Останній гетьман України Кирило Розумовський

Князь Шаховськой і його Правління дістали від уряду ца­риці Анни Іоаннівни спеціальну інструкцію, котра визначала, як управляти Україною. У таємних вказівках йшлося про те, що потрібно поширювати чутки про нездатність української адмі­ністрації управляти Україною, що надмірні податки, невпоряд­кованість в управлінні, хабарництво, несправедливість у судах — все це вина українських урядовців.

Робилося все, аби українців позбавити навіть доброї згадки, що українська спільнота колись юридично мала в Польсько- Литовській державі стани, вольності та привілеї. Тепер над пред­ставниками різних станів українського населення чинилася сва­воля. Так, у 1734 р. голова Правління гетьманського уряду — ним тоді став новий російський чиновник князь Барятинський — наказав заарештувати старого чернігівського архієпископа Іла- ріона Рогалевського. В 1734 р. за наказом цього князя був заа­рештований увесь київський магістрат, а його архів було пере­везено до столиці Росії. Барятинський пояснював необхідність подібних дій тим, що київські міщани повинні забути свої при­вілеї, записані в паперах магістрату. Подібно поводились в Ук­раїні й інші прислані сюди російські урядовці. Наприклад, фельдмаршал Мініх, невдоволений своїми сусідами, україн­ськими землевласниками Марковичами, подав скаргу до суду.

На початку 30-х і в 40-х роках. XVIII ст. Україну постійно грабували економічно через численні виснажливі війни росій­ської держави з турками і Кримом. Українських козаків вико­ристовували як військо, а українських селян як допоміжну силу при спорядженні армій. Коні, воли, фураж, підводи, про­довольство, одяг — все це забирали безплатно у селянських і козацьких господарів. Наприклад, за час російсько-турецької війни 1734-1739 рр. українські жертви складали такі цифри: всього було залучено 312 тис. козаків і селян, з яких загинуло 34 тис. 200 осіб; загинуло більше 50 тис. коней; з України ви­качано 1,5 млн рублів, на той час це була величезна сума. Зви­чайно, все це ніколи і ніким не відшкодовувалось. До всього цього потрібно додати, що населення України утримувало в 1737 р. за свій кошт 75 російських полків, у тому числі — 23 кінних, в 1738 р. — 50 полків і т. д. Після війни Україна не могла відновити свого довоєнного економічного рівня протягом двадцяти п’яти наступних років.

Зубожіння України було жахливим. Навіть Мініх, якого не можна запідозрити в прихильності до українців, об’їжджаючи Україну, говорив, що без сліз не можна було дивитися на спо­рожнілі села, на незасіяні ниви, на спустошену, колись квіту­чу землю. Населення Лівобережжя переселялось на південні землі, на Правобережжя.

Українська гетьманська державність, що утвердилась на Лівобережній Україні після визвольних воєн, зникала під тис­ком політики російського уряду, особливо після Петра І.

Остання спроба зберегти хоча б видимість української автономії й урядування української шляхти була за гетьману­вання Кирила Розумовського.

Після правління Анни Іоаннівни — років біронівщини, що залишили тяжкі драматичні сторінки в історії України, у 1750 р. на російський престол сіла дочка Петра І Єлизавета. Цей час приніс Російській імперії певний моральний перепочи­нок від судів Таємної канцелярії, катувань, доносів, заслань, розправ. І саме на цей період припадає гетьманування остан­нього українського гетьмана Кирила Розумовського.

Це надзвичайно цікава постать, овіяна легендами, міфами, переказами, які й понині живуть у народі, особливо на Чернігів­щині, звідки походила родина козака Григорія Розума (село Лемеші, Козелецького району). Його сини — Олексій та Кири­ло — стали найвищими сановними людьми Російської імперії. Історики твердять, що імператриця Єлизавета Петрівна взяла у свій час морганатичний шлюб із прекрасним співаком петер­бурзької капели — Олексієм Розумом. Від цього й починаєть­ся кар’єра козацьких синів, які стали називатись графами Po- зумовськими.

