Перші політичні організації

XIX ст., в яке вступила Україна в складі Російської імперії, відзначилось, отже, силою нових ідей, які перетворювали су­спільства, формуючи самосвідомість націй і народів, у високо- розвинені національні держави.

XIX ст. принесло Російській імперії, як і всій Західній Єв­ропі, як і Україні, ідеї пробудження великих мас населення до політичної діяльності. Для українців, як і майже для всіх сло­в’ян, особливе значення мали ідеї, пов’язані зі становленням власного державницького буття. Це стосувалось і поляків, і чехів, і болгар, і сербів. Українці йшли в цьому спільному по­тоці європейського поступу. І вирішального значення тому тут набули суспільні ідеї великого сина українського знедоленого народу, геніального поета Тараса Шевченка, які пробуджували національну свідомість і виводили Україну на нові шляхи циві- лізаційного життя.

Початок століття ознаменовується в Росії війною зі Фран­цією, навалою на російські території армій Наполеона Бонапар­та. Вона завершилася крахом наполеонівської імперії. Внаслі­док закордонного походу російських військ, у складі яких було й багато українців, у російське та українське суспільство при­плинуло чимало суспільних новітніх ідей, що сформували нове бачення свого історичного буття і проблем, які вирішувало вже сформоване в Європі капіталістичне суспільство. Російська ім­перія ще залишалась глибоко феодально-кріпосницькою краї­ною. Це кріпосництво затопило й звільнену від нього в роки Хмельниччини Україну. Тепер нові ідеї, що прийшли з Європи, розбуджували освічених і мислячих людей, формували новий національний світогляд у їхньому середовищі.

В українській освіченій громаді, як і в російській суспіль­ності, у зв’язку з цим виникають різні гуртки — це і масонські ложі, і політичні напівлегальні гуртки. В 1818 р. у Полтаві ви­никає масонська ложа “Любов до істини”. Членами її були І. Котляревський, В.

У 1819 р. у Полтаві створюється таємна організація під на­звою “Товариство визволення України”. Його учасниками були освічені українські поміщики Василь Лукашевич (який ще в 1812 р. проголосив тост за Наполеона, сподіваючись, що Напо­леон допоможе Україні здобути незалежність у Російської ім­перії), Рєпнін, Кочубей, Тарновський, Олексіїв. Був укладений програмний документ — “Катехізис автономіста”. Це товари­ство стояло на позиціях автономності Української держави у складі Росії. Пізніше це товариство було зв’язане з “Ложею об’єднаних слов’ян”, а також із польськими діячами.

У Росії виникає кілька таємних радикальних організацій. Серед них — у Петербурзі — “Союз порятунку” (1816), або “Товариство істинних і вірних синів вітчизни”, членами якого стали М. Муравйов, князь С. Трубецькой, П. Пестель та ін. В 1818 р. цей “Союз” розпався. У Петербурзі було засноване нове товариство, яке було назване “Північним товариством”, яке очолили К. Рилєєв, М. Муравйов, С. Трубецькой та ін. Його програма передбачала революційний переворот в усій імперії, знищення самодержавного правління, кріпосного пра­ва, перетворення Росії в обмежену монархію. У Москві утво­рюється таємна організація “Союз благоденства”. На території України, в Тульчині, де перебував штаб розквартированої в Ук­раїні 2-ї армії, створюється південна управа цього товариства, а в 1821 р. на її основі створюється “Південне товариство” на чолі з П. Пестелем.

Це товариство було найбільш численне, мало тісні зв’язки з армією. Згодом до нього приєдналося ще одне таємне офіцерсь­ке “Товариство з’єднаних слов’ян”. Діячі цього товариства найактивніше проводили агітаційну роботу серед солдатів (а за деякими відомостями — й серед селян). Програмним докумен­том “Південного товариства” була “Руська правда”, створена П.

