У пошуках державницької ідеї. Галичина

Діячі українського визвольного руху в XIX — на початку XX ст. бачили односторонність соціалістичної концепції К. Марк­са, про що писав ще Іван Франко. Зокрема, він говорив, що для К.

Розуміння суспільного поступу, яке відкидало значення культурно-історичних ідей, національних та психологічних особливостей народів, не сприяло розвиткові правильних сус­пільних ідеалів у революційному русі Російської імперії, до якого все більше бралась українська молодь. У той же час у європейському визвольному русі поширення дістала не марксист­ська, а інша теорія, котра на перший план поступу висувала ідею відродження державності у націй і народів. Зокрема поши­реною ідеєю була ідея Фрідріха Ліста, котрий вважав, що саме державницьке існування будь-якого народу є першою основою його історичного поступу.

У 80-90-х роках XIX ст. теорія Ліста, яку сучасний україн­ський політолог Роман Шпорлюк назвав технократичною, ово­лоділа широкими верствами європейської інтелігенції, особли­во у народів, які не мали своєї держави. Сутність її зводилась до того, що відродження держави може очолити національна технічна інтелігенція — інженери, підприємці, науковці. Вони можуть це здійснити за принципом планового господарства.

Ця ідея була спрямована на те, щоб об’єднати численні не­величкі німецькі держави в єдину державу. Але цією теорією послуговувалися й інші народи, які не мали свого осібного по­літичного функціонування, як, наприклад, чехи. Ця теорія об’єднувала всі соціальні класи нації для досягнення єдиної мети — створення держави для всього народу.

У той же час російські соціалісти, зокрема більшовицька те­чія російської соціал-демократичної партії, повсюди проводили ідею роз’єднання націй за класовим принципом. Наприклад, В. Ленін висунув такий принцип діяльності своєї партії: “Соци­ал-демократы как партия пролетариата ставят своей положи­тельной главной цель содействие самоопределению не народов и наций, а пролетариата в каждой национальности”. Цей посту­лат більшовизму — самовизначення пролетаріату, а не всього народу був спрямований на ідеологічне затьмарення здена­ціоналізованого робітництва, зокрема і в Україні, в роки рево­люції, щоб відірвати його від національно-визвольної боротьби українського народу і відродження національної державності.

До цього треба додати, що українські політичні провідники соціалістичного забарвлення на початку XX ст. були перейняті соціалістичними ідеями російського типу — з їх централістич­ними, вульгарно-матеріалістичними (“шлунковими”) пріори­тетами.

Саме ці українські соціалісти, що виховались у загальноро- сійських утопічно-соціалістичних гуртках і були рідними бра­тами по духу і букві російським соціалістам, очолили най­більш активну визвольну боротьбу українського народу на початку XX ст.

У нових історичних умовах, в яких діяли ці українські соціа­лісти, вони не бачили, на жаль, ґрунту, який би підпирав ідею незалежності України. А через те помилково обстоювали феде­ративну концепцію Драгоманова з ідеєю автономії України щодо Росії, яка була непридатною адже Росія не стала ні демокра­тичною, ні децентралістською. До того ж, Драгоманов говорив про свій час, коли не було в Україні жодної політичної партії, не було широкого політичного руху.

Більше того, проголошуючи, наприклад, ідею автономії Ук­раїни на засадах федералізму з Росією, вони зігнорували важ­ливий принцип Драгоманова, котрий вважав, що такий федера­тивний зв’язок можливий лише з демократичною Росією. Наші ж політичні провідники не врахували цього найважливішого застереження Драгоманова і проголошували федерацію України з Росією буржуазною — Мілкжова — Родзянка, а далі з Росією централістично-більшовицькою, яка й не збиралась, попри де­магогічні заяви, ставати справді федералістсько-демократичною державою.

У Наддніпрянській Україні, отже, на рубежі XIX — почат­ку XX ст. не визріло чіткої державницької концепції. І, як го­ворив тоді І. Франко, ідеал національної самостійності в усякім погляді — культурнім і політичнім — залишався для нас “поза межами можливого”.

Але суспільна думка українців інтенсивно продовжувала по­шук свого державницького ідеалу і в західних українських зем­лях.

