Нове українство. Драгоманов

Український визвольний рух у 60-70-х роках XIX ст. наро­див у своєму середовищі надзвичайну постать новітнього мис­лителя — політичного діяча, теоретика національно-визвольної боротьби народів Російської імперії, вченого-історика, літерату­рознавця та етнографа зі світовим ім’ям — Михайла Петрови­ча Драгоманова.

Михайло Драгоманов став ідеологом нового українства, ідеологом, котрий визначив у перспективі долю України в сис­темі європейської цивілізації, показав шлях, яким далі мала розвиватись визвольна боротьба українців.

Діяльність Драгоманова, як теоретична, так і практична, відбувалась у той період історії Наддніпрянської України, коли не було ніяких скільки-небудь організованих або визначних соціальних чи національних рухів, не було ні українських полі­тичних партій, ані якихось національних політично-держав­ницьких організацій. Ось чому діяльність Драгоманова стала унікальним для України явищем.

Але важливо, що вона стала суттєвим явищем і для російсь­кого визвольного руху. І. Франко назвав Драгоманова сумлін­ням нації і закликав дорожити “неперестарілим доробком” усіх, “кому дороге наше слово і дорогі ідеї, для яких працюва­ли і боролися обидва чільні сини України Шевченко і Драгома­нов”.

Справді, Тарас Шевченко дав своєму народові Слово, окри­лив його душу духом свободи і боротьби, вивів Україну на те­рени світової культури. Михайло Драгоманов дав українцям нову національно-державницьку ідею, штовхнув думку і силу цілого покоління української інтелігенції на велику працю — відродження національної і політичної самобутності України як соборної країни.

Драгоманов показав, що шлях відродження української нації, як нації європейської, лежить у відродженні її самостійного існування в тісній співдружності з децентралізованою демокра­тичною Росією і демократичною Європою.

Саме тому теоретична спадщина Драгоманова була забороне­на і в самодержавній, і в більшовицькій Росії. І зараз у вже де­мократичній Російській Федерації ніхто навіть із демократів не згадує спадщини Драгоманова, яка присвячена проблемам де- централістичної, антитоталітарної, антишовіністичної суспіль­ної ідеології в Росії. Бо, з одного боку, це суперечить спо­конвічній анексіоністській політиці, здавна притаманній урядовим колам Росії, котрі, здається, навічно вчепилися в цю ідею. А з другого боку, це допомагає звільненню свідомості політичних провідників і мас народу від ілюзій непогрішимості “старшого брата”, допомагає народам побачити ясну перспекти­ву свого політичного поступу.

Для України це мало особливе значення. Адже звільнена від міфів імперської історії, на яких виховували кілька поколінь народу, вона позбуватиметься психології меншовартості, холоп­ства і холуйства. І перед нею відкриватиметься перспектива власного повноцінного поступу.

Яким же Драгоманов бачив шлях поступу України?

Першим завданням він вважав відродження наукове і куль­турне, витворення свідомої національної інтелігенції. Для цьо­го потрібно було розширювати освіту найширших верств на­селення, розробляти всі галузі науки, освіти й культури. Він накреслив грандіозний план діяльності для української інтелі­генції: заснування шкіл, бібліотек, театрів, перехід на україн­ську мову в усіх навчальних закладах. Відродження українства в XIX ст., яке він спостерігав у студентських гуртках, у грома­дах, було скоріш етнографічним, мало вузький характер. Дра­гоманов розумів, що це зумовлено колоніальною політикою російського самодержавства впродовж двох століть — тобто від­сутністю незалежного державного існування.

В Україні два століття руйнувалися демократичні здобутки епохи козаччини і Гетьманщини, руйнувалась європейськість у науці й літературі. Проводилось зросійщення міст. Через те ук­раїнська мова і культура залишились тільки в масі неписьмен­ного селянства.

У зв’язку з цим писав, що коли українська інтелігенція не візьметься за працю в містах, за розвиток у них української просвіти в Україні буде поглиблюватись провінційність, від­сталість політичної та української культури.

Драгоманов закликав працювати над тим, щоб українська мова “була струментом для проводу в наш народ думок посту­пових (тобто прогресивних. — Aem.), а не старосвітської гни­лизни і темноти, обскурантизму, як це часто бачимо в писан­нях українських національників або всесвітніх ретроградів назадників, котрі підшиваються під українське національство”.

