Горбачовська «перебудова» (1985-1991 рр.). Розпад CPCP.

Прихід до влади нового партійного керівництва на чалі з М. Горбачовим. Курс на

«прискорення» соціально-економічного розвитку. На середину 80-х років CPCP охопила економічна, соціальна і політична кризи.

корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали певний ефект: дещо збільшилось виробництво.

Але радикально переломити ситуацію він не зміг.

Після «приставили» до влади не менш хворого Костянтина Черненка (1984-1985 рр.).

«Застій» продовжувався.

В березні 1985 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов, ним було взято курс на реформування радянського суспільства (квітневий пленум ЦК КПРС 1985 р).

Причини «перебудови»: зовнішні — загроза поразки у змаганні комуністичної та капіталістичної системи, наростання реального відставання CPCP від провідних капіталістичних країн за основними економічними показниками; внутрішні — економічний занепад, посилення застійних явищ у політичній сфері, утвердження ідеологічного диктату в культурі, загострення боротьби реформаторської та консервативної течії у керівництві державою.

Мета реформ — модернізація економіки і суспільно-політичного життя CPCP, пристосування їх до реалій сучасного світу. Змінювати основи тоталітарного устрою ніхто не передбачав, проте було бажаніш побудувати «соціалізм з людським обличчям».

Самі реформи не були чітко розроблені, економічно прораховані. Головними їх гаслами були:

• «.перебудова» — поступовий перехід функцій управління державою від партійних до державних органів;

• «прискорення» — підвищення темпів економічного й соціального розвитку країни;

• «гласність» — часткове оприлюднення раніше прихованої інформації, визнання наявності кризи в суспільстві, вельми обмежена свобода слова.

Перш за все планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А. Аганбегяна).

Однак проголошений курс на перебудову знайшов палкий відіук і в частині компартії, і в суспільстві, що чекало реальних змін. Схвалення більшості громадян викликали і перші кроки нового радянського лідера — боротьба з пияцтвом, корупцією, бюрократизмом (щоправда в боротьбі з пияцтвом бездумно винищили виноградники України, Молдавії, Грузії). Водночас від самого свого початку перебудова зустріла опір партійних функціонерів на місцях, які з ворожістю зустріли прихід їласності та демократизації, що загрожували їхній необмеженій владі. Зрештою, це і визначило, поряд з прорахунками ініціаторів перебудови, її занепад.

Серцевиною виголошеної Горбачовим в 1986 р. на XXVIl з'їзді КПРС широкої програми перебудови повинно було стази «прискорення» розвитку економіки. Для цього запроваджувалися наступні заходи:

• дозвіл на існування дрібної приватної власності (закон «Про індивідуальну трудову діяльність») та її підтримка (закон «Про кооперацію в СРСР», 1987 р.);

• надання підприємствам економічної самостійності, поширення госпрозрахунку, виборність керівників підприємств («Закон про державне підприємство (об’єднання)», 1988 р.).

• можливість створення малих і середніх підприємств, акціонерних товариств, комерційних банків (в тому числі і з іноземним капіталом, 1990 р.);

Економісти С. Шаталін і Г. Явлінський розробили альтернативну щодо уряду М. Рижкова програму «500 днів». Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу (аналог польської «шокової терапії»). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою CPCP була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена. У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну проіраму «Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки». Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію CPCP.

Запровадження елементів ринкової економіки в умовах державного монополізму та відсутності конкуренції стало руйнівним для економіки. Директори державних та власники приватних підприємств одержували колосальні прибутки, що йшли в їх власну кишеню, тільки за рахунок підвищення цін, спекуляції, що призвело до стрімкого падіння життєвого рівня основної маси населення. Цьому сприяв і проголошений навесні 1990 р. перехід до ринкових відносин, що зводився в основному до часткової лібералізації цін, яка призвела до підвищення цін в 3-4 рази.

Тому курс на прискорення соціально-економічних перетворень себе не виправдав, бо перш, ніж думати про прискорення, треба було зупинити економічний спад (показники приросту промислового виробництва 1990 р. дорівнювали нулю, а сільськогосподарське виробництво на цей час взагалі помітно скоротилося).

Лібералізація суспільного та культурного життя. Посилення політичної боротьби. Наприкінці XX ст. правляча комуністична верхівка більше не могла пояснити, чому комуністична партія, яка 70 років тому захопила владу на необмежений термін, повинна й далі залишатися при владі при тому, що вона вганяє країну в дедалі глибшу кризу. Так з’явився план надати Радам справжніх законодавчих функцій, тобто поступитися частиною повноважень від партії до Рад, щоб у такий спосіб по-новому узаконити й зберегти партійне панування. Тож восени 1988 р. спочатку в CPCP, а потім на рівні Російської федерації було створено двопалатний парламент зі З’їздом народних депутатів і Верховною Радою. Через таке часткове повернення до буржуазного парламентаризму компартія намагалася наново узаконити й утримати державну владу. Колишній дисидент, а від 1989 р. депутат парламенту А. Сахаров висунув вимогу «Всю владу - Радам!», маючи на увазі насамперед боротьбу з комуністичною тиранією.

Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції (червень 1988p.). На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель «гуманного, демократичного соціалізму», який у загальних рисах повторював ідеї «соціалізму з людським обличчям» періоду празької весни 1968 року. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення.

Сесія Верховної Ради CPCP (1988) вносить доповнення до Конституції, за якими запроваджувалася двоступенева система законодавчої влади: З'їзд народних депутатів CPCP і Верховна Рада CPCP. У березні 1989 р. відбулися перші вільні (альтернативні) вибори кандидатів на З'їзд народних депутатів CPCP. Хоча компартія і намагалася зберегти більшість на з’їзді, проте депутатами, крім представників старої партійної і державної еліти, стали й опозиційні до влади діячі — академік А. Сахаров, юрист А. Собчак, економіст Г. Попов, історик Ю. Афанасьев.

У 1989-1990 рр. пройшло три З’їзди народних депутатів CPCP. Боротьба між прихильниками демократії та консервативною частиною депутатів призвела до ліквідації монопольної влади КПРС — стаття 6 Конституції CPCP про КПРС як керівну і спрямовуючу силу радянського суспільства була відмінена. Одночасно з цим у березні 1990 р. на Ш-му З'їзді народних депутатів Горбачова було обрано Президентом CPCP (1990-1991 pp.). В цьому ж році пройшли вибори до законодавчих органів влади деяких республік (зокрема обрано нову Верховну Раду УРСР).

Кардинальні зміни у CPCP прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 р. була розколота па різні течії. Першою відкрито заявила про себе «Демократична платформа в КПРС», яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від кінцевої мети — побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної, відмовитись від принципу демократичного централізму і перейти до принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію республіканських незалежних партій. Опонентом «демплатформи» виступили учасники «Ініціативного» з'їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом сформувалась «Марксистська платформа в КПРС», прихильники якої вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за збереження комуністичної перспективи.

Політика «гласності». Політика гласності дала кращі результати: були викриті страшні злочини, що чинилися в країні протягом 70 років існування радянської влади, друкувалися раніше заборонені твори, митці стали незалежними від влади. Хоча на 1988 р. з 20 млн. одиниць зберігання в архівах CPCP, які стосувалися історії радянського суспільства після 1917 р., 17,6 млн. зберігалося на особливому режимі, тобто були недоступні навіть дослідникам!

Проте свобода слова ставала реальністю. Росту хвилі антисталінізму та антикомунізму в країні сприяли, наприклад, кінофільм грузинського режисера Т. Абуладзе «Покаяння», роман А. Рибакова «Діти Арбату», публікації журналів «Знамя», «Дружба народов», «Новый мир», «Огонёк» (гол. редактор — українець В. Коротич), де з’явилися публіцистичні твори Ю. Карякіна,

A. Нуйкіна, Ю. Чередниченка, Ю. Афанасьева. Вийшли друком заборонені раніше твори О. Солженіцина («Архіпелаг ГУЛАГ»), В. Войновича («Пригоди солдата Іван Чонкіна»),

B. Гроссмана («Життя та доля»), нові твори Д. Граніна «Зубр» та інших авторів. Суспільство побачило своє жахливе тоталітарне минуле і корумповане сьогодення.

Продовжилася реабілітація партійних і державних діячів, засуджених в сталінських процесах, а також учасників правозахисного руху нещодавнього минулого. В засобах масової інформації розгорнулася активна дискусія про досвід минулого і шляхи можливого розвитку радянського суспільства.

Популярність правлячої компартії різко впала після широкомасштабної брехні про аварію на Чорнобильській AEC (26 квітня 1986 р., Україна). Катастрофу планетарного масштабу партійні керівники представляли як «технічні труднощі», хоча самі масово вивозили власних дітей та дружин в «чисті» регіони⁹³.

Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт Бориса Єльцина (перший секрезар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим. Після того, як у жовтні 1987 р. Б. Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу консерватора Є. Лігачова, який був другою людиною у партії, Єльцина було виведено зі складу вищого партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності.

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті «Советская Россия» статті ленінградського викладача хімії Ніни Андрєєвої («Не могу поступится принципами»), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є. Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Тільки через кілька тижнів газета «Правда» надрукувала передову статтю, в якій стаття Андрєєвої кваліфікувалася «маніфестом антиперебудовних сил». Поява передовиці у «Правді» свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.

