CPCP у період «застою» (1964-1985 рр.).

Усунення від влади М. Хрущова. Л. Брежнев. У жовтні 1964 р., коли Хрущов перебував на відпочинку у Криму, на засіданні президії ЦК КПРС більшість її членів виступили за усунення Хрущова від влади.

Головними причинами усунення М. Хрущова від влади було незадоволення частини партійного керівництва лібералізацією, спробою Хрущова проводити регулярне оновлення складу партійних органів, значне скорочення збройних сил та посилення контролю з боку партійних органів над КДБ.

В CPCP розпочалася двадцятирічна епоха «застою» як характеризують її сучасні історики (або період «побудови розвинутого соціалізму», як називали його самі керманичі CPCP). Малося на увазі, що радянська модель соціалізму на середину 60-х років вичерпала себе і темпи економічного зростання сповільнились. На початку 80-х років вони взагалі стали символічними. Примусові, командні важелі впливу на виробництво тепер мали низьку ефективність. Нових методів господарювання партійно-державне керівництво CPCP побоювалось, справедливо відчуваючи в них загрозу власному існуванню. До 1985 р. всі реформи зводились до косметичного ремонту, не зачіпали підвалин соціалізму як суспільного ладу. В другій половині 60-х — першій половині 80-х панувало відносно розмірене, зовні спокійне життя. Застій поширювався на економічну, соціальну, політичну й духовну сфери суспільства, де мав специфічні, далеко не однозначні форми виявлення.

Товарно-грошовим відносинам, ринку тривалий час взагалі не надавали належного значення, підмінюючи їх адміністративними й організаційними заходами. Особиста зацікавленість виробників фактично ігнорувалася. За чверть століття CPCP ні на крок не просунувся у подоланні відставання від США в продуктивності праці у промисловості (55% за офіційними радянськими джерелами) і сільському господарстві (20%).

«Косигінська» реформа та її результати. Наприкінці 1965 р. за ініціативою і під керівництвом Голови PM CPCP О. Косигіна започаткована економічна реформа, спрямована на поліпшення планування, впровадження економічних стимулів у діяльність підприємств. Головними заходами реформи були:

• ліквідація Рад народного господарства, запроваджених Хрущовим та відновлення міністерств, як вертикальних органів управління господарством CPCP,

• скорочення планових завдань, розширення права підприємств, посилення ролі матеріальних стимулів; замість оцінки керівника підприємства за «валом» — кількістю випущеної продукції запроваджувалася оцінка за реалізацією продукції, розширення асорі именту товарів;

• підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, перерозподілених національного прибутку на користь аграрного сектора.

Перші кроки реформи дали позитивні результати. Основні показники 8-ї п’ятирічки (1966- 1970 рр.) були виконані. Ця п'ятирічка за своїми показниками —до 10 % щорічного економічного зростання - була найкраща за темпами розвитку, тому вона і отримала назву «золотої п'ятирічки». Проте реформа зустріла опір як місцевого партійного керівництва та директорату, так і центрального і, по суті, після 1967 р. реформи були згорнуті.

Падіння темпів економічного розвитку. Одночасно проводилися реформи з метою зміни механізму управління економікою. Замість скасованих раднаркомів знову були створені міністерства, кількість загальносоюзних міністерств постійно збільшувалася. Посилилася централізація в управлінні економікою, яка надалі залишалася планово-директивною. Головними характеристиками економіки CPCP в період «застою» були:

• криза командно-адміністративної економіки;

• однобоке переважання продукції групи «А», що займала більше 70 %;

• посилення ВПК, який поглинав до 80 % всіх потужностей країни (промисловість виробляла величезну кількість зброї, що накопичувалась в арсеналах, загрожуючи екології, або вивозилася у країни соціалізму);

• технічна відсталість виробництва, мала кількість науково-технічних новинок,

запроваджених у виробництво (крім прогресу у ВПК);

• безгосподарність, масові зловживання та крадіжки;

• криза колгоспно-радгоспної системи, що призвела до хронічного відставання та збитковості сільського господарства, нестачі м’ясо-молочних продуктів харчування (на кінець 70-х рр.);

• збільшення дефіциту — нестача певних видів продукції, особливо групи «Б».