Цей рух в історії визвольної боротьби в Російській імперії, названий пізніше декабристським (назва пішла від місяця груд­ня — рос. “декабря”, коли члени цих товариств підняли зброй­не повстання), мав винятково велике значення. Він заклав два напрямки в державницько-ідеологічному розвитку російського суспільства: федералістський і централістський. Автором ос­таннього був П. Пестель і його прибічники. Вони стояли за демократичну, але єдину, неподільну російську республіку із сильною централізованою владою. Про це говорилося в “Руській правді” так: “Племена, підвладні великій державі, які не можуть по слабості своїй користуватись самостійністю полі­тичної незалежності і повинні, отже, обов’язково бути під вла­дою чи протегуванням якої-небудь великої сусідньої держави, не можуть відгороджуватись правом народності, бо воно є для них уявним і неіснуючим”. І далі: “Всі племена (народності. — Авт.) повинні бути злиті в один народ і всі різні відтінки в одну загальну масу злиті так, щоб жителі цілого простору Ро­сійської держави були росіянами”.

Ця централістська ідея стала визначальною рисою в усьому визвольному русі Російської імперії в XIX ст. та й у наступні століття.

У той же час декабристський рух породив іще одну концеп­цію майбутнього суспільного розвитку Російської демократич­ної держави. Це була федералістська концепція, яку пропагу­вали члени “Північного товариства” (М. Муравйов, К. Рилєєв). Воно виробило свій програмний документ — “Конституцію” М. Муравйова. Ця “Конституція” передбачала перетворити цен­тралістичну Російську імперію в федералістську державу на ґрунті розподілу її на окремі самостійні територіально-адмініст­ративні одиниці — землі чи штати. Про потреби націй і на­родів тут все ж не йшлося.

Для України мали вирішальне значення суспільні ідеї іншо­го товариства — “Товариства з’єднаних слов’ян”, яке виникло в Новограді-Волинському в 1823 р.

Автором цієї програми були брати Борисови, І. Горбачевсь- кий та інші представники офіцерства, які були за походженням українцями. У програмних положеннях цього “Товариства з’єд­наних слов’ян” уперше в світовій суспільно-політичній думці визнавалося необхідним поєднувати боротьбу за свободу і рів­ність народів з боротьбою за національну рівноправність і доб­ровільне й рівноправне співробітництво різних народів, різних національностей. Тільки в такому поєднанні цих головних за­сад вони вбачали запоруку успішного здобуття свободи для кожного народу. Отже, і українське державницьке існування мислилось у складі такої слов’янської федерації.

Ідея слов’янської федерації знайшла палкий відгук серед ук­раїнської інтелігенції. Вона пройшла велику еволюцію в ук­раїнській суспільності й перейшла в нову епоху — епоху 40-х років. У цей час у Києві виникає перша українська політична організація “Кирило-Мефодіївське братство” (1846), засновни­ками якого були М. Костомаров, М. Гулак та інші. Воно під­хоплює і далі розвиває ідею слов’янської федерації.

Ідея слов’янської рівноправної федерації в тих історичних умовах здавалась єдино реальною, і діячі 20-х, і діячі 40-х ро­ків вважали, що це єдина ідея, яка допоможе в тих історичних умовах відродити державність слов’янських народів. Бо всі слов’яни в той час перебували у складі великих імперій — Прусської, Австрійської, Російської, Османської; відбитися від них і створити свою державу кожному з них окремо було немож­ливо.

Звичайно ж, ця ідея була практично нездійсненною, бо жодна з імперій не дала б своїм слов’янам вийти з її складу та об’єд­натись у федерацію з іншими народами. Але значення федера­лістської національної ідеї для українців полягає в тому, що було знову підняте питання про право на національний і полі­тичний самобутній розвиток України. Тобто, це був пошук спо­собів відбитися від гніту Російської самодержавно-кріпосницької імперії, пошук шляху до власного державницького самоствер­дження.

Ось чому кирило-мефодіївські братчики вводять у свою по­літичну програму ідею слов’янської, фактично — національної, а не територіальної федерації. Основні засади програми поляга­ли в тому, що кожен слов’янський народ, і, зокрема й укра­їнський, діставали можливість у такий спосіб відродити свою національну державність.

Крім того, до цієї слов’янської федерації мали приєднатися й інші неслов’янські народи.