Мабуть, на чутливе серце імператриці вплинула велика лю­бов Олексія до своєї України, до її пісень та історії, а його на­родний світогляд позначився і на ліберальному правлінні імпе­ратриці. Сам Олексій ніколи не втручався в державні справи. Але сліди його інтелектуального впливу на імператрицю — без­заперечні.

У 1744 р. Єлизавета навіть поїхала в Україну, відвідала кілька міст, де її врочисто зустрічали козацькі війська, відда­ючи високу шану, а старшина звернулася з петицією, в якій прохала відновити в Україні гетьманську владу. Імператриця Єлизавета сприйняла це прохання прихильно, але не поспіша­ла його виконувати. Вона мала на меті поставити гетьманом молодшого брата Олексія — Кирила. Та він був надто молодий. Щоб зробити його правителем великої території, потрібні були певні знання. І Єлизавета відправляє Кирила за кордон для на­вчання.

Цей пастушок, козацький син, мав неабиякі здібності. На­став час, коли імператриця зрозуміла, що Кирило здатен спра­витися і з управлінням Україною. 5 червня 1750 р. указом ім­ператриці було затверджено, а в Глухові на старшинській раді врочисто обрано гетьманом (а фактично ж — призначено!) Ки­рила Розумовського. Україна сприйняла відновлення гетьман­ства як надзвичайно велику святкову подію, бо знову ожила надія на те, що Українська держава відродиться. Після цере­монії обрання палили з гармат, співали пісні, читали врочисті вірші, Кирила Розумовського прославляли в різних патетичних промовах. Навіть салютували на його честь. Це була не данина його державним здібностям, яких ще ніхто не знав, а лише надія на те, що знову підніметься з небуття козацько-гетьман­ська держава — Україна.

Кирило Розумовський протягом свого управління до 1764 р. проводив досить чітку політику, спрямовану на відродження самоврядування України. Деякі історики справедливо вказу­ють, що політиків потрібно поціновувати не по тому, чого вони не зробили, а по тому, що вони зробили в тих історичних умо­вах. Одним із перших заходів Розумовського була спроба ви­вільнити Україну з-під політичної підлеглості російському Сена­ту і передати її справи Колегії закордонних справ, як окремої іноземної держави. Гетьманові також було передано управлін­ня Києвом і Запорожжям, які до цього підлягали управлінню російського уряду. Але Розумовському не вдалося вивільнити Україну з-під фінансової зверхності імперії. Російські чиновни­ки не дозволили Україні мати свою скарбницю і продовжували контролювати зносини України з іноземними державами.

Ще одна важлива заслуга Розумовського полягала в тому, що він запровадив старшинські з’їзди у столиці Гетьманщи­ни — у місті Глухові. Ніби постав козацько-старшинський пар­ламент, про який мріяв Пилип Орлик, що мало велике значен­ня для зміцнення демократичних традицій державницького управління в Україні.

У 1763 році Розумовський скликав у Глухові широке зібран­ня старшин — Генеральні збори. Це вже виглядало справжнім українським парламентом. Він затвердив судову реформу геть­мана, яка повертала судові закони до часів Литовського стату­ту. Запроваджувався суд земський — для цивільних справ, під- коморський — для справ земельних, гродський — для карних злочинів. Генеральний суд завершував цю ієрархію. Всі судді обиралися із числа старшини, яка тепер офіційно називалась шляхтою.

Українська шляхта оформилася таким чином, як привіле­йований стан. Цей процес, що відбувався в Україні, нагадував подібний процес у Росії, де дворянство також набувало рис про­відної сили держави.

Наступною реформою Розумовського була військова: гетьман запроваджує у війську муштру на зразок європейських армій, вдосконалює артилерію, запроваджує однаковий одяг — одно­строї та озброєння, а також прапори та геральдику.

У галузі освіти Розумовський також чимало зробив, продов­жуючи традиції Мазепи, ідеї якого і пам’ять про якого жили в середовищі української шляхти. Зокрема, в усіх полках Розу­мовський розпорядився відкрити школи для обов’язкового на­вчання козацьких синів. Сучасники зазначали, що в тих шко­лах могли навчатися безплатно всі, хто хотів. Вражало, що в тих школах навчалося багато дівчаток. Такого не було і в краї­нах Західної Європи.