Сільське господарство значно відставало за характером технічного оснащення від рівнів світового сільгоспвиробництва. Не вирішувалися соціальні проблеми села, питаній газифікації, теплофікації, водопостачання, шляхового будівництва, нераціонально використовувалися земельні площі, десятки тисяч гектарів землі виводилися з обороту, при збиранні врожаю втрачалося від 40 (зерно) до 80 % (помідори) продукції. Провалом закінчилася державна програма освоєння російського Нечорнозем'я. Ознакою кризи радянського села були гострий дефіцит продуктів харчування, особливо в окраїнах країни, та масовий від’їзд селян в міста. У травні 1982 р. КПРС вимушена була ухвалити як вихід зі скрутного становища спеціальну Продовольчу програму (на період до 1990 року), що не дала, проте, жодних результатів.

Тому з початку 70-х років почалося падіння темпів розвитку, зниження продуктивності праці, якості продукції, наростала екологічна криза. Радянська економіка перейшла у стан стагнації (застою).

Щоправда деякі успіхи, особливо щодо постачання населенню товарів широкого вжитку, були досягнуті за рахунок екстенсивного розвитку (безробіття фактично не існувало) і розпродажу національних багатств (нафта, золото, ліс, алмази тощо). У 70-і рр. в CPCP було відкрито Тюменський газонафтовий басейн та зросли світові ціни на нафту та газ (арабські країни- постачальники нафти підняли світову ціну втричі). Це дало можливість радянському керівництву продавати мільярди тон та кубічних мезрів природних ресурсів, підвищуючи заробітну плату в середині країни, імпортуючи товари, яких не вистачало. Масове будівництво житла за рахунок держави (9-ти поверхові блочні будники — «брежневки») поступово вирішувало житлову проблему, хоча мільйони людей по всій країні ще мали незадовільні умови проживання.

Величезним надзвичайно затратним проектом стало будівництво залізниці - Байкало- Амурської магістралі (БАМу).

Молодь масово втікала у міста, поповнюючи і так велику чергу позбавлених власного житла «лімітників» (місцева влада встановлювала певні норми — ліміти на прийом на роботу молоді з села).

Суспільно-політичне життя. Заспи в економіці CPCP супроводжувався негативними процесами в політичному, культурному й духовному житті суспільства.

Характерними рисами життєвих реалій у брежнєвські часи стали:

• подвійна мораль та лицемірство кремлівського керівництва;

• дворушництво та корупція значної частини партійно-державного бюрократичного апарату, розквіт «телефонного права»;

• соціальна апатія великої частини населення, духовна злиденність та моральний розклад (алкоголізм, наркоманія, крадіжки державного майна, агресивність, егоїзм, кар'єризм, нещирість тощо);

• прагнення значної кількості громадян назавжди залишити CPCP.

Парадоксом того часу було те, що ці процеси розвивалися на тлі активної партійної пропаганди т. з. норм комуністичної моралі «радянського народу», що нібито сформувався в CPCP як нова історична спільність людей, та «переваг» реального соціалізму як великого світового досягнення радянської влади.

Країна жила в умовах штучного нагнітання ейфорії в зв'язку з майже щорічними ювілейними датами «переможного соціалізму» і зростаючого славослів'я на адресу «вірного продовжувача справи Леніна», «дорогого і любимого всім радянським народом» Л. Брежнєва, який за роки перебування на чолі партії і держави чотири рази одержував звання Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної Праці і мав ще понад 200 радянських та закордонних орденів і медалей (серед них 7 орденів Леніна), був лауреатом Ленінської премії миру, Ленінської премії з літератури. Генерал-майор у 1945 р. Л. Брежнєв став у 70-і рр. генералом армії, потім - маршалом CPCP, кавалером ордену «Перемога», яким у роки війни нагороджувалися лише видатні воєначальники (наприклад, маршал Г. Жуков чи американський генерал Д. Ейзенхауер — командуючий Другим фронтом в Європі).

У 1971 р. на XXlV з'їзді КПРС Брежнєв на цілий світ патетично заявляє про те, що в CPCP побудовано найсправедливіше в ісгорії людства «розвинуте соціалістичне суспільство».

