Національне відродження в XIX ст. Тарас Шевченко
Ідея незалежного державницького існування України не зникала і в XIX ст., коли, здавалося, національне життя українців було розтрощене й потонуло в пітьмі. Ця ідея перелилася в іншу форму існування — духовне життя.
XIX ст. в цілому в історії Європи, і зокрема в історії східної її частини, було позначене тим, що на авансцену політичного життя виступає нова суспільна сила — інтелігенція. Ця інтелектуальна група чи верства суспільства почала поширювати й обґрунтовувати думку про те, що передусім у суспільному розвитку має першорядне значення свідомість нації, її незалежність і вільне існування, гарантії вільного існування, право нації, як і людини, на незалежне буття.Найбільш яскраво ця концепція була висловлена німецьким філософом Йоганном Гердером, який проголосив, що людська цивілізація існує не в загальних, а в конкретних національних проявах. Він говорив, що кожний культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає в утвердженні своєрідності національної спільності й національної мови, тобто кожне явище культури повинне мати національну форму. За своєю сутністю та культурою люди — це члени певної національної спільноти, і лише такими вони можуть бути корисними в суспільстві. Таке розуміння історичного поступу оволодіває світоглядом освічених людей і впливає на вироблення системи суспільних поглядів. Вони перевертають усе минуле суспільне уявлення про життя, бо висувають на перший план в існуванні народу значення ідеології, що має і пояснити минуле, і стати дороговказом до його досконалості в майбутті. Ідеологія, або усвідомлення певних суспільних завдань кожним народом, як і кожною людиною, стає рушійною силою в історії.
В Україні, як і в інших країнах Західної Європи, як і в Росії, з кінця XVIII — початку XIX ст. витворюється когорта інтелігенції, яка висуває ряд політично-національних та державницьких теорій, що відбивались у творах літературних, полемічних, публіцистичних суспільно-політичних, історичних.
Зокрема в цілому світі інтелігенція, витворюючи й розвиваючи далі свою концепцію існування національностей і національних держав як необхідної умови існування й процвітання народу, завжди опиралась на таке стабільне підґрунтя, як відтворення й розвиток своєї мови, розвиток і збагачення власної літератури, історії, на вивчення народної творчості — фольклору, що повертає пам’ять народу до своїх історичних коренів. Тому всі теоретики з цих проблем звертались до вивчення своєї власної минувшини. Відтак історія стає не лише джерелом формування самосвідомості народу і перетворення його в націю, але мозком і кров’ю політики, що формувала шляхи розвитку певної нації.Не відразу українська інтелігенція усвідомила себе провідною силою українського суспільства. Це був шлях складний, із сумнівами й ваганнями, шлях, який часом ішов через оспівування імперсько-царської величі, через служіння чужій імперії. Адже вся українська освіта була давно вже знищена; поставали нові покоління освічених українців, котрі могли вчитися лише в російських освітніх закладах, де панував монархічний фанатизм. Освічені українці переливали свої знання, свій мозок, свою інтелектуальну силу і свою працю в Російську імперію, ставали її духовними рабами, часом величаючись цим. Багато освічених представників української еліти — Прокопович, Безбородько, Кочубей та інші — потім зараховували себе до російської нації, ставали ідеологами й фанатичними борцями за єдність імперії.
Наприклад, нащадок знаменитого роду козацьких старшин Віктор Кочубей писав: “Хоч і народився я хохлом, я більше росіянин, ніж хто інший. Моє становище підносить мене над усякими дріб’язковими міркуваннями. Я розглядаю клопоти наших губерній (тобто українських губерній. —.Aem.) з точки зору усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують”. Тобто — національні інтереси України його вже не турбують, вони для нього — мікроскопічні. А ось як говорив патріот рідної України князь Олександр Безбородько: “Росія — це країна самодержавна.
З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження — безплідні, оскільки найменше послаблення самодержавної влади призведе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави і принесе людям незліченні лиха”.Труднощі для української ідеї полягали в тому, що найосві- ченіші і найбагатші представники української верхівки не почували себе ні українцями, ні патріотами України. І диво-див- неє в тому, що в час повного оглушення й оглупления український народ народжував тих, хто усвідомлював свій кровний і духовний зв’язок зі своєю нацією, свої історичні традиції і права. Ця частина інтелігенції рекрутувалася з дрібного шляхетства, малоземельного дворянства, козаків, священиків, селян. Саме такі представники української інтелігенції і створюють у XIX ст. новітню українську літературну мову й літературу, історичну й етнографічну науку, формуючи світогляд української суспільності.