Від самого початку свого гетьманування Розумовський нама­гався заснувати в Батурині університет. Ідея університету в Ук­раїні витала ще в Гадяцьких пактах. Тоді Виговський домо­влявся про відкриття такого навчального закладу в Батурині. Розумовський повертається до цієї ідеї знову. Він відбудовував Батурин, зруйнований Меншиковим, прагнув перенести сюди столицю Гетьманщини. До речі, і до цього часу в Батурині стоїть зруйнований величавий палац самого гетьмана Розумов- ського, реставрація якого продовжується більше як століття. Гетьман зміцнював стан шляхетства, закріплював за ним селян, тягнув його до освіти, розбудовував українську столицю та інші міста палацами, парками, церквами.

Ясно було, що всі ці прагнення Розумовського та його ото­чення викликали настороженість уряду Єлизавети. Звичайно ж, правила не імператриця, а дворянська верхівка, яка пиль­ним оком стежила за всіма подіями, що відбувалися в підко­реній Україні. Вони боялися втратити це невичерпне джерело багатств, якими живилася і дихала імперія. Відродження за Розумовського державницьких інституцій, посилення держав­ного правління гетьмана для Російської імперії не обіцяло нічо­го доброго.

Історики називають цей період “золотою осінню” Гетьман­щини.

Та, на жаль, вона була нетривалою. Російський уряд продов­жував грабувати Україну, а це викликало невдоволення серед ук­раїнського шляхетства, серед широких мас населення. В 1754 р. були скасовані митні кордони між Україною і Росією. Розу- мовському заборонили розпоряджатися землями в Україні, ро­сійські чиновники контролювали фінанси, зовнішні зносини. В 1763 р. російський уряд відхилив прохання української шлях­ти в Глухівській петиції повернути Україні її державні права і вольності.

Коли в Петербурзі відбулась чергова зміна імператриць, російські урядові кола використовують нову повелительку Росії — німкеню за походженням — Катерину II для розправи над гетьманською Україною. За Розумовського Україна почала підніматись з колін, відроджувати свою економічну силу, на­ціональну культуру, освіту, мистецтво, свої старі судові закони, гетьманське управління зі старшинським парламентом, що те­пер поширювалось і на Київ, і на Запорозьку Січ.

Приводом для розправи над Україною послужила спроба Кирила Розумовського домогтися від Петербурга, щоб його гетьманська влада була передана у спадщину його синам. До речі, сам гетьман був одружений із родичкою Єлизавети Петрів­ни — княжною Наришкіною. Питання про спадковість геть­манської влади не було новим для української володарної елі­ти, яка вбачала в цій спадковості запоруку стабільного існування, безпеку від нових чвар. Передати в спадщину синові Юрасеві гетьманську булаву хотів ще Богдан Хмельницький; Дем’ян Многогрішний просив передати свою владу братові, Іван Самойлович клопотався в цьому плані за своїх синів; Іван Мазепа бачив своїм спадкоємцем свого племінника — Война- ровського. Але щоразу проти цього поставали сили внутрішні і зовнішні: якійсь іншій групі українських старшин, котрі рва­лись до влади, це було невигідно; невигідне було встановлення спадкового гетьманського правління (власне монархії) і Росії, яка мріяла повністю проковтнути Україну та перетворити її на звичайнісіньку імперську провінцію. Треба відзначити, що цього разу ідею спадковості гетьманської влади підтримала значна частина відомих українських державців, майже всі полковни­ки та сотники; адже монархічна влада в Україні неодмінно призвела б до відділення України від Росії і до повного її вихо­ду з імперії.

За намовою своїх радників, зокрема такого, як Г. Теплов, у жовтні 1763 р. Катерина II викликає Розумовського до Петер­бурга і пропонує йому йти у відставку. Розумовський не пого­дився відразу покласти гетьманську булаву. Сподівався, певно, на якісь компроміси і поступки. Але російські урядовці ні на які поступки не йшли.