Найбільшим нашим ворогом, каже Драгоманов, була нео­свіченість, котра заїдає наше письменство “гірше всякої цензу­ри”. Отже — українська освіченість і прогресивність сучасної цивілізованої науки й культури мали стати основою модерного українства.

Для розгортання процесу національного відродження і визвольної боротьби Драгоманов закликав створити в Україні Наддніпрянській і в Галичині політичні партії, котрі гуртува­лись би на демократичних європейських засадах. Він вважав, що ці партії мусять починати свою діяльність із національного культурно-освітнього відродження. І показав практичний при­клад — допоміг створити таку партію в Галичині у середовищі своїх молодших послідовників і однодумців, серед яких були Іван Франко, Михайло Павлик, Северин Данилович та ін. Він вважав, що свідоме українство має увійти в прямі стосунки “з європейською наукою і політикою”.

Політичні партії в Україні повинні бути схожими на полі­тичні партії європейських країн. На думку вченого, вони мають відстоювати демократичні свободи: слова, зібрань, товариств, преси, зборів, освіти, віросповідань, рівноправність жіноцтва з чоловіками тощо.

Драгоманов наголошував, зокрема, на праві всіх народів — великих і малих — на свободу думки, національної мови, куль­тури, державництва, і вимагав, щоб це право було гарантоване програмами політичних партій. В цьому плані він став одним із найвидатніших у Європі й у світовому визвольному русі тео­ретиків із національного питання.

Соборність України була ще однією важливою гранню куль­турної та політичної діяльності Драгоманова. Ця ідея собор­ності і нині для нас є актуальною і важливою, особливо коли окремі регіональні політичні угруповання чи рухи починають розхитувати територіальну єдність сучасної України.

Драгоманов докладав величезних інтелектуальних зусиль для того, щоб у 70-80-х роках XIX ст. спрямувати в правильне рус­ло розвиток теоретичної думки діячів демократичного табору Росії, зокрема в часи народницького руху. Відомо, що народни­ки, ця нова хвиля демократичної інтелігенції країни, що запов­нила всі 70-ті роки, намагались підняти народні маси на соці­альну революцію і побудувати в Росії, минувши капіталізм, соціалістичне суспільство.

Драгоманов високо цінував героїчні зусилля російського на­родництва, у середовищі якого було чимало й українців. Але він бачив, що стоять вони на утопічних засадах.

Ідея і теорія, на якій стояли російські народники, були нау­ково помилковими і не могли принести країні ніяких реальних змін. Теоретики російського утопічного соціалізму — П. Лав­ров, М. Бакунін, П. Ткачов — вважали, що Російська імперія, усі її народи, а передусім великоруський народ, готові до побу­дови соціалізму, обминувши капіталістичні форми виробниц­тва. Для цього потрібно тільки підняти селянство на соціальну революцію, захопити владу — і соціальні проблеми будуть ви­рішені, всі стануть заможними і вільними.

Теоретики цієї школи переконували, що як тільки буде по­будоване соціалістичне суспільство, національні проблеми від­падуть самі по собі.

Подібний погляд на національне питання мали не тільки російські теоретики. Він панував і серед соціал-демократів у Європі, котрі на перший план також висували соціально-еко­номічні проблеми. Такий погляд панував і в марксистській ідеології, що поступово ширилась у російських соціал-демокра- тичних гуртках відсталої у соціально-економічному та політич­ному плані Російської імперії.

Драгоманов зіткнувся з цією ідеологією в середовищі росій­ських народницьких гуртків в еміграції в 70-80-х роках XIX ст.

Після Енського указу 1876 року про заборону української мови Драгоманов, який був викладачем історії Київського уні­верситету, змушений емігрувати до Швейцарії, до Женеви. Там він розгорнув бурхливу видавничу діяльність. Уперше в історії українського руху він засновує на кошти київської “Громади” безцензурне українське видання, збірник і друкарню “Грома­да”, підтримуючи заборонене царизмом українське слово, і вод­ночас розгортає бурхливу діяльність для руйнування “допотоп­ного страховища” — імперії “будочників і казнокрадів”, як він називав тодішню царську Росію.

