політики уряду. Пілсудчики висували доктрину польського “прометеїзму”, суть якої полягала в тому, що історична місія Польщі — допомогти звільненню народів Радянського Союзу, насамперед українського та білоруського, від московського панування й об’єднати їх з Польщею на федеративних засадах.

Сподівання змін у ставленні уряду до українського питання виявилися марними. Розходження в польському правлячому таборі, непослідовність і нерішучість авторів “прометеїстської” концепції, опір польських націоналістів у східних воєводствах звели нанівець політику поступок українцям. Економічна криза 1929—1933 рр., яка найболючіше вдарила по дискримінованому українському населенню, ще більше загострила польсько-український конфлікт.

Улітку 1930 р. ворожнеча між українським селянством і польськими колоністами досягла критичної точки. Галичиною прокотилася хвиля підпалів майна польських осадників. Всього було зареєстровано близько 200 актів “саботажу”. Польська влада і преса оголосили головним організатором підпалів Українську військову організацію, незабаром і сама УВО взяла на себе відповідальність за них. Версія про “саботажну акцію УВО” міцно утвердилася в історичній літературі, проте, як свідчать спогади колишнього діяча українського підпілля Зиновія Книша та інші джерела, насправді селянський рух виник і поширився стихійно, а УВО “заднім числом” приписала акцію собі, щоб зміцнити свою популярність серед радикально настроєної молоді.

Під приводом боротьби з “українськими терористами” уряд здійснив нечувані за своєю жорстокістю погроми мирного населення. В середині вересня великі підрозділи польської поліції та кавалерії вдерлися в галицькі села для “пацифікації” (“заспокоєння”), яка охопила близько 500 сіл. Армійські підрозділи та поліція руйнували українські громадські центри і бібліотеки, конфіскували майно, жорстоко били селян, інколи до смерті.

Водночас уряд Пілсудського вирішив покінчити з парламентською опозицією. Польський сейм був достроково розпущений, а опозиційні посли та сенатори, в тому числі 30 українців, кинуті до в’язниці, щоб не могли брати участі в нових виборах. Українських виборців погрозами змушували голосувати за проурядових кандидатів. “Пацифікація” та політичні репресії 1930 р. надовго загострили польсько-українські стосунки.

Поступово режим Пілсудського ставав відверто антидемократичним. Водно­час посилювалися репресії проти національних меншин. У 1934 р. було створено концтабір у Березі Карту зькій (нині м. Береза в Білорусі). Більшість політв’язнів табору становили українці, переважно члени підпільних націо­налістичних і комуністичних організацій.

В середині 30-х років була зроблена спроба досягти компромісу шляхом політики “нормалізації”, яка передбачала незначні поступки українцям. Однак більшість українців не сприйняла цю політику, а польська адміністрація в Західній Україні відверто її саботувала, що призвело до провалу “нормалізації”. Напередодні другої світової війни відносини між польською державою та українським населенням залишалися вкрай напруженими.

Українці в Польщі творили дві етнокультурні групи. Перша (понад 3 млн) жила в Галичині —колишній частині монархії Габсбургів. Галичани були переважно греко-католиками, відрізнялися вищою національною свідомістю та політичною організованістю. Друга — понад 2 млн українців — проживала на Західній Волині, Холмщині, Поліссі та Підляшші — землях, які донедавна входили до складу Російської імперії. Вони були переважно православними і в політичному, соціально-економічному та культурному відношеннях поступалися галичанам.

Близько 80% українців були селянами, які страждали від земельного голоду та утисків польської адміністрації. Українське робітництво було нечисленним. Майже не було національної буржуазії.

Частина інтелігенції прагнула розвивати “органічний сектор” українського суспільного життя — кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу. Кількість українських кооперативів зросла з 580 1921 р. до 4 тис. 1939 р. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.

У 20—30-х роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства “Рідна школа” і “Просвіта”, молодіжні організації “Сокіл”, “Луг”, “Пласт” та ін. Жіночий рух представляв “Союз українок”.

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу молодіжних організацій і жіночих товариств і навіть власні політичні організації — Українську католицьку народну партію (згодом — Українська народна обнова) і Український католицький союз. У 1933 р. церква організувала збір “Українська молодь Христові”, в якому взяло участь 50 тис. молодих людей. У 1929 р. вона заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі — Богословську академію у Львові (ректор — Йосип Сліпий).

На чолі греко-католицької церкви з 1900 р. незмінно стояв митрополит Андрей Шептицький. Його гуманізм, принциповість і широта поглядів здобули йому загальну повагу. У 1930 р. він протестував проти “пацифікації”, але водночас засуджував “злочинну роботу українських терористів”. Митрополит Андрей був найвищим авторитетом для більшості галицьких українців.