Розумовський змушений був віддати булаву і всі гетьманські регалії. За це йому було присвоєно звання фельдмаршала і дано дозвіл жити в Москві із забороною повертатися в Україну. 10 листопада 1764 р. Катерина II видає указ про створення Ма­лоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум’янцевим, яким передавалось усе управління Україною.

Цікавий епізод розповідає нам “Історія Русів” про одного з перших російських радників Розумовського — відомого чинов­ника Григорія Теплова. Коли Кирила обирали у Глухові на гетьманство, трапилось так, що з його сурдута злетіла блакит­на Андріївська стрічка. Теплов підхопив її на льоту, намагався прикріпити її до одягу свого підопічного. Але це йому зробити не вдалося. Тоді Кирило Розумовський забрав у нього ту стрічку й поклав собі в кишеню. В народі було багато різних здогадів, що це могло б означати? Яка це ознака, добра чи по­гана? Кажуть, що мудра мати Кирилова — Наталя Розуми- ха — сказала тоді синові, щоб він гнав від себе цього радника, бо той накличе на нього нещастя.

І ось, коли Розумовський втратив булаву і з’явився у пала­тах цариці, той же Теплов кинувся до новоспеченого фельдмар­шала і став його палко цілувати. Спостерігаючи цю сцену, один із фаворитів Катерини II Олексій Орлов сказав, справджуючи слова матері Розумовського: “І лобза, його же предаде”, — тоб­то, цілуючи його зраджує.

Так закінчив своє гетьманування останній в історії України гетьман Кирило Розумовський. До Петербурга були забрані ознаки української гетьманської влади — бунчуки, гармати, печатки, прапори. Вони й донині сховані десь у глибинах рос­ійських музеїв, хоча ще в 1918 р. В. Ленін обіцяв повернути Україні ці національні реліквії.

Та справа цим не закінчилася. Катерина II висуває тезу про негайне зросійщення неросійських територій імперії, зокрема України та Прибалтики. Вона наполягає на тому, щоб зникла навіть пам’ять про колишнє окремішнє існування України. “Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”,— давала імператриця свої інструкції російським урядовцям. Так було остаточно знищене існування української державності в нутрощах самодержавно- кріпосницької імперії.

Та це й закономірно: ці дві державницькі системи управлін­ня —самодержавно-централістична і республікансько-демокра­тична — гетьманська — з наявними реальними тенденціями до парламентаризму не могли, ясна річ, існувати ні поряд, ні разом в одній державі. Після ліквідації гетьманського уряду Україною керувала Малоросійська колегія, яка вже була тре­тьою в історії України і яку очолив Рум’янцев. Він мав вказів­ку поширювати серед селян думку, що їхнє становище погір­шується через застарілі українські закони, а з другого боку — старшину зваблював посадами, поширенням кріпосництва на її землях, а тих, хто згадував про свої права, карав жорстоко і не­милосердно. Так, обрані до катерининської комісії для створен­ня “Нового уложенія” — збірника законів Росії — посли, що вимагали обрання гетьмана в Україні, були покарані смертю або довічним ув’язненням.

Слідом за ліквідацією гетьманської влади у 1781-1782 рр. був знищений і самобутній полковий адміністративний поділ України. Полки як територіальні одиниці зникли, в Україні були створені три намісництва, згодом — губернії, які нічим не відрізнялися від російських.

Лівобережна гетьманська Україна мала ще одну ознаку дер­жавності — армію, яка складалась із 10 полків і які постійно використовувалися Росією у своїх війнах та на будівельних ро­ботах. Тепер Катерина II дає наказ ліквідувати їх. Першими підпали під розформування слобідські полки, які ще з кінця XVII ст. підлягали російським воєводам. На їхній основі були сформовані гусарські й пікінерні полки російської армії. В 1785 р. були ліквідовані полки і в Наддніпрянщині. Основна маса козаків залишилась тільки вільним хліборобським станом.