З новою силою вона ожила у працях І. Франка, хоча спочат­ку вона і йому самому здавалась міфічною — “поза межами можливого”. Бо й справді, на кінець XIX ст. не було потужно­го політичного руху українського населення, ні в Наддніпрян­щині, ні в Галичині, політична свідомість його була невисокою, політичні партії лише створювались і шукали своєї опори.

Практично здійснити навіть будь-яку автономію здавалося неможливим.

Погляньмо ж тепер на західні українські землі, де також українська суспільна думка шукала шляхів для відродження державництва України.

Цікаве явище: український народ протягом своєї багатої ти­сячолітньої історії не поневолив жодного народу, не зробив ра­бами жодної нації, не забрав ні в кого мови, і землі, культури, державності. І ось тепер ціле століття шукав шляхів для свого відродження. В усіх частинах розірваної української терито­рії — і в складі Російської, і в складі Австро-Угорської імперії, де народ жив власними історичними традиціями, де говорив українською мовою, ішов пошук національного й державниць­кого відродження.

Після поділів Польщі Галичина відійшла до Австрійської (з 1868 р. — Австро-Угорської) імперії.

У Галичині українці були не в кращому становищі, аніж ук­раїнці під Російською імперією. Глухий закуток Австро-Угор­щини не мав можливостей для інтелектуального розвитку ук­раїнського населення. Місцеві русинсько-українські феодали ще після Люблінської унії 1569 р. почали католичитися, по­лонізуватись й поповнювати польсько-шляхетський клас Речі Посполитої.

На початок XIX ст. Галичина перебувала в жалюгідному ста­новищі. Економічна політика Відня не сприяла ні розвиткові тут промисловості, ні вирішенню соціальних проблем.

Наприкінці XVIII ст. шляхта, що була в основному поль­ською або сполонізованою, становила 3,4 відсотка населення краю; міщани, незаможні ремісники та крамарі (останні в ос­новному з єврейського населення) — до 10 відсотків. Пізніше з’являється тут нова нечисленна група населення — чиновни­ки з німців або чехів. Українське селянське населення, яке ста­новило більшість у краї, мало одну-єдину категорію власної інте­лігенції — уніатське священицтво. В основному воно походило із селянської верстви, а через те швидко втратило ідеї вселенсь­кого панування ватиканського центру й перейнялося життям та інтересами власного, селянського класу.

У такий спосіб уніатське духовенство перетворилось із сили, якою хотіла скористатися католицька церква для власного зве­личення й зміцнення, в антипод католицького анексіонізму.

Це, власне, й вирішило подальшу історичну долю українців Галичини. Священики греко-католицької, або уніатської цер­кви стали в опозицію проти наступу католицизму й перетвори­лися в українську національно-свідому верству населення, яка сприяла утриманню в ньому національних та історичних тра­дицій, рідної мови, писемності тощо. Тож не дивно, що в га­лицькому краї перші кроки культурно-національного відроджен­ня робилися в середовищі окремих груп біднішого сільського духовенства.

Наприкінці XVIII ст. в Австрії правили реформатори — імператриця Марія-Тереза та її син Иосиф II, які провели важ­ливі реформи і в Галичині. Зокрема вони послабили тут кріпос­ництво, обмежили додаткові повинності, трохи посилили греко- католицьке священицтво, яке постійно зазнавало утисків від католицької церкви тим, що дали йому рівні права з католиць­кими ксьондзами. Польським феодалам було заборонено втру­чатись у призначення парафіяльних священиків.

Ці заходи завершились тим, що вперше після Берестейської унії була встановлена 1808 року греко-католицька митрополія. Це мало величезне значення для всього галицького краю. З одно­го боку — зріс авторитет українського духовенства серед насе­лення краю, з другого — все це протидіяло засиллю польсько- католицького елементу в Галичині. У такий спосіб віденський уряд якось урівноважував претензії польсько-шляхетського панства на повне володіння Галичиною в межах Австро-Угор­щини і створював для себе опору в українському населенні про­ти польського натиску.

