Україна в складі Російської імперії

На кінець XVIII ст. загинула Гетьманська держава і всі здо­бутки українців, які вони мали у XVII—XVIII ст.

Не можна говорити, що це не викликало протесту в україн­ського населення.

У 1789 р. вибухає одне з найбільших повстань на Лівобе­режжі — в селі Турбаях на Полтавщині. Поміщики Базилев- ські схотіли закріпачити козаків, зробити з них кріпосних се­лян. На чолі повстання стали козаки брати Степан і Леонтій Рогачки та Семен Помазан. Вони розправились із поміщиками, обрали своє козацьке самоврядування і чотири роки управляли селом. Російське військо, послане сюди урядом, не наважилось відразу розгромити повстанців. Адже це був час, коли у Фран­ції вибухнула революція, і російський уряд небезпідставно бояв­ся, що повстання в Турбаях може послужити сигналом до все- загального вибуху в Лівобережній Україні проти кріпосницького поневолення. Лише через чотири роки з допомогою артилерії турбаївці були розгромлені, заслані до Сибіру та на віддалені поселення в Таврію. Були в Україні й інші рухи та повстання. Але вони не вилились у всенародну боротьбу.

Гетьманщина дворянилась, українські козацько-шляхетські землевласники дістали право пригнічувати своїх селян так, як це робили польські чи російські поміщики. Кріпосництво, нова панщина затьмарили і політичні, й національні прагнення як української провідної верстви, так і селянства.

Проте існування Гетьманщини як української козацької дер­жави— це вже була друга державність в історії України — за­лишило величезний слід в історичній пам’яті народу і в істо­ричній науковій думці. Згадки про окреме державницьке існування, національно-державницьке самоврядування козаць­кої України не могли не породити нових прагнень до незалеж­ного державного буття. Це прийшло пізніше, коли народилась нова генерація вищої провідної сили українського суспіль­ства — українська інтелігенція, що вийшла з різних верств і станів суспільства.

Перебування Лівобережної України у складі Російської ім­перії мало і своє позитивне значення: тут ще тривалий час існу­вали державницькі інституції самоврядування української ко­зацько-шляхетської верхівки. Отже, зберігались ті рештки державності, яку завоював український народ у XVII ст. На Правобережній же Україні, що відійшла до Польщі внаслідок Андрусівського (1667), а потім Вічного миру (1686), подібні державницькі інституції були повністю знищені. Польська дер­жава знову повернула в цей край не лише польських панів, а й свою адміністрацію, кріпацтво, дозволила політику полонізації та релігійне переслідування.

До складу Росії відійшла і значна частина Південної Укра­їни, яку контролювала й обживала Запорозька Січ, що після ряду російсько-турецьких воєн позбулася агресії з боку Крим­ського ханства і Турецької імперії. Землі, які розорялись пос­тійними нападами або контролювались Кримським ханством, тепер обживались українським землеробським населенням. Як і раніше, тут не було кріпосницького поневолення. Козацькі паланки, козацькі хутори і зимівники, що здавна створювали тут запорожці, приваблювали з Лівобережної та Правобережної України численних селян-втікачів. Після Кючук-Кайнарджин- ського миру (1774) російський уряд почав роздавати ці землі російським, німецьким та іншим поміщикам, оселяв утікачів- переселенців із Сербії, Болгарії та інших країн. Сюди почали переміщати своїх кріпаків-селян і російські поміщики.

Південна Україна інтенсивно залюднювалась. Землі давали найперше тим, хто зобов’язувався перевезти сюди не менше 25 господарств. Поміщицькі господарства почали займатись тонко­рунним вівчарством для продажу на зовнішніх ринках вовни. Потім, коли з’явився попит на пшеницю, тут вирощували зер­нові культури для експорту зерна за кордон. Почали виникати міста — Херсон, Миколаїв, Вознесенськ та ін. Розвивались промисли, торгівля. Лівобережна і Правобережна Україна, де вирощувалось багато пшениці на продаж, тепер дістала при­родні морські порти для вивезення хліба на європейські ринки. Почало розвиватись суднобудування, розвідували поклади за­лізної руди і вугілля. Виникали чинбарні, салотопні, лісопиль­ні, пивоварні та інші промисли.

Сучасний російський історик В. Кабузан подає такі цікаві статистичні дані: “Лівобережна і Правобережна Україна були тими районами Росії, де здавна жили українці. Звідси вони роз­селялись на нові землі. До числа їх належить і Новоросія (тоб­то Південна Україна. — Aem.). Якщо в 60-х роках XVIIIct. доля українців тут становила тільки 24 відсотки населення, то наприкінці XVIII ст. — 52,5 відсотків”. У кінці XVIII ст. в Катеринославській губернії українців було 82,8 відсотка, у Херсонській — 83,7 і т. д. Тобто основна маса переселенців у південну частину України була українська. Заселяється украї­нцями і Таврія — Крим та Північне Причорномор’я...

Після приєднання Криму до Росії наприкінці XVIII ст. вели­ка кількість кримськотатарського населення переселяється в межі Османської імперії. На територію ж Криму прибувають українські хлібороби. До кінця XVIII ст. вони вже становлять 12,5 відсотка всього населення. Згодом їхня кількість швидко зростає.

Таким чином, Південна Україна за етносом і за історією, залишалась українською і в наступний історичний період.

Українські землі, що опинилися під владою Росії, потрапи­ли в більш сприятливі політичні та соціально-економічні умо­ви порівняно з тими землями, які забрала Польща. А історія козацької держави — Гетьманщини, як говорить канадський історик О. Субтельний, стала ключовим явищем для подальшої національної історії та державотворчих змагань українців.