Російський соціалізм очима українського вченого

Усі катаклізми і катастрофи, що відбувалися у XX ст., своїм корінням сягають XIX ст., зокрема другої його половини. Здається, що муза історії Кліо призначила XIX ст. для появи нових суспільних ідей і теорій, a XX ст.

Саме тоді виробляються великодержавницькі концепції ро­сійського соціалістичного руху, теорії побудови соціалізму в напівфеодальній імперії, минувши час капіталістичного роз­витку і т. д. Тоді ж висувають проти них свої застереження і гостро їх критикують діячі української науки та визвольної боротьби. Найперше місце серед них належить Михайлові Дра- гоманову.

Критика з його боку утопічних ідеалів російських общин- ників-соціалістів і зараз, як і колись, дає можливість збагнути, який же соціалізм переміг у Російській імперії після 1917 р., бо він прийшов і в Україну. Окрім Драгоманова ніхто з теоретиків глибоко не розумів сутності російського народницького соціа­лізму, і ніхто, окрім нього, так життєво правдиво і так педантич­но науково не аналізував отого російського різновиду утопічного соціалізму, який пізніше затримав розвиток багатьох країн і на­родів Східної Європи щонайменше на століття.

Носієм соціалістичних ідей у всеросійському визвольному русі була в основному студентська молодь, яка палко бажала щастя народові. Вона щиро вважала, що, убивши якнайшвидше царя та ряд високих державних чиновників, зможе захопити владу в Росії і побудувати щасливе соціалістичне суспільство.

Драгоманов категорично заперечував таку можливість. Він твердив, що соціалістичне суспільство не виникне ніколи, якщо для нього немає відповідних економічних і соціально-психоло­гічних умов.

Категорично заперечував Драгоманов і постулат російських соціалістів, нібито селянські повстання приведуть до соціаліз­му. Селяни завжди боролися, підкреслював він, за землю, яку вони сподівалися одержати від царя, а ця думка є дуже дале­кою від скасування власності на землю і на фабрики, як це нібито мусить бути за соціалізму.

Зміни економічних та суспільних форм життя настають не раптово, а поступово, твердив Драгоманов. Повстання їх не тво­рять, лише посувають уперед і завершують. “Повстання можуть починати будити громадський розум, можуть кінчити старі по­рядки, котрі вже підкопані з усіх боків інакшими способами, а зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, особливо громадські й господарські, вертаються безпремінно на другий день повстання, коли їх нічим замінити таким, щоб господар­ські потреби людські так чи сяк вдовольнялися”.

Драгоманов виступив проти ще однієї догматичної тези ро­сійських соціалістів, суть якої в тому, що селянська община має бути основою соціалістичного суспільства. Він говорив, що російська община — це залишок феодального суспільства, вона не є осередком, ядром нового соціалістичного суспільства, бо розкладається всередині на багатих і бідних.

Коли він писав про це в емігрантській пресі і вже знайшов собі чимало прихильників, Віра Засулич, російська емігрантка, терористка, звернулася із запитанням до К. Маркса, чи й справді російська община може стати ядром соціалізму. К. Маркс від­повів, що за певних умов сільська община може стати осе­редком побудови соціалізму. Відповідь абстрактна. Скажімо, Україна на той час уже не мала общинного землеволодіння, починаючи з XVI ст. Селянське господарство в Україні розви­валось в основному на принципі приватного землеволодіння. Після реформи 1861 року цей розвиток посилився, а ще більше — після столипінських реформ, коли більше 40 відсотків селянсь­ких господарств Правобережної і Південної України стали хутір­ськими чи відрубами, тобто фермерськими. Як тут можна було будувати соціалізм на основі общини?

Драгоманов твердив, наперекір соціалістам-утопістам, що сила нових громадських порядків — “... у зростанні малих і великих товариств між людьми, у зміні звичаїв і думок, у ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних і наукових”.

В Україні виросла в основному серед студентської молоді ціла плеяда прихильників Драгоманова — драгоманівців, які об’єднувалися у гуртки. Вони прийняли його ідеї соціалізму — це був соціалізм європейського типу, а не соціалізм утопічно- общинний. Між іншим, сам Драгоманов не раз застерігав, що він є соціалістом саме європейської школи і не має ніяких сто­сунків із російськими так званими соціалістами.

Драгоманов категорично виступав проти ще одного постула­ту російського утопічного соціалізму — проти методів терори­стичної боротьби. Ми пригадуємо, що російські соціалісти-на- родники зазнали невдачі після знаменитого “ходіння в народ”, коли їм не вдалося підняти на соціалістичну революцію народні маси ні в Україні, ні в Росії. Після цього вони перейшли до те­рористичної боротьби.

Народники утворили свою терористичну організацію “На­родна воля”. Вони гадали, що уб’ють царя, захоплять владу, а далі побудують у Росії соціалізм. В Україні та в Росії розгор­нулись терористичні акції. Почались вони в Києві, коли були вбиті прокурор Котляревський, жандармський офіцер Гейкінг. У Харкові був убитий генерал-губернатор Кропоткін, у Петер­бурзі — шеф жандармів Мезенцев. 1 березня 1881 р. був уби­тий імператор Олександр II.

