Уроки історії XVIII століття
Історичний підсумок XVIII ст. для України був неоднозначним. З одного боку, Україна вже вдруге в історії втратила свою державність — Гетьманщину, і Російська імперія розпочала наступ на українську економіку, культуру, духовність.
З іншого боку — український народ мав і відчутні надбання. Після Коліївщини і двох російсько-турецьких воєн та розділів Польщі, ще до кінця XVIII ст. була возз’єднана під егідою Росії майже вся етнічна українська територія — Лівобережжя, Правобережжя і південь України. І народ український дістав можливість налагоджувати економічні й торговельні зв’язки між різними регіонами, розвивати спільно свою національну культуру та духовність. І хоча українці втратили державність, позбулися єдності церковного життя, вони тепер все ж більше ніж будь- коли, жили спільними економічними та духовними інтересам, що цементувало етнос, роз’єднаний в попередні віки, виробляло спільну національну свідомість.Проте Україна повністю опинилася під владою російських царів-імператорів, і її життя підпорядковувалося самодержавно-централістичній системі, яка була властива Російській державі завжди.
Увесь попередній відтинок історії України, починаючи від Київської Русі, був тісно пов’язаний з європейськими країнами. Московський же уряд, починаючи особливо від Петра І, робив усе, щоб зачинити на глухі замки зв’язки України із Західною Європою. Був навіть випадок, що Австрія, з якою активно торгувала Україна, заявила російському урядові протест, коли Україні було заборонено вести з нею торгівлю.
Факт повного підпорядкування України Російській імперії став поворотним пунктом у подальшій українській історії, що спричинився до відриву її від західної економіки й культурного обміну і в цілому призвів до відставання в соціально-культурному та політичному розвитку. Поступово Україна втратила надбання, які вона здобула в період Хмельниччини і Гетьманщини.
Найперше таке надбання — знищення кріпосного права, зметення чужоземного польсько-шляхетського панування, витворення українським народом нового типу соціальних відносин. Після визвольної війни на Лівобережжі в основному переважали дрібні селянські та козацькі господарства та хутори, невеликі земельні володіння української шляхти, які фактично являли собою фермерські господарства. Україна однією з перших країн у Європі перейшла в XVII ст. в соціально-економічному розвитку на капіталістичний приватновласницький тип господарювання. Перед нею відкривались перспективи потужного економічного піднесення.
Але опинившись під владою абсолютистської Російської монархії, українська економіка знову потрапила під безжальний тиск кріпосництва, яке знищило це завоювання українського народу. В Україні відновлюється жорстокий феодальний визиск, якого не було навіть у найчорніші часи польсько-шляхетського владарювання. Це кріпосництво було позначене, як говорив відомий учений тих часів В. Каразін, азіатськими формами землеволодіння і рабовласництва. Натиск цієї системи на ще молоді соціально-економічні здобутки України дуже швидко знищив їх і тим відкинув нашу державу на сто-двісті років назад.
У політичному плані знищення державних інституцій, армії, суду адміністративно-територіального поділу та власних органів управління перетворило Україну на глуху провінцію Російської імперії. Проте ще тривалий час Україна у XVIII ст. залишалась вогнищем інтелектуального живлення імперії. Російський історик Архангельський так характеризує вплив України XVII ст. на Москву: “Кияни, незважаючи на упередження супроти них у Москві, з другої половини XVII ст. були господарями становища в Москві, найкращими, найвидатнішими її діячами”. До речі, українські вчені, які не могли застосовувати свої державницькі теорії на батьківщині, ставали видатними теоретиками й діячами в розбудові російського самодержав’я. Зокрема один із видатних українських письменників, вчений — Феофан Прокопович став автором трактату “Правда воли монаршей”, в якому обґрунтовував підвалини самодержавницького управління як найбільш доцільного саме для Росії.