В одному із програмних документів кирило-мефодіївців — “Прокламації до братів-українців” — братчики писали: “1) Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні з собою з’єднатися. 2) Але так, щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (тобто республіку. — Авт.) і управлявся окремо від інших, так, щоб кожен мав свою мову, свою літературу і своє громадське впо­рядкування. 3) Щоб був спільний Сейм або Рада слов’янська, де б вирішували такі справи, котрі стосуються усього Союзу слов’янського. 4) Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на час, і над цілим Союзом був свій правитель, ви­браний на час”. Далі йшли пункти про рівність народів, про ліквідацію станів, про рівність релігійних конфесій, яким нада­валась велика вага у суспільстві.

Ці ж ідеї були викладені і в Статуті товариства і в програм­ному документі “Книги буття українського народу”.

У глупу ніч миколаївської реакції (за царя Миколи І “Пал- кіна”. —.Aem.), коли, здавалося, з декабристами у 1825 р. за­гинули всі вільнолюбні думки й ідеї про демократичні перетво­рення імперії, від цих програм Кирило-Мефодіївського братства віяло могутнім революційним подихом. Вони були ніби про­блиском сонця серед нескінченної ночі, подихом живого людсь­кого розуму і його прагнення до волі.

Федералістські ідеї кирило-мефодіївських братчиків не за­микались у вузькому колі національних інтересів тільки ук­раїнців. Вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов’янсь­ких та неслов’янських народів.

У 30-40-х роках XIX ст. слов’янське питання було одним із головних у міжнародному житті Європи.

Воно було, по суті, національним питанням кожної сло­в’янської нації, що саме утверджувалась в умовах нових су­спільних відносин — капіталістичних. З усіх слов’ян лише ро­сіяни мали свою державу і могли розвивати власну культуру — всі інші перебували під жорстоким утиском чужих держав і на­родів.

До речі, росіяни, як народ державно-імперський, нічим не відрізнялись у ставленні до недержавних слов’янських і несло­в’янських народів від інших імперських народів, скажімо, ав­стрійців чи турків.

Тому вимога політично-державного існування у формі сло­в’янської федерації та ще й на ґрунті глибокого республіканіз­му, національної і політичної рівноправності мали величезне міжнародне значення. Це були справді демократичні ідеї друж­би між народами. Подібних не знала ні тоді, ні пізніше жодна європейська країна.

Кирило-мефодіївці вважали, що першорядним завданням у суспільній перебудові має бути знищення кріпосницького раб­ства, ліквідація юридичної відмінності між станами, доступ­ність освіти для мас. Національне ж питання привертало їхню увагу найбільше, і воно ставилося у широкий контекст пансла­візму. Вони писали: “Всі слов’янські народи мають право віль­но розвивати свої культури, і, що важливіше, вони повинні ут­ворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею фе­дерації мав стати Київ, оскільки він географічно розташований у центрі слов’янства. Програмним документам братчиків була притаманна ідея українського месіанізму. Дехто з дослідників вважає, що діячі братства були перейняті популярною в той час ідеєю месіанізму свого народу, як нібито Богом обраного, що несе іншим світло правди і рівності. Проте в документах брат­ства чи в листуваннях його учасників ми не можемо знайти підтвердження цієї думки, як, скажімо, в подібних документах польського визвольного руху. Тут її пропагував А. Міцкевич у “Книгах буття польського народу і польського пілігримства”. Він вважав, що поляки мають стати ядром об’єднання інших слов’янських і неслов’янських народів у Східній Європі, де Польща відіграватиме провідну роль.

Українські ж панславісти вважали, що подібно до Христово­го воскресіння мала воскреснути й Україна, але вона не буде основою чи ядром слов’янської федерації. Вони писали в своїй програмі, в “Книгах буття українського народу”: “Голос України не змовк. Встане Україна зі своєї домовини і закличе братів- слов’ян. Почувши її заклик, повстануть усі слов’яни. І стане Україна самостійною республікою в слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”.

Таке бачення майбутності України в рамках слов’янської федерації виключало ідею державної домінації України серед інших народів. Хіба що за нею залишався духовний авторитет національного відродження усіх слов’ян.