Посилення національно-визвольних рухів. Економічна криза особливо загострила національне питання, яке завжди було непростим в CPCP і давно турбувало суспільство. У 1989­1991 рр. в країні посилюються відцентрові процеси, викликані гласністю, а також непослідовністю політики перебудови.

Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у CPCP відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза» (осінь 1980 р.), «тютюнова криза» (літо 1990 р.) і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.

Закономірним наслідком гласності та плюралізму стала поява в CPCP багатопартійності, що було кроком у напрямку побудови правової держави. Спочатку виникали «неформальні» групи та об'єднання, а з 1989 р. почався процес утворення нових політичних партій широкого спектру,

Недарма найбільш популярним гаслом мітнипа другої половини 80-х рр. стало «Хай живе КПРС на Чорнобильській АЕСІ». ∣hh>iih>iзавдяки рішучим дим президента Росії Б. Єльцина, за підтримки громадськості країни й більшості урядів іноземних держав, заколотники вже 21 серпня зазнали поразки. Фактично влада в країні перейшла до Єльцина, який своїм указом насамперед оголосив спробу перевороту державним злочином і розпустив КПРС, що підтримала путчистів, та розпочав руйнування командно-адміністративної системи.

Невдалий переворот призвів до швидкого остаточного розпаду CPCP. Республіканські парламенти проголосували за утворення нових незалежних держав. У вересні 1991 р. CPCP визнав незалежність Литви, Латвії та Естонії. 24 серпня 1991 р. незалежність держави проголосила Верховна Рада України.

Все це означало кінець CPCP. Влада в країні перейшла від центру до місцевих еліт, символом яких став Б. Єльцин. Компартія втратила популярність і її заборона в більшості республік не викликала ніякого опору. До влади прийшли нові лідери, які орієнтувалися на незалежність своїх республік і проведення ринкових реформ.

Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберсіти від Союзу. 18 жовтня 1991 р. 8 республік: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Росія підписали Договір про економічне

Роль М. Горбачова у путчі не виїснена до сьогодні.

співтовариство. 14 листопада 1991 р. 7 республік у Ново-Огарьово (Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан заявили про бажання створити нове державне утворення — Союз Суверенних Держав (ССД). Союзний договір намічалось підписати до кінця 1991 року. На 25 листопада було призначено його парафування. Але цього не відбулось. Підпис під договором поставив лише Горбачов, а сам проект був направлений у верховні ради республік. Формальним приводом до відтягування підписання було посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів референдуму на Україні. 1 грудня 1991 р. населення України 92% голосів підтримало Акт про незалежність України.

Підсумком процесу розпаду CPCP стала зустріч лідерів України Л. Кравчука, Білорусі В. Шушкевича й Росії Б. Єльцина 7-8 грудня 1991 р. під Брестом у санаторії Віскуле у Біловезькій Пущі. Була прийнята заява, що зафіксувала розпад CPCP, і укладена угода про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до угоди приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан і Узбекистан. Вони уклали між собою договори про дружбу і співробітництво, підписали сотні документів про багатосторонню економічну співпрацю та взаємодопомогу. У рамках СНД був підписаний Ташкентський договір про військово-політичне співробітництво, в якому не беруть участі Україна і Молдова. З підписанням Біловезької угоди і утворенням СНД Радянський Союз, як єдина супердержава, остаточно зник з політичної карти світу. Горбачов у грудні 1991 р. заявив про свою відставку з посади президента CPCP.

Отже, горбачовська перебудова закінчилася зовсім не так, як планували «комуністи- реформатори». В економіці це мало своїм наслідком затяжну економічну кризу та падіння життєвого рівня великої частина населення, в політиці важливим підсумком став розпад CPCP₁ знищення тоталітарної радянської імперії і виникнення нових незалежних держав.

ДУМКА ІСТОРИКА

Таким чином, останнє десятиріччя XX ст. ознаменувалося подіями, які завершили суперечку, започатковану у 1917 р., між капіталізмом і соціалізмом, між нормальною цивілізацією, яка удосконалювалася шляхом саморозвитку, і схемою омріяного багатьма поколіннями, принадного, але викривленого бачення світу, його суспільного устрою. Соціалізм упав не внаслідок війни, як фашизм, не внаслідок якогось гігантського катаклізму, а в результаті саморозкладу, власної неспроможності, неефективності як системи економічної та політичної несвободи, в яку він поставив індивіда, виробника матеріальних благ. Мрія залишилася мрією, а всі спроби її реалізації наштовхнулися на відсутність інтересу виробника, у якого відчужена власність, до плодів своєї праці. Утопія породила антиутопію з притаманною їй системою примусової праці, суворою регламентацією всього суспільного життя, зведенням людини до звичайної статистичної одиниці.

Газін В., Konwioe С. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002 роки): Навч. посібник. -K.: Либідь, 2004. - Є. 21.

5.