Можливо, на той час ця ідея була виправданою.У XVII—XVIII ст. українські вчені власними працями підтримували інтелектуальне життя в Україні. Вони витворили і свою ідеологію, яка підносила в очах ученого світу наш народ. Якщо московські державники створили теорію “Москва — третій Рим, а четвертому не бути”, то українські публіцисти висунули нову ідеологію: Київ — другий Єрусалим. Першим висловив цю ідею в 1622 р. Іов Борецький. Петро Могила, київський митрополит, у 1633 р. повторив її. За Хмельницького вона набуває широкої популярності у проповідях духовенства, в літературі, в приватному листуванні тощо. Наприклад, кошовий отаман Кузьменко в 1693 р. в листі до Мазепи згадував “второй Єрусалим, богоспасаемый град Київ”. Той же Феофан Прокопович підтримав цю ідею: Київ — другий Єрусалим, тобто Київ є центром духовної культури народів. Для українців ця ідея досягла найбільшого поширення за Івана Мазепи, даючи силу й на снагу державно-національній свідомості українського суспільства.
Українська ідея “Київ — другий Єрусалим” була символом значущості духовного розвитку народу і його культурної досконалості як головного постулату історичного буття, на відміну від ідеї поклоніння силі, ідеї насильницького підпорядкування чужих земель і народів, утвердження егоїстично-централістичних забаганок володарів. У такий спосіб утверджувалась в українському суспільстві ідея національної самобутності та самосвідомості, що живила пам’ять про державницьке існування народу і переконувала в прийдешності такого існування. Навіть за Катерини II, коли імператриця зібрала послів для вироблення “Нового уложенія”, козацькі посли з України висловили ряд претензій до законів імперії і заявили з гордістю, що українці мають найліпші закони, через те вони й вимагали повернення Україні її законів, гетьманів, системи управління, армії.
Ця гордість за Україну, за її історичні й політичні надбання в минулому, за державницькі інституції часів Гетьманщини перейшла і до української інтелігенції пізніших часів.
Без Гетьманщини не було б можливим відродження державницьких традицій не лише в Наддніпрянській Україні, а й у Галичині, яке ми спостерігаємо там уже в першій половині XIX ст. Гетьманщина стала акумулятором національних ідей, які потім витворили нову генерацію представників української інтелігенції, що розпочала новий період українського відродження.Важливе значення мав той факт, що ідеологи гетьманської держави усвідомлювали своє спадкоємство від епохи першої державності українського народу — епохи Київської Русі і Галицько-Волинського королівства. У політичних трактатах, теоретичних, художніх творах українські автори гетьманської доби не забували, що Українська держава мала тісну сув’язь із тією давньою епохою, що вони, сучасники козацької державності, є продовжувачами державницької традиції Київсько- Руської та Галицько-Волинської держави.
Це мало велике значення для того часу. Бо усвідомлення цього успадкування давало непорушну упевненість у правоті своїх домагань, давало цій ідеї силу вистояти в найтяжчі лихоліття, які згодом випали на долю України. Мало значення це і в майбутньому для розвитку суспільно-державницької ідеї українців.
Українська державність виникала на території, яка розміщена в небезпечному геополітичному просторі. І це завжди відбивалось на долі української державності й народу. Україна постійно перебувала в епіцентрі східних навал, завжди приймала на себе першою удари східних ординців, починаючи з дохристиянських часів. Коли степовий Схід тиснув на цю територію, і орди нищили міста, ремесла, писемні пам’ятки, храми, людність, Захід намагався скористатись силою держави Дніпровсько-Карпатського регіону для своєї безпеки. Водночас прагнув підсилити себе економічно за рахунок цієї території. І цей урок, визначений геополітичним становищем української державності, повинен і нині враховуватися нашими сучасними політиками та державцями: ні Схід, ні Захід ніколи не були зацікавлені в утворенні міцної держави в цьому регіоні, хоча саме така міцна держава завжди була гарантом стабільності в існуванні цивілізації Заходу. Ця позиція Заходу щодо України відбилась і в XVIII ст.
Та, може, найбільшим уроком історії епохи XVIII ст. є розуміння причин занепаду Гетьманської держави — брак єдності в середовищі політичної еліти, нестача патріотизму і розуміння значення власної держави для власного ж стабільного та гідного існування в історичній перспективі.