Кризові явища в економіці та суспільно-політичному житті вплинули і на розвиток культури в країні, яка фінансувалася за «залишковим принципом» (ге, що залишиться у бюджеті після фінансування основних проектів — військових, космічних, важкої промисловості тощо). За даними ЮНЕСКО, CPCP посідав 57 місце у світі за інтелектуально-моральним рівнем, за рівнем освіти — 28-е. З 25 млрд., що йшли на фінансування науки, 20 спрямовувалося на військово- технічні проекти і дослідження. У суспільних науках панував повний занепад. Такі науки, як соціологія, політологія, філософія були в CPCP практично відсутні (за винятком хіба що доробку М. Мамардашвілі у філософії), історія перетворилася на служницю правлячої партії, вихваляючи її вождів, підносячи до рівня подій світового масштабу рішення з'їздів і пленумів КПРС. Особливо негативну роль у розвитку суспільних наук відіграли завідуючий відділом науки ЦК КПРС С. Трапезніков, секретар ЦК КПРС з ідеології М. Суслов. Культура знаходилася «під ковпаком» цензури, багато діячів писали свої праці «у шухляду».

Дисидентський рух. Згубна внутрішня й зовнішня політика та лицемірство радянського керівництва, культурний занепад суспільства викликали невдоволення певної частини суспільства — так званих дисидентів. Поява дисидентства є реакцією прогресивно мислячої або «інакомислячої» порівняно з більшістю народу частини суспільства на неосталінізм брежнєвського керівництва. Активними учасниками дисидентської о руху були інтелігенти, духовенство, віруючі.

Рух мав декілька напрямків:

• національно-визвольний. викликаний посиленням русифікації в національних республіках. Його представники виступали за незалежність своїх республік (Л. Тер-Петросян у Вірменії, Л. Лук'яненко і В. Чорновіл в Україні та ін.);

• правозахисник прихильники якого виступали за реальне дотримання прав людини в країні (академік А. Сахаров, В. Буковський, С. Ковальов),

•релігійний, представники якого домагалися відновлення у правах заборонених церков — Українську греко-католицьку церкву (Й. Тереля), Українську автокефальну православну церкву (В. Романюк), деяких протестантських конфесій (адвентистів сьомого дня, свідків Єгови), критикували верхівку Російської православної церкви (Г. Якунін);

•марксистський, прихильники якого щиро вірили у можливість побудову «соціалізму з людським обличчям», вважаючи що радянське керівництво деформувало головні положення марксизму (історик Р. Медведев та ін.).

Першими, хто почав критикувати керівництво CPCP, стали письменники Ю. Даніель і А. Сииявський. Пізніше до них приєдналися письменник О. Солженіцин, фізик-академік А. Сахаров, генерал П. Григоренко, Н. Горбаневська, Л. Лук'яненко і багато інших. Петро І ригоренко, наприклад, не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом — запроторити до психлікарні.

На першому етапі своєї діяльності у 1961-1968 рр. дисиденти надсилали листи у вищі партійні і державні інстанції відомих діячів культури, науки з критикою як окремих недоліків, так і всього існуючого в CPCP суспільного ладу. Вони пропонували свої рецепти поліпшення економічного і політичного становища у країні, видавали «самвидавські» газети, журнали, збірки (ЗО квітня 1968 р. вийшов перший дисидентський журнал в CPCP «Хроника текущих событий», в Україні у 1970-1974 рр. виходив «Український вісник» за редакцією В. Чорновола). Відбулися виступи проти введення радянських військ до Чехословаччини (1968 р.), збільшилася кількість виданих за кордоном творів з критикою радянської системи. Репресії проти дисидентів посилили — встановлювався тотальний контроль КДБ за ними, влада вислала за кордон найбільш активних дисидентів (П. Григоренко, О. Солженіцин та ін.), створюються спеціальні психлікарні для «душевно хворих» опозиціонерів (найбільш відома лікарня у м. Дніпропетровську) тощо. Ці люди зазнали жорстоких репресій (в ув'язненні або у засланні померли, наприклад, українці В. Стус, О. Тихий, В. Литвин, А. Марченко та ін.). але тюрми, концтабори і психлікарні їх не злякали.

Після того як CPCP у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини (1975), дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в CPCP («Гельсінські групи») у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік — у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками Української Гельсінської групи на чолі з М. Руденком були Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновій, Михайло І оринь та ін. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів «Гельсінських груп» - найактивніших учасників правозахисного руху У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).