Драгоманов вважав, що він зуміє переконати своїми науко­вими і логічними доказами оту палку революційну молодь — народників, котрі активно проявили себе “ходінням у народ”, в неправильності їхніх шовіністичних поглядів, допоможе їм знайти правильну суспільну теорію. Щоб повалити старий са­модержавний режим, потрібно, вважав Драгоманов, з’єднати зусилля всіх народів Російської імперії. Він вважав націо­налізм, національні почуття, культуру, мову, освіту могутнім демократичним чинником у визвольній боротьбі всіх народів за політичні свободи у своїх країнах, у тому числі й за соціалістичне суспільство. Тим важливішим це питання було для багатона­ціональної Російської імперії, де самодержавний уряд проводив насильницьке зросійщення усіх “інородців”, у тому числі й українців. А для того, щоб залучити всі народи до боротьби за ці ідеали, потрібно, твердив він, вести роз’яснювальну працю всіма мовами народів Росії, а водночас у політичних програ­мах російських народників визначити всім народам законне право на їхнє самостійне політичне існування.

“Ми не хочемо панування однієї народності над другою. Ми прихильники широкої федерації і переконані, що кожен народ може розвиватись успішно тільки на основі самостійного жит­тя і повної свободи”. Драгоманов сміливо ставить питання про розвиток націй і культур, гостро, відверто, пристрасним публі­цистичним словом картав прибічників централізму і російського шовінізму в народницькому русі, які заявляли, що вони стоять за єдину державу і визнають тільки за нею “велику важли­вість”.

Драгоманов вважав, що Російська імперія лише тоді зможе перейти на шлях демократії, коли російські соціалісти стануть на шлях знищення й розхитування централізму та перебудови Росії на засадах федерації. Причому Драгоманов завжди довер­шував свої ідеї практичними справами: він не тільки проголо­шував необхідність децентралізації і демократизації державно­го ладу в Росії, а й показав, як це треба зробити. Із цією метою він уперше в історії Росії створив проект федеративної консти­туції російської держави — “Вільна Спілка” (“Вольный Союз”). Драгоманов вважав, що Росія стане на шлях справжньої демо­кратичної перебудови, коли повалить свою централістичну структуру, коли надасть усім народам право на самостійне полі­тичне та культурне існування.

Не можна, твердив Драгоманов, однаково успішно управля­ти з Петербурга, на відстані 4 тис. миль від центру, Середньою Азією, Кавказом, Далеким Сходом, Прибалтикою, Україною. Драгоманов вважав, що при децентралізації Російської імперії, при федеративно-демократичному її влаштуванні всі народи в Росії, великі й малі знайдуть місце для політичного буття.

Ось чому Драгоманов був першим найвидатнішим, а може, й останнім справжнім федералістом у Росії. Він фактично про­довжував нести естафету федералізму від декабристів “З’єдна­них слов’ян” і від Кирило-Мефодіївського братства.

Драгоманов водночас намагався вплинути цими ідеями і на російських революціонерів, котрі в своїх політичних програмах не обіцяли ніяких автономій для народів Росії в майбутньому. А це призведе до того, твердив Драгоманов, що в майбутньому замість самодержавства монархів прийде до влади самодержав­ство парламенту або групи урядовців. І цей новий самодержець, говорив учений, буде на свій смак розпоряджатись долею всіх народів.

І як актуально гостро звучали ще тоді застереження Драго- манова, що ці нові централістичні доктрини російських соціа­лістів “... зовсім не розхитують ідей державно-централістично­го самодержавства, а тільки переносять в інші руки. Можна було б подумати, що російські терористи бажають зберегти цен­тралізовану машину Російської імперії для того, щоб на другий день перевороту нею скористатись для своєї мети, як це бувало стільки разів з революціонерами в інших країнах. Але найгір­ше — це те, що не підірвана в теорії ця машина може прислу­житись зовсім не революціонерам, більше чи менше соціалістам, а кому-небудь іншому, наприклад, консервативно-бюрократич­ній диктатурі”.

Нашій державі довелося, на жаль, переконатися у гіркій справедливості цих застережень Драгоманова. Диктаторський переворот И. Сталіна в 1929 р. став можливим тому, що була збережена і в теорії, і в практиці партії більшовиків система російського централістичного управління. Нею і скористалася група партчиновників для встановлення власної диктатури.