На українське селянство тепер поширилася кріпосницька система, коли селянам остаточно заборонялося залишати своїх панів. З травня 1783 р. Катерина видає про це спеціальний указ.

Другою важливою акцією Катерини II була остаточна лік­відація ще одного великого завоювання українського народу, давнього гнізда вольниці в Україні — Запорозької Січі.

У 70-х роках XVIII ст. Російська імперія вела війну з Туреч­чиною за Причорномор’я (1768-1774). У вогні цієї війни заги­нуло багато козаків та українських селян. Наслідком її було приєднання до Росії земель між Бугом та Дністром, а також ослаблення Кримського ханства, яке опинилося відтепер під протекторатом Росії.

Запорозька Січ відтоді перетворилась у внутрішню терито­рію і перестала відігравати роль форпосту в боротьбі проти кримських нападників, вона втратила роль захисника півден­них кордонів Російської держави Але вона залишилась місцем порятунку для населення, яке тікало від кріпосницької неволі з усіх кінців України, і ставала центром його антифеодальної боротьби. І не тільки для України.

Під час грандіозного повстання в Росії О. Пугачова (1773­1775) запорожці переховували в себе його людей, посилали до нього загони добровольців — охочих, і це теж обурювало Кате­рину II та її уряд. Під час великих селянських повстань в Ук­раїні, наприклад, під час Коліївщини 1768 р., запорозькі козаки ставали їх провідною силою. Через те імператриця вирішила ліквідувати Січ. На це активно підштовхував її колишній фа­ворит, а тоді вже намісник створеного на землях Війська За­порозького Новоросійського намісництва Григорій Потьомкін. З одного боку, він боявся козацької сили, яка опинилась у ньо­го в тилу. З другого — запобігав у козаків ласки, підкуповував старшину то дорогими винами, то тонкими сукнами для жу­панів і шароварів. То попросив, щоб і його, як і спритного ца­редворця графа Паніна, прийняли у “почесні козаки” — така мода почалась тоді в Росії. Бо легендарна слава козаків про їхню мужність перейшла кордони імперії. Бути козаком стало великою честю. “Милостивий батько”, кошовий отаман Петро Калнишевський і старшини “викричали” у козаки Потьомкіна, давши йому козацьке прізвисько Грицько Нечеса (за кучеряву перуку, яку носив Потьомкін, подібно до французьких аристо­кратів).

Та цей Грицько Нечеса строчив листи до імператриці та ви­магав: козакам — негайна смертна кара; кошового отамана, писаря, суддю — всіх знищити.

І Катерина II вибрала зручний для цього час — закінчення російсько-турецької війни. Вона наказала генералові Теккелію прийти до Січі і знищити її. Наказ було виконано. В червні 1775 р. Запорозька Січ була повністю зруйнована.

Козацька старшина, яка брала участь у російсько-турець­кій війні й мала за це великі нагороди — землями, орденами, медалями, помилуваннями, була арештована. Останній кошо­вий Січі Запорозької Петро Калнишевський, якого “цариця- матушка” нагородила найвищою в імперії нагородою — зіркою ордена Андрія Первозванного, обсипаною діамантами, був за­сланий у Соловецький монастир. І той самий князь Потьом- кін — почесний козак Запорозького Коша Грицько Нечеса — тепер милостиво дозволив щомісячно платити Калнишевському за багатства, які відібрали в нього, жалування у 6 рублів. Ще й варту приставили до нього з шести чоловік: оплачували її та­кож за рахунок відібраного багатства в кошового (а він мав більше 14 тис. голів різної худоби). Ще й великий палац дали — кам’яний склеп у підземеллі із солом’яним ліжком, де солома та одяг вмить згнивали від сирості. Арештант писав прохання до настоятеля монастиря відремонтувати цей склеп за його власний кошт, і, часом, ремонтували. Калнишевський, який вірно служив імператриці, який був нагороджений найвищою державною нагородою Російської імперії, який за честь для се­бе вважав поцілувати черевичок цариці і був допущений до такої честі, цей Калнишевський прожив у тому кам’яному мішку до 1802 р. 1 квітня 1802 р. новий цар Олександр І ого­лосив помилування двом найбільшим злочинцям Російської імперії — російському революційному публіцисту О. Радищеву і найбільшому її грішнику — Петру Калнишевському, котрому було тоді вже 110 років. Він осліп у підземеллях Соловецького монастиря. Через 2 роки після звільнення, 112 років від роду, Калнишевський помер.

На території Соловецького монастиря до наших днів зберіга­лась надмогильна кам’яна плита, на якій витіюватий напис по­відомляв: “Тут зарите тіло кошового колись існуючої Запорозь­кої грізної Січі Калнишевського, що почив у Возі, засланого в сію обитель по Височайшому ж повелінню в 1776 році на сми- ріння. Упокоївся 1804 року, жовтня 31 дня, в суботу, 112 років від роду, смертю благочестивою, доброю”. Щоправда, зараз чо­мусь ця плита у Соловецькому монастирі безслідно зникла...

У безвісті помер останній кошовий Запорозької Січі. А пи­сар Глоба і суддя Головатий та інші кошові старшини відправ­лені були в сибірські монастирі на заслання, їхнє майно було також конфісковане, весь архів Січі, коштовності, регалії пере­везено до Петербурга. І також зникли безслідно...

Зруйнування Запорозької Січі викликало великий жаль в українців. Частина ж козаків, котра під час руйнування Січі була в поході, переселилась за Дунай і утворила Задунайську Січ, в межах Турецької імперії. Вона проіснувала до 1828 р., коли за Адріанопольським миром, після чергової російсько-ту­рецької війни, козаки дістали право повернутися в Україну.

Після розгрому Запорозької Січі частина козаків, які вияви­ли бажання служити російському урядові, були поселені у При­чорномор’ї, де й утворили Чорноморське козацтво. Пізніше, у 90-х роках після нової російсько-турецької війни, цих козаків переселили у новоприєднані до Росії землі — до Кубані. Пізніше до цих кубанських козаків, до цих у чистому вигляді запорожців, і були згодом приєднані задунайські козаки. Так виникло Кубанське козацтво, яке зараз відроджує пам’ять про своє походження, що збереглася лише в козацьких піснях...

Російський уряд надавав великого значення знищенню Запо­розької Січі. Довгий час він вичікував, чи не вибухне в Україні всенародне повстання. Січ була зруйнована 4 червня 1775 р., і лише 3 серпня, коли ніякого вибуху в Україні не відбулося, Катерина II оприлюднила маніфест із поясненням причини зни­щення Січі: “Січ Запорозька до кінця вже зруйнована із зни­щенням на майбутнє і самої назви запорозьких козаків”. Чим же завинили козаки? Виявляється, вони помишляли, “створи­ти з подібних собі серед отечества область зовсім незалежну під своїм власним неістовим управлінням”. Тобто, бажання власної держави та власного управління були для царизму найтяжчим злом.

Отже, Катерина II завершила повний розгром державності України: ліквідувала гетьманський уряд, адміністративний по­діл, українське козацьке військо і Запорозьку Січ, запровади­ла знову кріпосництво. Україна була перетворена на звичайну провінцію Російської імперії.

⅛⅛⅛

Які ж підсумки можна зробити, оглядаючи період існуван­ня Гетьманщини — від середини XVII до 80-х років XVIII ст.? Це був значний і важливий другий період державницького існування України. Український народ витворив свою держав­ність і утримував її майже сто тридцять літ в умовах, коли зі сходу й заходу її нищівно руйнували анексіоністські держави. Усвідомлення цього залишило в усіх верствах суспільства впев­неність, що Українська держава може існувати, що вона має великі історичні потужності й досвід.

Національно-державницька ідея епохи Гетьманщини наснажу­вала наступні покоління інтелектуальної частини українського суспільства в боротьбі за відродження суверенної України. А сам український народ наповнював гордістю і мужністю свої пісні та думи про героїчне минуле своєї держави й великих її подвижників.

Народ оплакував долю своєї Січі Запорозької. Але чому ж не повстав на її оборону?