Але революції в Росії не відбулося. Селяни не піднялися на повстання. Терористи-народники не взяли влади до своїх рук. Маси не розуміли, чого хочуть ці студенти-соціалісти, чого вони вбили царя-батюшку. Селяни чекали від нього землі, скасування залишків кріпосницької залежності, яка ще трима­ла їх біля поміщиків. Усі ці соціалісти пізніше були апологети- зовані більшовиками, а їхні методи терористичної боротьби вони перейняли для своєї революційної практики. Таку увагу до тероризму можна пояснити тим, що керівник більшовицької партії В. І. Ленін мав рідного брата, який брав участь у теро­ристичних діях і був за це покараний царською владою.

Після убивства царя Олександра II вся російська еміграція і навіть ліберали торжествували перемогу, бо вважали, що тепер у Росії настануть переміни. Вихваляння, героїзація народо­вольців була високою і патетичною. А Драгоманов у ці хвили­ни захоплення і загального сп’яніння від успіху кидав холодні застережливі слова про те, що це є неправильний метод полі­тичної боротьби. Він говорив, що, з одного боку, підтримує без будь-яких застережень “відкритий напад” на систему, що панує в Росії. Він вітав будь-які засоби збройного опору проти “роз­бійників із III відділення”. Але ні в якому разі не схвалював те­рористичної системи “Народної волі”, хоча й розумів причину її виникнення в країні, де панують жахливі засоби визиску.

Він писав: “Ми не дивуємось, що всі ці засоби породжують Засуличів, Соловйових (автори терористичних акцій. —.Aem.). Нас швидше дивує, що їх так мало і що вони так довго приму­сили на себе чекати”. Але, каже Драгоманов, російський теро­ризм — цілком природна, хоч і патологічна реакція на патоло­гічну російську дійсність. Він протестував проти того, щоб революційні діячі в своїй діяльності вдавались до терору, вва­жав, що терор завжди компрометує чисту справу побудови де­мократичного суспільства. Ще в 1876 р. висунув гасло: “Чиста справа потребує чистих рук”. Тоді Драгоманов протестував про­ти методів обдурювання народу революційними обіцянками, проти використання народниками фальшивок, як це було у зна­менитій чигиринській справі. Там революціонери-народники користувались підробленим царським маніфестом, зверненим нібито до селян, та іменем царя хотіли підняти їх на повстан­ня. Драгоманов засуджував пограбування банків, які вчиняли російські революціонери, щоб здобути для революції кошти; виступав проти обдурювання й убивств. Він говорив, що це справа царських чиновників і жандармів, а революціонери “не­хай залишаються з бездоганно чистою репутацією”.

Проти російського самодержавства та існуючого ладу необ­хідно організовувати не окремі вбивства, а широку, відкриту боротьбу правильно організованих політичних товариств, пар­тій серед усіх народів Російської імперії, усіх верств населення.

Навряд чи знайдеться в історії теоретик, котрий надавав би такого великого значення моральній чистоті й авторитетові ре­волюціонера.

Боротьба М. Драгоманова за виведення політичної суспільної думки з тенет утопічного соціалізму, за правильне розуміння законів розвитку людського суспільства, за вироблення пра­вильних шляхів боротьби, звичайно ж, не мала особливого ус­піху в середовищі російських соціалістів-утопістів. Але ця бо­ротьба сприяла тому, що значна частина української молоді та й російської інтелігенції взагалі стали замислюватися над про­блемами федерації в Росії, ідеями боротьби за демократизацію суспільства, над необхідністю проведення в першу чергу так званих буржуазних реформ — запровадження свободи слова, друку, партій, товариств, зібрань тощо.

Втім, деякі керівники народницьких організацій (Г. Плеха­нов, Л. Дейч та ін.) не хотіли визнавати слушності виступів Драгоманова. Особливо гостро виступав проти Драгоманова Г. Плеханов, який вбачав у ньому конкурента для свого впли­ву на російський визвольний рух.

Наприкінці 80-х років Драгоманов вирішив сам створити всеросійську партію на засадах федерації. Але з тієї спроби ні­чого не вийшло.

У всеросійському визвольному русі гору брали малоосвічені, теоретично не підготовлені молоді люди, часом з амбіціями вождів, які мали гаряче серце і бажали зробити добро своїй країні якнайшвидше, не вважаючи на історичні обставини і закономірності суспільного розвитку. На жаль, саме ці люди з їхнім нетерпінням і нетерпимістю, з їхнім бомбізмом і екстре­мізмом у широкому значенні цього слова і стали провідною си­лою у революційному русі Росії наприкінці XIX ст. Визвольний російський рух не виробив правильної стартової теорії, яка б сприяла подальшому розгортанню історичного поступу.

Екстремізм і волюнтаризм революційного середовища росій­ських соціалістів-утопістів перейняли нові організації, що виникли в Росії наприкінці XIX — початку XX ст. і повели російський визвольний рух, а з ним і частину українців, у бурхливе XX століття.