Православна церква на північно-західних українських землях, на відміну від греко-католицької, не мала протекції римського папи і зазнавала більших переслідувань. У 1924 р. вона проголосила автокефалію. Польська влада розгорнула кампанію навернення православних у католицизм, що супровод­жувалася руйнуванням церков. Але переважна більшість віруючих зберігала вірність православній церкві.

Для української освіти під польською владою настали тяжкі часи. Відразу після окупації Гали­чини були ліквідовані українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду заснувати окремий Український університет ніколи не була виконана. Були полонізоваїїі й інші вищі навчальні заклади Львова — Політехніка, Академія ветеринарної медицини та Академія зовнішньої торгівлі.

У відповідь українці заснували у Львові таємний Український університет (1921—1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів. Викладання велося конспі­ративно в приміщеннях різних українських установ, а часом навіть у помешканнях професорів. Закордонні університети визнали Український універ­ситет у Львові рівноправним із західноєвропейськими вищими школами та без застережень зараховували студентам роки навчання в ньому. Водночас функціонувала таємна українська політехніка. Проте внаслідок поліційних переслідувань таємні університет і політехніка припинили своє існування.

Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільництво. Українці прагнули такої школи, яка б допомагала підносити національну культуру і свідомість, натомість урядові кола вбачали у шкільництві засіб виховання польського державного патріотизму, а в перспективі — асиміляції непольських народів.

У 1924 р. сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні (“утраквістичні”). Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навч. р. до 352 у 1937/38 навч. р. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 р., утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т. Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20—30-х роках було понад 200 науковців. Серед них літературознавці Михайло Возняк, Володимир Гнатюк, Кирило Студинський, Василь Щурат, історики Іван Крип’якевич, Степан Томашівський, археолог Ярослав Пастернак, фольклорист і музикозна­вець Філарет Колесса, філолог і мистецтвознавець Іларіон Свенціцький, математик і фізик Володимир Левицький, фізик Василь Міліянчук, лікарі Максим Музика, Маріян Панчишин та ін. НТШ відіграло важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології, літературознавства. Більш скромним був доробок природйичих наук, що пояснювалося відсутністю відповідної матеріальної бази.

НТШ підтримувало тісні зв’язки з ВУАН у Києві. Членами Товариства стали Агатангел Кримський, Дмитро Яворницький та інші вчені з Радянської України. У свою чергу, М. Возняк, В. Гнатюк, Ф. Колесса, К. Студинський і В. Щурат були обрані академіками ВУАН. Однак після трагічних подій 1933 р. ці зв’язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти більшовицького терору і голодомору відмовилися від своїх академічних зарплат. У відповідь президія ВУАН виключила Возняка, Колессу, Студинського і Щурата з Академії.

Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділялися Роман Купчинський, Олесь Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління — Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський. Із Західною Україною була тісно пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, — Юрія Косача, Олександра Олеся, Олега Ольжича, Євгена Маланюка та ін.

До найпомітніших явищ у прозі належали твори Уласа Самчука (роман “Волинь” та ін.), трилогія Р. Купчинського “Заметіль”, присвячена історії галицького стрілецтва, історичні та інші повісті Богдана Лепкого. Серед прозаїків Західної України і емігрантів у 30-х роках вирізнилися Василь Софронів-Левицький, Галина Журба, Ірина Вільде, Наталена Королева.

Для тогочасного літературного процесу була характерна значна політизація. Письменники розділилися на три основні групи. Прихильники націоналістичного напряму згуртувалися навколо журналу “Вістник”, редагованого Дмитром Донцовим. До них належали Улас Самчук, Олесь Бабій, Юрій Клен, поети — члени так званої квадриги — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз. До групи “пролетарських” письменників, що орієнтувалися на Радянський Союз, входили Василь Бобинський, Олександр Гаврилюк, Ярослав Галан, Петро Козланюк, Ярослав Кондра, Кузьма Пелехатий, Степан Тудор та ін. Молоді “пролетарські” письменники об’єдналися в літературно- мистецьку групу “Горно” і видавали у Львові журнал “Вікна”. До них примикала також група “новошляхівців”, які гуртувалися навколо журналу “Нові шляхи”, редагованого Антоном Крушельницьким. Найбільшим був табір письменників ліберальної орієнтації, до якого можна віднести Петра Карманського, Юру Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Туринського, Ірину Вільде, Богдана Лепкого, Наталену Королеву, Андрія Чайківського, Катрю Гриневичеву та ін. Ліберальних поглядів дотримувалися також письменники старшого покоління — Василь Стефаник, Уляна Кравченко, Марко Черемшина.

Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький та ін.

У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів з його Університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько- варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження.