Самоорганізація українців у Галичині

Друга половина XIX ст. відкриває в Галичині нову епоху визвольної боротьби. Починає ширше розгортатись національне відродження, хоча об’єктивні умови для цього дедалі погіршу­вались.

А, скажімо, польської інтелігенції в краю було 38 тис., окрім священиків. І демографічний, і освітній стан українців у другій половині XIX ст. постійно погіршувався у зв’язку з тим, що віденський уряд передав Галичину в управління полякам. Осві­та в містах, чиновницькі посади також перебували в руках не- українців.

Міста Галичини через те були також неукраїнськими. В 1900 р. понад 75 відсотків мешканців міст розмовляла поль­ською мовою. Лише 14 відсотків — українською, решта — німецькою. Українці в містах Східної Галичини становили 25-30 відсотків населення, так само, як і поляки.

Коли порівняти становище Західної і Наддніпрянської Ук­раїни, зауважуємо на ту обставину, що і там і тут міста не були українськими.

Політика польських кіл у Галичині зводилася до того, щоб повністю сполонізувати край. Намагаючись відплатити україн­цям за їхню підтримку уряду Габсбургів у часи революції 1848 р. — у часи “весни народів”, — польські адміністративні чини проводили в Галичині відверту антиукраїнську політику. Один із тогочасних польських лідерів говорив, що “не існує ні­яких русинів, а лише Польща і Московщина”.

У цьому плані особливо відзначився галицький намісник граф Голуховський. Він передбачив низку заходів, що дискре­дитували українців у Відні, які були спрямовані на гальмування їхнього національного руху будь-якими способами і на приско­рену їх полонізацію. Особливо це було помітно в галузі осві­ти. Після того, як у 1867 р. утворилась замість Австрійської Австро-Угорська імперія, Галичина була повністю віддана в уп­равління полякам. Відтоді польська мова замінила німецьку в усіх установах, гімназіях, університеті.

Це призвело до того, що у 1914 р. в Галичині нараховува­лось 96 польських і лише 6 українських гімназій. Польські культурні заклади отримували в 10 разів більшу фінансову підтримку, ніж українські. Українці були змушені битися за кожну українську школу, за кожну українську гімназію, за кожне українське слово. Це привело до консолідації українців. Активну роль відігравали в цій справі греко-католицькі свяще­ники. Але сили були нерівні; галицькі громадські діячі, зде­більшого священики, шукали собі підмоги ззовні — і знайшли її в російському імперському уряді.

Саме в другій половині XIX ст. Росія почала активніше про­водити політику підтримки різних слов’янських народів, які жили в Європі, і через них тиснути на західні країни.

До цих слов’янофільських організацій повернула свої погля­ди і частина галицьких греко-католицьких діячів. Щоб дістати фінансову підтримку Росії, вони почали себе і свій народ нази­вати не русинами, як це було раніше, а росіянами, далі зая­вили, що вони вже є частиною не великого українського, а великого російського народу. їх за це почали називати москво­філами. Та водночас вони добули за це офіційну й матеріальну підтримку російського уряду, стали видавати власну газету “Слово”. Через це їх ще називали словістами. Ці діячі згурту­валися навколо кафедрального собору Святого Юра, від чого пішла ще одна назва цих москвофілів-словістів — святоюрці. Вони мали численні видання в Галичині протягом другої поло­вини XIX ст. Це видавництва і газети “Слово”, “Наука”, “Но­вий пролом”, “Галичина”; “Буковинська зоря”, “Свет” — на Буковині й Закарпатті та ряд ін., які видавали “язычием” — сумішшю греко-латино-церковно-слов’яно-польських слів, яку Драгоманов називав “дячківською тарабарщиною”.

Святоюрці-москвофіли провадили активну боротьбу з полоні­зацією краю, та водночас вони навертали своїх земляків до Ро­сійської імперії. Це викликало велике невдоволення молодшої частини греко-католицьких священиків, які знали, що вони не росіяни, а українці-русини, що вони є частиною великого ук­раїнського народу.

У 60-х роках XIX ст. частина цієї молодшої генерації свя- тоюрців відколюється від москвофільської партії та створює нову — народовську партію. Ця партія, натхнена творами Т. Шевченка та інших українських письменників, вважала, що вона мусить відроджувати власний народ, його мову, яка з та­кою енергійною силою проявлялась у творчості Т. Шевченка. Народовці орієнтувалися на Кобзаря та на інших видатних ук­раїнців, які за центр своєї боротьби обирали народ. Ця молодь починає долучатись до великої східноукраїнської культури, їхніми кумирами стають І.

У 1862 р. у Львові за прикладом київської Громади група молодих галичан засновує свою першу нелегальну організа­цію — громаду. Такі громади утворюються серед учнівської молоді в Бережанах, Перемишлі, Станіславі, Самборі, Терно­полі. їхня мета — ознайомлення з національною культурою, патріотичне виховання. З їх середовища вийшло чимало видат­них діячів національного руху і культури: Володимир Нав- роцький, Остап Терлецький, брати Володимир та Олександр Барвінські, Осип Маковей і т. д.

У 1868 р. частина народовців на чолі з талановитим компо­зитором Анатолієм Вахнянином засновує товариство “Про­світа”, яке згодом стало поширюватися по всій Україні і про­довжувати справу українських громад.

У 1873 р. за допомогою полтавської та київської “Громади” у Львові була створена друкарня ім. Тараса Шевченка, що зго­дом перетворюється у Товариство ім. Т. Г. Шевченка. Йому суди­лося стати великим українським науковим центром у XIX — на початку XX ст. Фактично воно стало академією всіх наук, які розвивались на українських землях. Його діяльність про­довжується й нині серед українців діаспори, а з 1990 р. — і на батьківщині.

Велике значення для піднесення національного, наукового та суспільного руху в Галичині мала діяльність Михайла Дра- гоманова. У швейцарській еміграції розгортає колосальну за розмірами, глибиною та енергією публіцистично-громадську діяльність. Він витворює з групи студентської молоді (І. Фран­ко, М. Павлик, С. Данилович, І. Мандичевський та інші), яка об’єднувалась навколо москвофільського студентського журна­лу “Друг”, високоосвічених демократично настроєних патріотів України.

За ініціативою і за допомогою Драгоманова в Галичині ство­рюється ряд бібліотек для молоді і для народу. Сам Драгоманов подарував створену на власні кошти бібліотеку українським студентам Віденського університету, що згуртувались у товари­ство “Січ”. Він пропагував демократичну літературу україн­ських, російських та європейських авторів.

Гурток радикалів Франка та Павлика розгорнув (за матеріа­льної підтримки Драгоманова) видання демократичної преси. Це був революційно-демократичний журнал “Громадський друг” (1878), який видавався на гроші, одержані Драгомановим як академічна премія Санкт-Петербурзької академії наук за дос­лідження разом з В. Антоновичем “Історичні пісні малорусько­го народу”. Франко видає, також за грошової підтримки Драго­манова, журнали “Світ”, “Молот”, пізніше — “Житє і слово”. В них поширюються не лише демократичні принципи в житті суспільства, а й соціалістичні ідеї. Через те поліція посадила молодих видавців, а разом з ними і їхнього покровителя Драго­манова (щоправда, заочно, бо він перебував у Швейцарії) на лаву підсудних (1878). Це був перший соціалістичний процес в Україні.

Взагалі роль Драгоманова у розгортанні визвольного руху в Галичині, приверненні його до новітніх європейських ідей була величезною. Він сприяв тому, що сентиментальне культурно- просвітницьке українофільство ставало більш реальним полі­тично-прагматичним, що стоїть на ґрунті національної демо­кратії. Драгоманов сприяв утворенню політичних партій і програм у Галичині. Тож недаремно Іван Франко називав його “великим учителем, котрий далекозорістю і правдолюбством не нижче від самого Чернишевського”, називав його “совістю на­ції” і закликав дорожити його “неперестарілим доробком” усіх, “кому дороге наше слово і дорогі ті ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України — Шевченко і Драгома­нов”.

Рух радикальної молоді набуває поширення у 80-х роках XIXct., коли радикали почали скликати багатотисячні народ­ні віча на Коломийщині, коли вони включилися у виборчу кам­панію. Слава про “коломийських радикалів” підняла і славу їхнього ідейного натхненника — Михайла Драгоманова, він продовжував допомагати грішми, публіцистичними статтями, програмами, виборчими вимогами, які потім приймалися на тих народних зборах.

Це сприяло створенню в Галичині Русько-української ради­кальної партії — РУРП (1890), яка приєднувалась до лівого спектру суспільного життя Австро-Угорщини. Це була перша легальна політична партія в Україні європейського зразка. Крім того, це була перша в Європі селянська партія, яка стави­ла своєю метою побудову соціалістичного суспільства. В 1895 р. у своїй програмі вона визначила ще одну орієнтацію: створен­ня політичної, культурної та економічної самостійності, неза­лежності і соборності українських земель.

Політичним органом партії був часопис “Народ”, який ви­дався за матеріальної і фінансової підтримки Драгоманова. Пізніше галицькі селяни зібрали кошти на видання газети “Хлібороб”. Це була перша селянська газета, яку з подивом читала вся соціал-демократія Європи. Згодом до програми РУРП приєдналась і Українська соціал-демократична партія (УСДП — 1899 р.) та Українська національно-демократична партія (УНДП — 1899 р.). Українські радикали, зокрема, виз­начили, що всі їхні прагнення можуть здійснитися “лише при повній самостійності політичній русько-українського народу”.

А Українська національно-демократична партія, яку згодом очолювали Іван Франко, Євген Левицький та Володимир Oxpn- мович, заявляли, що метою її діяльності є “незалежна Русь-Ук- раїна, в якій би всі частини нашої нації з’єдналися б в одну но- вочасну культурну державу”.

На кінець XIX ст. “Просвіта” розгорнула величезний рух у Галичині. На початку XX ст. вона вже мала 77 регіональних відділень. У них нараховувалося 36 тис. членів. При цих гро­мадських установах відкривалися театральні групи, гімнастич­ні товариства, хори, пожежно-гімнастичні товариства під наз­вою “Сокіл”, “Січ”. Просвітяни почали створювати кредитні товариства, спілки, склади. В 1894 р. виникла велика кредит­на спілка “Віра”, а в 1895 р. у Львові була заснована страхова компанія “Дністер”. На початку XX ст. вона мала 213 тис. клієнтів. У 1909 р. діячі галицького суспільного руху відзначи­ли 40-річчя “Просвіти”. На ювілейному просвітянському з’їзді було 768 делегатів, здебільшого молодь і світська інтелігенція, яка й визначила напрямок національного руху в Галичині. Засновувались тут й інші партії, які не поділяли ідеї національ­ного визволення українців або виступали гостро проти неї. Але значного впливу на маси вони не мали.

Як бачимо, на початку XX ст. галицькі українці-русини знайшли в собі сили відродити власну національну культуру та самосвідомість, а головне — створити різні громадські утворен­ня. Інтелігенція зуміла подолати хуторянський консерватизм та етнографізм і увійшла в тісні зв’язки з селянством. Це вели­чезне завоювання, якого не мала інтелігенція Наддніпрянської України. Внаслідок самоорганізації й зростання кооперативно­го руху стали можливими великі суспільні акції, як-от масовий бойкот алкоголю, бойкот лихварів, перекупників-посередників, які за безцінь скуповували в селян продукцію і наживались на перепродажу. Як стверджують історики, ця самоорганізація українців завдала великого економічного збитку численним орендарям, лихварям, загострила соціальні тертя і змусила по­середників масово переселятись на американський континент.

Великі досягнення мали українці-галичани в галузі освіти й науки. Незважаючи на те, що урядовці-поляки всіляко пере­шкоджали розвиткові освіти, на кінець XIX ст. українці поча­ли створювати приватні українські гімназії. На приватні кош­ти утримувались для них і гуртожитки. Особливе значення мало те, що українці домоглися відкриття кафедри історії Ук­раїни (1894) у Львівському університеті. Оскільки в Галичині не було вченого, котрий би міг очолити цю кафедру, з Києва був запрошений 28-річний учень видатного історика В. Антоно­вича — Михайло Грушевський.

З приїздом Грушевського до Львова в розвитку української історичної науки розпочинається новий етап. Саме тут молодий учений розпочинає створювати фундаментальну багатотомну працю “Історія України-Руси”, де обґрунтовує ідею української державності в минулому і майбутньому.

На кінець XIX ст. в Галичині виникає ряд нових політичних партій, які ставлять за основну мету боротьбу за відродження української державної незалежності. Утворюється і Українська соціал-демократична партія, яка приєднується до польських соціал-демократів.

Саме в Галичині, як бачимо, наприкінці XIX ст. судилося оформитись у документах суспільно-політичних партій ідеї не­залежності української держави. Галичина перетворювалась на епіцентр вулканічного горіння і збирання політичних сил, що вигранював теоретичну думку й готував патріотичні кадри для розгортання національно-визвольної боротьби за відродження української державності.