Діяльність дисидентів засвідчила моральну кризу радянського суспільства і поступово збуджувала совість населення, яке від соціальної апатії дедалі більш сміливо переходило до внутрішньої або відкритої опозиції існуючій системі. Великі маси людей стали розуміти, що «так далі жити неможна».

Зовнішня політика. Складовою частиною зовнішньої політики CPCP була так звана «доктрина Брежнева», яка полягала у праві втручання CPCP у внутрішні справи східноєвропейських країн соціалізму під гаслом «соціалістичного інтернаціоналізму», придушення в них антирадянських виступів. Соціалістичні держави вважалися незалежними допоки в них не виникало «загрози соціалізму». Друга половина 60-х рр. пройшла під знаком вторгнення радянських військ до Чехословаччини («Празька весна» 1968 р.) і придушення гам спроби проведення демократичних ринкових реформ, протистояння CPCP та KHP (1969), що призвело до відкритого зіткнення на Далекому Сході (о. Данайський).

На початку 70-х років военно-політичне протистояння між CPCP га США, ОВД і НАТО досягло вкрай небезпечних масштабів (особливо за кількістю накопиченої ядерної зброї), що спонукало обидві сторони до більш реалістичної зовнішньої політики. Особливо небезпечною була подальша гонка озброєнь для CPCP, керівництво якого усвідомлювало небезпечний для економіки воєнний тягар і своє науково-технологічне відставання від Заходу. Щоб викликати до себе довіру, CPCP вийшов з рядом міжнародних ініціатив, які були проголошені Л. Брежнєвим в 1971 р. на XXIV з'їзді КПРС і названі радянською пропагандою «Програмою миру». Почався нетривалий, але важливий період в історії міжнародних відносин, що дістав назву «розрядка міжнародної напруги». Для його досягнення чимало зусиль доклали й західні держави. Для Радянського Союзу в період розрядки характерними були такі зовнішньополітичні ініціативи:

• спроби налагодити взаємовідносини із Заходом договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968); договір з ФРН (1970), за яким заборонялися застосування сили або погроза її застосування; Договір про обмеження систем протиракетної оборони та Тимчасова угода про деякі заходи в галузі обмеження наступальних озброєнь з США (1972); чотиристороння угода про статус Західного Берліна (СРСР, США, Британія, Франція; 1972 р );

• укладення Гельсінської угоди (1975). Проведення в Гельсінкі (Фінляндія) Загальноєвропейської наради з питань міжнародного співробітництва і безпеки і підписання 35 країнами Європи. США та Канадою Заключного акта наради, стало найважливішим результатом періоду розрядки, що поклав початок т. з. «європейському процесові» — проведенню постійних Нарад з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Учасники договору зобов'язувалися дотримуватися принципів мирного співіснування, поважати права людини та не змінювати кордони в Європі.

Водночас інші дії CPCP на міжнародній арені за часів Брежнєва засвідчили нещирість проголошеного ним миролюбного зовнішньополітичного курсу, а саме — підтримка, в тому числі воєнна, комуністичних режимів у В’єтнамі (1965-1974), Сирії (1967-1973), Анголі (1975-1979), Мозамбіку (1975-1979), Ефіопії (1977-1979), Афганістані (1979-1989). Прокомуністичні, ліві, інколи відверто націоналістичні режими мали підтримку у Єгипті (1969-1974), Нікарагуа і Сальвадорі, а диктаторські й терористичні — в Іраку, Лівії, Палестині тощо.

Особливо негативну реакцію у світі викликала радянська інтервенція в Афганістані, що почалася у грудні 1979 р. і не досягла своєї мети. Під час бойових дій загинуло 13-15 тис. і поранено понад 100 тис. радянських воїнів. Ця авантюрна акція, а також розміщення на західних кордонах Радянського Союзу та в Східній Європі ракет середнього радіусу дії зірвали процес міжнародної розрядки, що почався у відносинах між CPCP і США у 70-ті рр., і призвели до нового витка гонки озброєнь (у відповідь США розгорнули на території ФРН ракети «Псршинг-2»).

Помер Брежнєв, як і Сталін, на своїй посаді.

4.