Однією з причин цієї історичної драми було угодовство на­ціональної еліти. Воно було спричинене передусім економічною слабкістю українського феодального класу. З часів владарюван­ня Польської держави в Україні земля, яка була основним сус­пільним багатством, силоміць відбиралася в українських земле­власників, через те вони були малоземельними й економічно слабкими.

З іншого боку, Польська держава провадила активну політику денаціоналізації в середовищі вищої панівної верстви україн­ського суспільства, через що упродовж століть відбувався від­плив найбільш заможних, освічених і діяльних груп цієї верстви населення до панівних станів Польської держави. Сформована в ході визвольної боротьби в XVII ст. нова козацько-старшинсь­ка верхівка не мала панівного економічного становища в своїй державі, мусила вдаватись за допомогою до державних струк­тур Польщі, Росії, Туреччини, щоб закріпити за собою завойо­вані багатства і привілеї. Зрештою, і вона була ослаблена через десятиліття визвольних воєн, що завершились наприкінці XVII ст. пануванням в Україні трьох держав — Польщі і Ту­реччини (на Правобережжі та Півдні) та Росії (на Лівобе­режжі).

На обох берегах Дніпра щодо української панівної верстви в найбрутальніших формах продовжувалася політика витіснення її з позицій, які вона зуміла зберегти в попередні часи. Російсь­кий уряд вдавався ще й до військової сили. Російська імперія насильницьки підпорядковувала українську землю з допомогою війська, яке вона постійно тримала в містах, підкорювала ук­раїнську військову силу та її керівне ядро власним інтересам. Російський уряд вдавався також до відвертого перекуповуван­ня частини панівної української шляхти землями, посадами, привілеями, чим вносив розкол у її середовище.

Через те українська козацько-шляхетська еліта була слаб­кою політично не консолідованою. Іншої ж провідної верстви в Україні не було. Українські міста не відігравали провідної ролі, як, скажімо, міста в Західній Європі. Козацтво не могло обіпер­тись у своїй боротьбі на міста. Причина зрозуміла — міста в Україні за Польщі були під польсько-католицьким правлінням, яке від самого початку відтісняло українське православне на­селення зі сфер життєвої діяльності міст. Ця ситуація повто­рилась і при встановленні російського владарювання на Ліво­бережжі. Міста з їхньою освітою, ремісничим виробництвом, широкою торгівлею, зв’язками з іншими країнами опинилися в руках російської адміністрації та заможних верств, які опи­рались тут на російські гарнізони.

Таке соціально-економічне та морально-політичне становище й призвело до падіння Гетьманщини — Української козацької держави.

Соціальні інтереси козацько-шляхетської еліти, провідної сили в боротьбі за незалежність України, переважили інтереси національні. Імперський уряд грав на соціальних забаганках шляхти, підсилював соціальний егоїзм, підкуповував старшину посадами, пільгами. На українську шляхту у 1785 р. була по­ширена ота “вожделенна” для поміщиків “Жалувана грамота дворянству”, яка вивільняла дворян від військової служби, по- стоїв, податків...

Українська козацька старшина, як освічена в цілому вер­ства, сипонула в державні установи Росії працювати й почала доводити високородність свого походження; стягувала поспішно свої старі шаровари й жупани й натягувала німецькі камзоли й вузькі чоботи, французькі трикутні капелюхи й англійські плащі, намагалась бути схожою на російських зденаціоналізо­ваних дворян. Більше того, українська козацька старшина по­чала віддавати до навчання своїх дітей у престижні російські заклади, котрі постали працею саме українських вчених із Киє- во-Могилянської академії, колегіумів і шкіл.

Діти старшин стали забувати свою мову і соромилися свого походження. Козацько-шляхетська еліта переставала бути ук­раїнською національною елітою і носієм національних інтересів свого народу. Вона вливалася в імперсько-російські сили, які підпирали самодержав’я та абсолютизм. Вона досягла в Росій­ській імперії того, чого їй не хотіла дати панська Польща і чого треба було довго чекати в гетьманській Україні.

Зрада української політичної еліти була головною причиною загибелі Гетьманщини.