Українські громади

Гостра ідеологічна боротьба навколо України розгортається в 60-х роках XIX ст. Це був час, коли кріпосництво доживало свої останні роки. Криза феодального рабства викликала до життя нову хвилю таємних революційних гуртків та органі­зацій у Російській імперії, в тому числі і в Україні.

Однією з найбільших таких організацій, що виникло 1856 ро­ку на чолі з Яковом Бекманом, Петром Завадським, Митрофа­ном Муравським, Петром Єфименком, було Харківське таємне товариство в середовищі студентів університету. Після викрит­тя цього товариства воно продовжило роботу в Києві до I860 р. Це Харківсько-Київське таємне товариство, створене студента­ми, вихідцями із різночинної інтелігенції та дрібного дворян­ства, започаткувало новий період у визвольній боротьбі в Російській імперії — період різночинної інтелігенції. Головні засади його діяльності: знищення кріпацтва, демократична пе­ребудова суспільства, повалення самодержавства, створення республіканського управління, право українців на національ­ний розвиток. У пізніших подібних організаціях всеросійсько­го характеру, що діяли і в Україні, право на національний роз­виток народів поступово деформується і зникає зовсім. Це товариство поширювало заборонені політично-публіцистичні твори, створювало й поширювало революційні листівки, спря­мовані проти уряду і самодержавного правління, а також руко­писні студентські журнали “Свободное слово” і “Гласность”. Учасники товариства очолили навесні 1858 року студентські заворушення у Харківському університеті, взяли участь в організації у Києві та в інших містах недільних шкіл для дітей міської бідноти. Цей почин переріс у всеросійський демокра­тичний просвітницький рух. Харків’яни встановили тісні зв’яз­ки з нелегальними організаціями Петербурга, Москви, Казані, Дерпта та інших міст Росії.

Після арештів членів товариства деякі з них, після звільнен­ня, стали активними діячами нових організацій — громад.

Значне місце в розвитку політичної діяльності інтелігенції в Росії відіграє петербурзька організація “Земля і воля” (1862­1863), що перебувала під ідейним впливом відомих російських демократів, зокрема М. Чернишевського та О. Герцена. Свій вплив ця організація поширює й на Україну. У програмних до­кументах ця організація, як і інші російські гуртки, на перший план висувала політичну демократично-республіканську пере­будову суспільства в єдиній Російській державі, ігноруючи пра­ва націй і народів на їхнє суверенне державницьке існування. Таке право вони визнавали лише за поляками.

Одночасно в Україні посилюється й третя течія у визвольній боротьбі — польський визвольний рух, який захопив шляхет­сько-панське населення Правобережної України.

Польські організації знову вели енергійну підготовку до збройного повстання проти російського самодержавства, за відновлення Польської держави в межах 1772 р.— тобто в ме­жах так званої історичної Польщі (до її поділів) — “від моря до моря”. В Україні створюються досить численні й дієві польські організації. Керівний підпільний центр повстання “Централь­ний комітет”, що був створений у Варшаві, організовує свої відділення в Україні — на Київщині, на Поділлі, на Волині, де жило чимало польського панства. Адже відомо, що на Поділлі 90 %, на Волині й на Київщині більше 80 % землі належало польським панам.

Значна кількість таємних організацій створюється серед поль­ської молоді, зокрема серед студентства Київського університету, де більше 80 % було представниками польської національності. Найбільшими польськими таємними товариствами наприкінці 50-х — на початку 60-х років були “Тройніцький союз”, “Цент­ральний комітет на Русі”, згодом був навіть “диктатор на Русі” (ним був А. Юр’євич). Так зване “Шкільне товариство”, яке мало на меті залучити до польського руху українське населення. Невдача повстання 1830 року змусила польських ідеологів звернути увагу на українське населення. Тепер при маєтках польських панів, при костьолах створювались нелегальні шко­ли для дітей українських селян, в яких навчали польські вчи­телі, студенти за спеціально виданими польськими підручника­ми, це були так звані елементаж (букварі).

Це призвело до того, що українська студентська молодь, якої було небагато в Київському університеті, почала гуртува­тися в свої таємні гуртки. В 1859-1860 рр. у Київському уні­верситеті українська молодь включається в національно-про­світницьку діяльність створюючи для міської молоді недільні школи. Ця молодь об’єднується у велику організацію, яка на­зивалась “Громадою”. Громадівці 60-х років докладають багато зусиль, спрямованих проти полонізаторської діяльності таєм­них польських організацій, відстоюючи в статтях, популярних книжечках, у виступах самобутність українського народу, його історії, культури, мови, літератури.

