Правобережна Україна в складі Польської держави

Історія Правобережної і Західної України, як бачимо, у різні часи розвивалась осібно від Лівобережної. Вони мали і багато спільного, і багато відмінного. А втім, кожна з цих частин Ук­раїни здобувала свій історичний досвід, який мав придатися в майбутньому.

Після ряду угод між Росією і Польщею в XVII ст., як уже згадувалось, Правобережна Україна, а Західна, ще раніше опи­нилась у складі Польської держави.

Правобережна Україна після Андрусівської угоди 1667 року і Бахчисарайського миру 1681 року перебувала у набагато гір­ших умовах, ніж Лівобережна, яка все ж утримала свою держав­ність у складі Росії. На Правобережжі повністю відновилося панування польсько-шляхетської держави з її кріпосництвом, соціальним, релігійним та національним гнітом, який існував до Хмельниччини. Тому і в XVIII ст. Правобережну Україну потрясали народні повстання, визвольні війни, агресії турків і татар, чвари й міжусобиці між гетьманами і полководцями з обох боків Дніпра.

У XVIII ст. Правобережна Україна увійшла сплюндрованою руїною. Знову над українським землеробом, одвічним трудівни­ком, здійнялась зграя урядників, економів, війтів, осавулів, двірських козаків, ланових, десятників, пригонщиків. Після Прутського миру 1711 року на Правобережжя повернулися ве­ликі польські магнати — Потоцькі, Браницькі, Синявські, Лю- бомирські... Вони володіли величезними територіями України, що могли б у Європі скласти цілу державу. Так, Любомирським належало ЗО міст і 738 сіл. Майже вся Білоцерківщина належа­ла Браницьким і т. д.

Економічний розвиток цього краю гальмувався кріпосниц­твом. Промисли і торгівля були в руках феодалів-магнатів. На Правобережній Україні польські феодали широко користували­ся послугами єврейських орендарів, які ставали посередника­ми між панством селянином. Ці посередники перетворились у стан визискувачів, які були найближче до народу і найбільше йому дошкуляли.

На додачу в 1720 р. уніатський собор у Замості проголосив православну церкву поза законом. Українське селянство відпо­відало на всі утиски боротьбою.

Одним із видів такої боротьби стають на початку XVIII ст. гайдамацькі рухи — на Київщині, Брацлавщині, на Поділлі утворюються загони дейнеків і левенців; у Західній Україні, в Галичині — опришків. Щоб убезпечити себе, панство формува­ло загони надвірних козаків. Вся історія Правобережжя цього періоду переповнена боротьбою українського населення проти польського панування. Це і велике повстання 1702-1704 рр. на чолі з С. Палієм; це і численні повстання в 30-40-х роках. Коли в 1734 р. російська армія вступила на територію Пра­вобережної України, щоб допомогти союзникові Росії королю Августу III сісти на трон, на Поділлі вибухає повстання на чолі з Моторним, Гривою, Медведем, Писаренком та ін. У районі Чорного лісу на річці Інгул діяли загони Гната Голого. У 50-х роках загони Теслі, Мочули, Письменного зайняли Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів, Радомишль. Вони захоплювали маєтки, розправлялися з орендарями, знищували кріпосницькі записи.

На західних українських землях кріпосництво було ще дав­нішим і сильнішим. Панщина там сягала 5-6 днів на тиждень, селяни, крім того, обкладалися численними податками й побо­рами. Тому селяни з Галичини, як і з Правобережжя, постійно переселялися в інші регіони України, зокрема на південь. Тут діяли численні загони опришків. Зокрема в 30-40-х роках XVIII ст. ці загони очолив народний герой Олекса Довбуш, син наймита із села Печеніжина. 1745 р. його підступно вби­ли польські шляхтичі, але пам’ять про його далекі рейди, про боротьбу з визискувачами постійно жила в піснях і переказах галицького краю. У 50-60-х роках тут діяли загони опришків на чолі з Іваном Бойчуком, які ходили і на Буковину.

Майже безперервні повстання відбуваються на Правобе­режжі в 50-60-х роках XVIII ст.: у 1754 р. — біля Житомира, у 1757 р. — біля Немирова й Умані, 1761р. — у Лисянці, 1764 р. — у Вінниці. Повстанці домагаються повалення чужо­земного панування, скасування кріпосництва. Нарешті в 1768 р. ці рухи виливаються у грандіозну селянську війну, яка дістала назву Коліївщина.

На чолі цього селянського повстання стають запорозькі ко­заки, зокрема Максим Залізняк. Приводом до повстання було утворення польсько-шляхетської конфедерації, котра висту­пила проти російського уряду, що намагався посадити на польський престол чергового фаворита Катерини II короля Станіслава Понятовського. Обурені втручанням російського уряду у внутрішні справи Польщі, польські пани в Україні утворили конфедерацію із центром в українському місті Барі. На чолі її стояв Казимир Пулавський. На підтримку ставлени­ка Катерини прийшли російські війська. Проте українські се­ляни вважали, що ця армія прийшла звільняти Україну від польських панів. І через те почали створюватися загони, в які масово йшли козаки і селяни. Вони здобули населені пунк­ти — Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Умань. В Умані до них приєднався надвірний козак зі своїм загоном — Іван Гон­та. Повстанці мали величезний успіх. Польський уряд не мав сили придушити це величезне повстання і звернувся за допо­могою до Росії.

Боячись, що ця хвиля народного гніву перекинеться з Пра­вобережної України на Лівобережну, російський уряд відповів згодою. Спільними зусиллями Польщі та Росії найбільше се­лянське повстання в Європі у XVIII ст. — Коліївщина — було розгромлене. Проте воно підірвало силу Польського королів­ства, яке, як видно було з усього, не могло впоратись із внут­рішніми негараздами. Через те землі цієї держави невдовзі поділили між собою Росія, Пруссія та Австрія.

Внаслідок цих поділів Польщі — 1772, 1793 і 1795 р.— до Росії відійшла вся Правобережна Україна. Вона з’єдналась у такий спосіб із Лівобережжям. І ця єдність двох великих одно- етнічних частин України сприяла розвиткові загальнонаціо­нальної свідомості українців, розвиткові їхніх спільної духов­ної та політичної культури, економічних та торговельних взаємин.