Але був іще й третій бік реформ: греко-католицьке духовен­ство, вдячне за підтримку віденського уряду, почало поширю­вати ідею вдячності до нього серед русинів-українців, виховува­ло вірнопідданство йому, а з другого боку, посіяло ілюзії про всесилля імператорів і почало з надією дивитись у бік правля­чої династії Габсбургів, чекаючи нових поступок. У середовищі греко-католицького духовенства витворювалась ідеологія кон­серватизму, провінційного лакейства, яку пізніше політичні публіцисти назвали рутенством (тобто та, яка притаманна ру­синам, чи рутинам — тут і далі зберігалась первісна назва галльського племені — рутинів, або русини). Рутенство було споріднене з наддніпрянським малоросійством — з подібною ж вірнопідданською ідеологією лакейства і запобіганням перед ро­сійським імперським урядом. Все це призвело до того, що час­тина верхівки греко-католицького духовенства, як і православ­ного в Україні, переорієнтувалась на урядові кола і почала відриватись від народу.

Імператори-реформатори ще провели важливі для Галичим реформи в галузі освіти: були відкриті семінарії для греко-ка- толицьких священиків. У 1784 р. у Львові Иосиф II засновує університет, де навчалась у переважній більшості польська мо­лодь, але були й галичани-русини. Навчання на чотирьох фа­культетах провадилося німецькою мовою, але для українців був відкритий окремий факультет, де навчання провадилось так званим язичієм — сумішшю церковнослов’янської та українсь­кої мови. Щоправда, 1869 р. нібито з “ініціативи” студентства, урядовці закрили цей факультет. Були відкриті початкові шко- ли трьох типів — однокласні, трикласні, чотирикласні, що го­тували учнів для гімназій та університету.

У цей час посилюється визвольний рух у Польщі та Чехії. І під його впливом українська галицька інтелігенція все більше звертає свій погляд до галицько-українського народу. Видання праць з української історії та культури Івана Могильницького, Дениса Зубрицького та інших авторів піднімали національну свідомість галичан, зокрема освіченої частини місцевого насе­лення.

У 30-х роках XIX ст. в середовищі галицької молоді виникає гурток, який ставить на меті запровадити в літературі замість церковнослов’янської живу розмовну мову. Цей гурток назва­ли згодом “Руська трійця”. Організаторами його були три семі­наристи: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головаць- кий. З допомогою чеських патріотів вони почали листуватися з видатними “будителями” — просвітителями чеського наро­ду Яном Колларом, Павелом Шафариком, Карелом Гавлічеком. Вони видали вперше в історії галицької культури (у Будапешті, бо вище греко-католицьке духовенство на догоду урядовим ко­лам заборонило робити це у Львові) альманах галицько-україн­ською мовою “Русалка Дністрова”. Це був збірник народних пісень, балад, історичних переказів українсько-русинською мовою. Його зустріла в багнети вся консервативна публіка, на­клад було майже повністю конфісковано (все ж 250 примір­ників лишилося). Але цей альманах дійшов до людей і мав ве­личезний вплив на розвиток літературної української мови та української ідеї в Галичині. Основну увагу члени “Руської трійці” приділяли відновленню історичної пам’яті, знайомили з історією козацтва як символом героїчного минулого всього українського народу і можливим шляхом для втілення держав­ницької ідеї всіх українців у майбутньому.

Величезне значення для Галичини мала епоха європейських буржуазних революцій 1848 року, зокрема і в Австрійській ім­перії. Революційні події 1848 року підштовхнули невеличку ча­стину українсько-галицької інтелігенції до пошуків нових шля­хів у розвитку свого краю. Звичайно, ці явища торкнулися в основному середовища греко-католицького духовенства. У той час намісником у Галичині був граф Франц Стадіон. Він і по­старався використати греко-католицьких священиків в інтере­сах імперії. Під час революційних подій 1848 року гостро поста­ло питання про автономію найбільш політично зрілих народів імперії — мадярів, поляків, чехів. Щоб справитися з цими ру­хами, які потенційно могли використати українське селянство (а в цей час розпочався великий селянський рух на Буковині на чолі з депутатом парламенту — рейхсрату — Лук’яном Коби­лицею), австрійський уряд вдався до організації протидії з боку інших народів слов’янських, зокрема галичан-русинів. 17 квітня 1848 р. в Галичині було скасоване кріпосне право. Згодом воно було ліквідоване й на Буковині та Закарпатті. Австрія була проголошена конституційною монархією.