До громадівців Києва приєднуються й інші подібні органі­зації молоді та української інтелігенції. На чолі цього просвіт­ницького руху стала петербурзька “Громада”, що складалась із колишніх кирило-мефодіївців, а нині — видатних діячів куль­тури: М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Білозер- ського та ряду українських меценатів. Після повернення із за­слань за участь у Кирило-Мефодіївському братстві вони організували в Петербурзі видання першого українського жур­налу “Основа” (в ньому частина статей друкувалася і російсь­кою мовою). Навколо цього журналу об’єднувалися всі українці Петербурга. Ця “Громада”, крім того, видала для дітей ряд українських підручників, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова тощо. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові, Хар­кові. Вони поширювали в народі дешеві українські видання, створювали хори, народні театри, періодичні видання.

Ця просвітницька діяльність українців сприяла розвиткові самосвідомості в середовищі простого люду. Польські діячі виз­вольного руху були роздратовані. Вони розуміли, що під впли­вом громадівців українське населення не підтримає їхнє зброй­не повстання за “історичну Польщу”.

Через те в періодичній пресі розпочинається гучна полеміка між ідейними натхненниками самобутності українців, російсь­кими публіцистами і теоретиками Польщі “від моря до моря”. Кому має належати Україна — Польщі, Росії чи лише своєму народові? У полеміку включаються журнали “Основа”, “Совре­менник”, російські слов’янофіли з їхнім журналом “День”, чис­ленні польські періодичні видання. Приєднується навіть самодер­жавно-шовіністичний орган “Московские ведомости” М. Каткова. Всі тягнуть Україну на свій бік. У гучній полеміці брали участь найвидатніші діячі польського, українського, російського виз­вольного руху: М. Костомаров, В. Антонович, М. Чернишевсь- кий, М. Катков, М. Падалиця, Г. Нарбут, М. Грабовський та інші.

Цікаво простежити, як же російські демократи уявляли собі майбутнє українського народу. Якщо офіціозний самодержав­ний ідеолог М. Катков взагалі вважав, що України немає, то російські демократичні діячі погоджувалися, що все-таки Украї­на існує, але як побічний продукт великоросійської культури. Тому навіть програмні документи такої революційної органі­зації, як “Земля і воля”, надавали право на державницьке існу­вання, скажімо, польському народові, але відмовляли в такому праві народові українському.

Тобто, і польські, і російські діячі однаково не вважали ук­раїнців самобутнім державницьким народом.

Українські громади і демократичні гуртки та групи виника­ли в 60-х роках у багатьох містах. До їх числа входили не тіль­ки студенти, але й значна кількість української інтелігенції, відомі діячі культури. Наприклад, до складу Полтавської гро­мади належали відомий педагог та історик росіянин О. Стронін, український письменник О. Кониський, спадкоємиця роду І. Скоропадського Єлизавета Милорадович та інші.

Але ця робота викликала страх і ненависть з усіх боків. Особливо загострилася ситуація, коли частина прогресивно на­строєної польської молоді в Київському університеті, так звані хлопомани, на чолі з Володимиром Антоновичем і Тадеєм Риль­ським, заявили, що вони розуміють провини польської нації перед народом українським, що вони, як люди, які виросли і вивчились на землі українців, мусять тепер повернути їм свій борг. Через те вони стали “ходити в народ”, записувати фольк­лор, вивчати українську мову, видавати книжечки для народу, вдягатися в українське вбрання і розмовляти українською мо­вою. Ця група молоді відокремилася від таємних угруповань польської молоді — ґмін (громад), від польських таємних організацій і приєдналася до “Громади” українських студентів. Польські патріоти, особливо ксьондзи, проклинали цих сміливців, почали писати на них доноси. Працюючи в 70-х ро­ках в архівах III жандармського відділення, авторові цих слів довелося знайти велику кількість — десятки! — таких доносів на Володимира Антоновича і Тадея Рильського!

Розгортання польського визвольного руху посилювало в сус­пільстві полеміку й агітацію із закликом українських грома- дівців. В їхньому середовищі виникає радикальне крило. Особ­ливо виділяється в ньому постать полковника російської армії Андрія Красовського, пращури якого за походженням були ук­раїнцями. Він провадить агітацію серед селян на Канівщині, закликає їх піднятись на боротьбу за землю, звертається із власного прокламацією до солдатів Житомирського полку не брати участі в придушенні повсталих селян. Він, зокрема, пи­сав у своїй відозві до солдат: “Приказ сечь своих и стрелять по ним за то, что они хотят Земли и Воли, будь он самого царя приказ, все же он окаянный... поведут вас — идите, но помни­те, до народа и пальцем не дотрагивайся! Кровь его (говорит нам слово Божее) падет на вас и на детей Ваших”.