Як же братчики мислили досягти свого суспільного ідеалу? По-різному. М. Костомаров, П. Куліш — вважали, що досягну­ти цього майбутнього можна поступово, просвітницьким шля­хом. Лише радикальна частина братчиків, такі як М. Гулак, Т. Шевченко вважали, що здійснити цю ідею можна лише ра­дикальним революційним шляхом. Через те Шевченків “За­повіт” безпосередньо перекликався з уявленнями деяких кири- ло-мефодіївців:

...Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте.

Т. Шевченко, хоч і не був активним членом організації, поділяв її ідеї і дружив з багатьма братчиками. Його бунтівна поезія мала великий вплив на формування радикального світогляду кирило-мефодіївців. Пізніше М. Драгоманов нази­вав його “найчервонішим” братчиком, який своєю політичною поезією штовхав інших уліво. Під його впливом перебувала взагалі вся освічена молодь Києва й України, через те, коли братство було розгромлене, Т. Шевченко був покараний най- жорстокіше. Цар Микола І особисто розпорядився віддати його в солдати на 10 років, позбавивши поета права писати й малювати.

Членство Шевченка у братстві жандармами не доведено під час слідства, але таке покарання було йому визначене за по­етичну творчість, яка кликала до революційного повалення кріпацтва і самодержавства.

Ймовірно, що саме під впливом Шевченка і з’явились у про­грамі братства деякі радикальні положення. Наприклад, коли вся Слов’янщина повстане, “не залишиться в ній ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа”.

Ідеї Кирило-Мефодіївського братства вплинули на подальший розвиток суспільно-політичної думки в Україні. Та й не тільки в Україні. В 60-х роках XIX ст., коли постала нова генерація борців визвольного руху в Російській імперії, ідеями слов’янської феде­рації та федеративного влаштування Російської імперії були пе­рейняті такі видатні політичні діячі, як О. Герцен, М. Огарьов, М. Драгоманов та їхні послідовники.

Говорячи про ідейні досягнення українців у першій половині XIX ст., ми повинні нагадати, що на них мали вплив не лише ідеї декабристів і зокрема Товариства з’єднаних слов’ян, а й ідеї польського визвольного руху. На терені Правобережної України,

яка після поділів Польщі кінця XVIII ст. відійшла до складу Росії, повністю зберігалось польсько-шляхетське землеволоді­ння. Польські магнати і польська шляхта дістали від російсь­кого самодержавства ті ж права і привілеї, які мали російські поміщики, що панували тут над селянами. У соціальному плані вони почували себе досить комфортно, не гірше від російських кріпосників. Але поляки хотіли повернути свою власну держа­ву. Тому, коли розгортався рух за відновлення Польщі, то він охоплював і польських землевласників, які владарювали на Правобережжі України. Вони прагнули у відновленій країні бачити і свої так звані історичні землі: Правобережну Україну, Білорусь, Литву.

У 1830-1831 рр. у Варшаві вибухає повстання за відроджен­ня Речі Посполитої, що охоплює й непольські території, на яких і далі панувала польська земельна аристократія. Тому ідеологи польського руху висунули гасло відродження Польщі “від можа до можа” (тобто — від “моря до моря”). Ця ідеологія передба­чала, що ніякої України нема, не існує ніякого осібного україн­ського народу, його історії й культури, бо українці — лише етнічна група польського народу. Так само, як шовіністична імперська російська ідеологія після знищення в Україні її дер­жавності твердила, що малороси — це частина російського на­роду, що Україна — частина російського державного материка.

Таким чином, Україну теоретично почали ділити дві в сут­ності імперські держави. Одна з них твердо стояла в Україні своєю військовою силою та адміністративним управлінням, а друга, що була повержена, намагалась відродити свою імперсь­ку могуть і вирвати з рук Російської імперії половину українсь­ких територій і українського народу разом із Білоруссю та Лит­вою.

У цих умовах і відбувається формування нової української виз­вольної ідеї, яка виробляє власні суспільні ідеали і шукає шляхи відродження України поза імперіями-сусідками — Польщею та Росією. Через те ідейна програма Кирило-Мефодіївського брат­ства, увібравши в себе демократичні засади сусідніх визвольних рухів, відкидала зазіхання новітніх імперських ідеологів на Ук­раїну і шукала власних шляхів утвердження українства в історії.