19 квітня 1848 р. за порадою графа Стадіона група греко- католицьких священиків звернулася з петицією до уряду з про­ханням надати Галичині окреме управління, дозвіл займати вищі державні посади, зрівняти їх у правах з римо-католиць- ким духовенством, надати право на освіту в нижчих і середніх закладах українською мовою. Бо українці-русини, заявляли вони, є частиною великого 15-мільйонного народу, що живе у Наддніпрянській Україні, а в Галичині вони становлять два з половиною мільйони і є самобутнім народом, а не часткою польської нації, як це представляли поляки, намагаючись ви­користати їх у своїй боротьбі.

2 травня 1848 р. була створена перша українська політична організація в Галичині — Головна руська рада, її очолив єпис­коп Григорій Яхимович. Вона об’єднувала 66 осіб, майже поло­вина з них були священики і студенти-богослови. Друга по­ловина — це представники світської інтелігенції, але вони відігравали менш важливу роль. Через кілька тижнів було створено в Галичині 50 місцевих і 13 регіональних філій Голов­ної руської ради. У цей час виникає й більш консервативна ук­раїнсько-русинська організація “Руський Собор”. Проте його роль у суспільному житті була слабшою.

Нечуваною подією в житті галицького суспільства був вихід 15 травня українського тижневика “Зоря галицька”.

Несподівана поява на політичній арені Австрійської імперії українства з його політичною організацією шокувала представ­ників польського сепаратизму. Вони звинуватили графа Стадіо­на в тому, що він придумав українців-рутинів, аби нацькува­ти їх на поляків, бо такого народу, як українці, мовляв, не існує.

Перебіг революційних подій 1848 року призвів до того, що українці потрапляють навіть у парламент. Причому серед укра­їнських депутатів була значна група селян на чолі з Іваном Ka- пущаком. Вони зайняли рішучі антикріпосницькі позиції, ви­магали беззастережної і безкоштовної передачі землі галицьким селянам.

У віденському парламенті розгорілась гостра боротьба за землю. Представники поміщиків домагались від уряду викупу за землю. Але Капущак сказав: “Батоги і канчуки, які обвива­ли наші голови і наші змучені тіла,— ось що їм належить від нас, ось що вони візьмуть собі як винагороду!” Ця промова викликала захоплені оплески. Але більшість землевласників проголосувала проти пропозиції селянських депутатів. Земле­власники одержали від уряду компенсацію. А селяни втратили свої наділи й інтерес до парламенту і покинули його.

У Східній Галичині, яка була заселена в основному україн­цями, 1848 рік залишив великий слід. Передусім ліквідація кріпосництва розкувала не тільки селянські душі, а й селян­ську економіку, в якій почали активно розвиватись ринкові відносини, зростати міста, формуватися середній клас — осно­ва національного відродження. Українці в Галичині вперше за­явили про себе як самосвідома нація, яка є частиною багато­мільйонного українського народу Наддніпрянщини, котрий має право на своє політичне, державне існування. В 1848 р. у Львові була створена ще одна організація — “Галицько-руська матиця” (за взірцем чеської матиці). Вона ставила своєю метою публі­кації дешевих книжечок для народу про звичаї, релігію, госпо­дарство, на педагогічні теми тощо. “Галицько-Руська Матиця” зробила великий внесок у розвиток загальної і політичної куль­тури населення Галичини.

Головна руська рада наприкінці 1848 р. скликала з’їзд ук­раїнських учених для вирішення загальноукраїнських проблем. Вирішено було в літературі та освітніх закладах відмовитись від латинської абетки, використовувати українську абетку — кирилицю, а також українську живу мову, а не церковнослов’ян­ську. Українці домоглися відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Голо-

вацький. Розпочалось будівництво Народного дому, де могли розміщуватись музей, бібліотеки, видавництво. У цей же період українці дістали дозвіл на формування військової частини — руських стрільців, їх було спочатку 1400 осіб. Вони не хотіли зливатися з галицькою народною гвардією, котру утворювали польські кола. Втім, віденський уряд відразу ж використав це формування для придушення угорської революції (діячі якої на чолі з Л. Кошутом, проте, “не церемонились” з українцями За­карпаття, вважаючи їх частиною угорського народу!).

Таким чином, перша половина XIX ст. для Західної Украї­ни заклала той фундамент, на якому в другій половині розгор­нувся активний процес формування політичної свідомості ши­роких мас її населення і перетворення його в структури для відродження своєї культури й національної та державницької самосвідомості.