Полковник А. Красовський є яскравою постаттю в українсь­кому русі 60-х років. За свою діяльність він був заарештований і кинутий у фортецю Косий капонір у Києві, а потім засудже­ний до смертної кари. Студенти збиралися влаштувати патріо­тичну демонстрацію, коли його мали вивезти з Києва. Смертна кара була замінена довічним ув’язненням у Сибіру. Цікаво, що солдати Житомирського полку, до котрих він звертався з відоз­вою, вкинули йому у віконце через ґрати патріотичного листа, де писали, що гордяться своїм полковником і віддадуть свої життя за ті ідеали, які він проповідував. Діяльність Красовсь­кого не залишала вибору “між мовчанням і словом”, писав зго­дом О. Герцен.

У 1863 р. на Правобережній Україні, у Литві та Білорусі вибухає повстання за відродження Польщі. Спроба польських учасників визвольного руху підняти на повстання українських селян не мала успіху. По Україні польські повстанці поширю­вали свої відозви до українців уже навіть українською мовою. Та українські селяни не підтримали панів, бо правильно розу­міли, що відроджена Польща “від моря до моря”, із включен­ням українських земель, поверне їм стару польську панщину і релігійний гніт, тягар яких вони ще відчували на своїх спинах.

Більше того, українські селяни самочинно озброюються й піднімаються проти своїх повсталих панів. Царський уряд ви­користав цей рух селянства, подекуди селянам жандарми на­віть роздавали зброю, щоб краще били “стургентів” (перекруче­не “інсургент” — повстанець. — Aβm.). На правобережних українських землях розпочиналось стихійне повстання селян проти польських панів.

Ця боротьба, що особливо розгоралась на Київщині та на Волині, загрожувала перекинутись і на Лівобережну Україну. Але там землі належали переважно українським дідичам та російським поміщикам. Тому російська адміністрація швидко об’єдналася з переляканими поміщиками Лівобережжя і пана­ми-поляками на Правобережжі у боротьбі проти несподівано могутнього антипольського руху. Польські пани й шляхта по­кидали свої загони, тікали до російських урядовців просити військової допомоги, щоб придушити селянські повстання в сво­їх селах і маєтках.

Польське повстання 1863 року на Правобережжі було роз­громлене. Значна кількість учасників його була відправлена до Сибіру. Але це повстання змусило царський уряд провести аг­рарну реформу, внаслідок якої селяни на Правобережжі діста­ли більші наділи землі.

Крім того, повстання мало велике значення для подальшого розвитку теоретичної думки щодо прав народів на своє націо­нальне існування. Це стосувалося, безумовно, і майбутності ук­раїнського народу.

Протягом наступних десятиліть між діячами російського, польського та українського визвольного руху точилася полемі­ка з питання: якою ж мусить бути доля українців? Від самого початку потрібно підкреслити, що український визвольний — громадівський — рух носив в основному культурницько-про­світницький характер і не ставив питання про відродження дер­жавницького існування.

Але він зазнавав тиску, викликав невдоволення і з боку польських, і з боку російських ідеологів та урядовців. Навчені досвідом повстання, польські пани боялися, що діяльність гро­мад підніме хвилю народного повстання, яка і їх затопить. Че­рез те вони провокували російський уряд на репресії проти ук­раїнських діячів, котрі будили свідомість народу.

Російські ідеологи типу Каткова також нацьковували царсь­кий уряд на учасників українських громад, бо немає, мовляв, ніякого осібного українського народу, його історії та мови, є лише один народ — російський.

Все це завершилося тим, що в 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуев видав циркуляр про заборону друку­вати українською мовою книжечки для народу, підручники, духовні твори тощо, бо “... никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может... Наречие, которое упо­требляет простонародье, есть тот самый русский язык, только испорченный влиянием Польши”, — навчав міністр непосвяче- них.

Але задушити суспільну думку і культуру великого народу одним циркуляром було неможливо. Вони розвивались. Куль­турно-просвітницький рух, який усе більше усвідомлювався як національно-визвольний рух українського народу, розширював­ся і поглиблювався.

У 70-х роках XIX ст. у різних містах України продовжують створюватися громади. Нове покоління інтелігенції, зокрема молоді, вливається в них своєю працею. Цей громадівський рух часом з’єднується із демократичними гуртками й організація­ми загальноросійського спрямування, які базувалися на гаслах соціалізму, що в цей час уже ставав модним на Заході і в Росії.