Драгоманов ще й таке писав про небезпеку збереження со­ціалістами ідеї централізованої держави: “Повсюди ми бачимо приклади політиків, котрі починали свою кар’єру радикальним напрямком і навіть барикадами і котрі ставали деспотами, ря­туючи єдність держави, необхідної, як їм здавалось, для убез­печення свободи і прогресу від натиску сепаратизму, за їхньою думкою, символу реакції. Ми не бачимо причини, чому б усьо­му цьому не повторитись і в Росії, якщо тільки заміна царсь­кого самодержавства не буде супроводжуватись широкою місце­вою свободою і серйозними гарантіями для недоторканості національностей”.

Учений попереджав, що одночасно треба знищити в програ­мах російських революціонерів гасло “единой и неделимой” Ро­сії, “единого русского государства”. На жаль, російські соціа­лісти XIX ст. не прислухались до цих порад Драгоманова. Вікові традиції російської самодержавно-монархічної історії, зокрема оці централістичні імперської засади, на яких виросло Московське царство й імперія, виявились надто органічними й для революціонерів. Вони й сьогодні побутують у багатьох заявах і територіальних ультиматумах деяких російських політиків щодо інших держав і народів.

Численні виступи й публікації Драгоманова на тему рівно­правності народів були зустрінуті російськими соціалістами во­роже. Його презирливо називали “южнорусским” націоналістом (навіть не українським, бо ніякої України для них не було). Особливо старався в цьому плані Г. Плеханов і його оточення. Проти нього виступали і російські ліберали і, звичайно ж, уря­дові кола.

Драгоманова почали брутально оббріхувати, розпускати чут­ки, що він нібито є агентом жандармів, проти нього писали статті, пасквілі. Одна брошурка навіть так і називалась: “Дра­гоманов из Гадяча в борьбе с русскими революционерами”.

Стався повний розрив Драгоманова з російськими народни- ками-соціалістами. Але проти нього виступили і декотрі ук­раїнські діячі визвольного руху. Вони заперечували взагалі ідею федерації, називали його “русифікатором” української політичної думки. Драгоманов роз’яснював (зокрема в таких працях, як “Листи на Наддніпрянську Україну”, “Чудацькі дум­ки про українську національну справу”), що він не проти окре- мішнього політичного державного існування України. Але поки що, наголошував учений, для цього не було ніякого реального ґрунту. Поступово ці ідеї Драгоманова оволодівали українцями.

Тож кінець XIX ст. устами Драгоманова підносить, як бачи­мо, знову справу державного існування України. Вона вбача­лась йому у вигляді своєрідної федерації народів Росії. Але вже на вищому щаблі розвитку суспільства — при демократизації суспільства, децентралізації і соціальних перетвореннях в усій Російській імперії.

Федералістські ідеї Михайла Драгоманова стали досить по­ширеними серед української інтелігенції, особливо наприкінці XIX — на початку XX ст. І не лише в Україні і в Росії, а і в Європі. Як засвідчив у своїх спогадах видатний діяч європейсь­кого соціал-демократичного руху Едвард Бернштейн, для захід­ноєвропейської публіки статті Драгоманова з національного пи­тання стали через велику фактичну обґрунтованість справжнім відкриттям. Адже в ті часи, писав цей автор, панував погляд, що соціалізм вимагав, аби малі народи і народності зливалися з великими націями. Про це писав і видатний європейський тео- ретик Лассаль, що право залишатися в історії й розвивати свою національність потрібно визнати “тільки великим культурним націям”, всі інші мають право, “щоб асимілізуватися з тими — і розвиватися під їхнім впливом”.

Драгоманов першим у європейській політичній думці обґрун­тував необхідність збереження націй і народів та їхніх культур, їхнє право на політично-державницьке буття як вияв боротьби за демократичні свободи в історії цивілізаційного розвитку сус­пільства. А тому постійний відрив національної інтелігенції — елітарної частини суспільства — від власного народу призво­дить до ослаблення визвольних сил, до занепаду і самого народу. Він з гіркотою писав, що “кожне слово, сказане не по-українсь­кому — єсть видаток з української мужицької скарбниці”, що “усяка громадська праця в Україні мусить мати українську оде­жу — українство”.

Федеративна ж ідея, вважав учений, допоможе українцям й іншим народам домогтися зміцнення своєї національної ідеї, а відтак — і культури, і освіти, і державності.

Тому Михайло Драгоманов посідає чільне місце в історії ук­раїнської, російської та європейської суспільно-політичної дум­ки як теоретик з національного питання.