У цей час з’являється один із найвідоміших історико-публі- цистичних творів — “Історія Русів”. Серед науковців і досі точаться дискусії про її авторство. Як твердять деякі сучасні дослідники, вона народилась у середовищі новгород-сіверського гуртка освічених українців. “Історія Русів” є найвидатнішим твором кінця XVIII — поч. XIX ст. про українську державність. Вона сприяла формуванню національної свідомості української інтелігенції. Величезним є вплив її на літературну творчість багатьох російських та українських авторів того часу, таких як К. Рилєєв, Т. Шевченко, О. Пушкін та ін.
У той же час значна частина українських освічених людей плазувала перед імперією, запопадливо догоджала російським правителям, охоче йшла на службу в російські установи, де добре платили, і навчилась досить вправно оспівувати велич імперії й топтати рідну мову і культуру.
Ось чому відродження української національної свідомості та державницької ідеї в XIX ст., становлення нової української мови і літератури, історичної науки відбувалося дуже повільно.
Коли з’явилась “Енеїда” Івана Котляревського, стало зрозуміло, що Україна невмируща, що вона підвелася з колін. Коли з’явилась постать Тараса Шевченка на тлі тогочасної суспільної немічності, стало очевидним, що український народ випростався й піднявся на весь свій величавий зріст, на всю могуть нескореного духу, піднісся над ганьбою і нищенням у минулому. Ось чому Т. Шевченко становить цілу епоху в історії відродження не лише української літератури, а й українського духу й національної самосвідомості.
Тарасові Шевченку належить особливе місце у відродженні національної та державницької ідеї. Він був першим із тих, хто зрозумів, що запроданство українських письменних людей, які безоглядно єднались з урядовими імперськими колами, спричинилося до приниження і знесилення національної гідності українського народу.
Коли Росія зламала договір з Богданом Хмельницьким 1654 р. і через 5 років Україна стала пограбованою і розтерзаною, її одразу ж почали перетворювати в сировинний придаток до Московського царства, з неї вигрібали не тільки хліб, худобу, людей, але й інтелектуальну силу народу.
Тарас Шевченко, опонуючи російським шовіністичним та українським історикам-лакеям — землячкам-блюдолизам, які оспівували царів-імператорів і так зване возз’єднання, у низці поетичних творів показав справжню сутність політики російського самодержавства щодо “меншого” брата — України, висміяв і отих “просвіщенних” землячків, які “оглухли, не чують, кайданами міняються, правдою торгують і Господа зневажають, людей запрягають в тяжкі ярма”.
Поета боляче вражала моральна деградація частини української інтелігенції, яка навчилась добре говорити по-московському й безсоромно оббирати свого ж таки брата-гречкосія. Це та зросійщена юрба, яка перейнялась ідеєю чужого “отечества” і була по-лакейському віддана йому.
І справді, гурти дяків, писарів, учителів, книжників набиралася найбільше з українських колегій та академій, бо Україна й надалі залишалася “білою Африкою” для імперії, звідки до Російської держави відправлялися натовпи молодиків, яким не було місця на своїй землі — тут усе належало присланим зі столиць урядовим повелителям та чиновникам. Усі ті юрмища з України перекачувала до себе Росія, перетравлювала їх і їхню силу, вливала у своє тіло, знищуючи українство як освічену європейську націю, перетворюючи народ у німих безпам’ятних рабів.
Тему освіченої української інтелігенції Шевченко порушував у багатьох творах. Геніальний поет робив те недарма. Ця проблема залишалася вирішальною в історичному поступі нашої батьківщини уподовж наступних століть. Шевченкові думки й оцінки цього явища дають ключ до розуміння і нашої сучасної ситуації. Тяжко зізнаватись у цьому. Але історія — наука точна. Тільки усвідомлення хай і жорстких аналітичних висновків забезпечить правильний вибір дороги до суспільного прогресу.