Особливо бурхливою була діяльність у 70-80-х роках “Старої громади”, котра об’єднала видатних учених, літераторів, ком­позиторів не лише України Наддніпрянської, а й Галичини, Закарпаття, Буковини, багатьох слов’янських країн. На III Ар­хеологічному з’їзді в 1874 р., який став міжнародним науковим явищем завдяки діяльності українських учених, Україна заяви­ла про себе високою культурою, драматичною історією, героїз­мом своїх історичних діячів. Це викликало страх і невдоволен­ня як польських панів, так і російських урядовців, які боялися відродження української культури, науки й освіти, що вело до відродження державності. Через те в 1876 р. царський уряд видає новий указ про заборону української мови, літератури та куль­тури. Він був підписаний царем Олександром II у німецькому курортному містечку Емсі, і тому його називають Емським ука­зом. Цим указом заборонялося ввезення українських книжок із Галичини, де вони могли друкуватися рідною мовою завдяки конституційним законам Австро-Угорщини. Емський указ за­бороняв проповіді в церквах українською мовою, заборонялося навіть співати пісні українською мовою. Відомий український учений С. Ефремов розповідає, що коли українська громада в Києві влаштовувала концерт, то пісню “Дощик, дощик крапає дрібненько” мусили перекладати французькою мовою... А в Одесі назву спектаклю “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” перекладали для афіш російською мовою: “Ах да не ходи, Гришка, да на пикник”.

Чим пояснюються такі нагінки на українство в 60-70-х роках XIX століття? А тим, що Україна не зважала на різні заборо­ни, продовжувала своє національне й культурне відродження, яке поступово набирало політичного, державницького забарв­лення. Втім, політичний струмінь у середовищі української ін­телігенції був ще слабким.

Це пояснюється тим, що українська еліта — оте чиновни­цтво, міщанство, духовенство, дрібне дворянство — становила дуже незначну й економічно бідну частку української нації. А таке трапилось тому, що освічене українство поспіль два сто­ліття продовжувало вливатися в імперську російську культуру. Україна ставала одним із розвинених регіонів із капіталістич­ним виробництвом, тут формувався новий економічно могутній клас — клас буржуазії. Але цей клас не був українським: ос­новні багатства України переходили до рук буржуазії іноземної та російської. Українські міста переставали бути центрами ук­раїнської освіти. Наприклад, у 1874 р. українці у Києві стано­вили 60 відсотків, у 1897 р.— лише 22 відсотки, у 1917 р.— всього 16 відсотків. У 1917 р. Київський університет, як і ін­ші університети в Україні, мав надзвичайно низький відсоток студентів корінного населення — всього 11. Одеса, цей могутній торговий центр Південної України, у 1897 р. мала 5,6 відсотка українського населення, а в 1920 р.— 2,9 відсотка. Російська освіта зросійщувала українські міста.

Так само було і з робітничим класом. Українське робітницт­во становило в деяких промислових містах Півдня України одну третину всього робітничого середовища. Українська інтеліген­ція перебувала в меншості в Україні, бо міста були неукраїн­ські, доступ до освіти мали в основному жителі міст, а тут пе­реважало російське і зросійщене населення, яке й мало більшу можливість навчатись.

Українська інтелігенція зосереджувалася в основному по се­лах. Її становище було скрутне. Вона становила меншість серед зросійщеної інтелігенції. Ось деякі цифри: у 1897 р. лише 16 відсотків юристів, 25 відсотків учителів, 10 відсотків письмен­ників і художників були українцями. За такого становища, звичайно ж, національний рух у Наддніпрянській Україні не міг бути сильним. Була відсутня, як ми бачимо, економічна ос­нова для розвитку національної еліти, був відсутній потужний український буржуазний клас.

Україна залишалась колонією Російської імперії. Економіст М. Волобуев у 20-х роках XX ст. зауважував, що Україна була колонією не азіатського типу, коли не розвивалась місцева про­мисловість, а колонією європейського типу. Це означало, що багатства з України перекачувались у досить простий спосіб: імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарів із української сировини була досить високою, а вартість сировини лишалася дуже низь­кою. Всі прибутки через ціни, отже, діставалися промисловому центрові Росії, а Україна лишалася дешевою сировинною ба­зою, якій не оплачували її витрат за сировину, отже, вона втра­чала свої законні фінансові надходження й виснажувала свої надра. Через відсутність значного українського капіталу в про­мисловості не могла сформуватись могутня українська буржуа­зія, яка в усіх країнах світу була основою національного руху і державного відродження. Великий і середній бізнес в Україні зосереджувався в основному в руках чужоземців.

Таке становище в розвитку української буржуазії та україн­ської інтелігенції визначило розстановку сил і особливості на­ціонально-визвольної боротьби українців у наступному, бурхли­вому XX ст.