Новоєвропейська цивілізація та формування Макрохристиянського світу нового часу

Якісний стрибок, здійснений Новоєвро­пейською цивілізацією протягом XV -— XVIII ст., за притаманними Західнохрис- тиянському світові екстравертності та екс­пансіонізму, не міг не мати найсерйоз­ніших глобальних наслідків.

Таким чином, на XVII ст. як Новий Світ, так і Євразійський регіон (тобто територія Речі Посполитої без власне Польщі як метрополії та вся Московська держава з придбаними нею територіями за Уралом аж до Тихого океану) в економічному пла­ні перетворюються на аграрно-сировинні придатки Новоєвропейської цивілізації, яка своїм попитом на ту чи іншу продук­цію починає безпосередньо впливати на господарський, а відтак і суспільно-полі­тичний і культурний розвиток цих регіо­ні в. При цьому якщо Латинська Америка беззастережно підлягала Заходові, то «Євразія» — Східна Європа з прилеглими до неї прос­торами Сибіру й Великого Степу -— в цілому зберегла політичну та церковну самостійність (повною мірою Московське царство, що змогло відродитися після «Смутного часу», і значною мірою Україна, зокрема та її частина, яка не прийняла унії та звільнилася під час Хмельниччини від нав’язаного шляхтою кріпацтва).

Усе це протягом XVI — XVII ст. відбувалося на тлі майже безпе­рервної війни католицьких середземноморсько-дунайських держав іспанської та австрійської гілок дому Габсбургів (у спілці з Венецією та Річчю Посполитою, а під кінець XVII ст.

Отже, у XVI —- XVIII ст. Новоєвропейська цивілізація стягувала навколо себе, з одного боку, Америку, де завойовниками було вве­дене християнство, а з іншого -—православну Східну Європу (а дещо пізніше православні ж Балкани з Нижнім Подунав’ям та Егеїдою) та через неї — підвладні Росії простори Євразії, де також утверджува­лося православ’я. Тому всю цю складну макроцивілізаційну систему (в цілому структурно оформлену протягом першої чверті XVIII ст. за результатами Війни за іспанську спадщину й Північної війни та реорганізації Московського царства у Російську імперію реформами Петра І) можна назвати Макрохристиянським світом, розглядаючи його в якості цивілізаційної ойкумени, типологійно подібної до Му­сульманського, Індійсько-Південноазійського та Китайсько-Далеко­східного світів нового часу, але порівняно з ними не лише дина­мічніш ого, а й структурно складнішого.

При цьому не варто забувати, що з самого початку самоорганізації Макрохристиянського світу до нього почала залучатися й Чорна Африка як допоміжний, навіть другорядний (принаймні до її ко­лоніального поділу наприкінці XIX ст.), але істотний та невід’ємний компонент. Упродовж багатьох століть її роль була суто пасивною і зводилася переважно до постачання на плантації Америки величез­ної маси невільників, а також золота й окремих екзотичних товарів, як-то слонова кістка, страусове пір’я тощо. Але головне значення в залученні африканців до цивілізації Заходу мала работоргівля, без якої створення суцільної зони (від Вірджинії до Уругваю) орієнто­ваних на зовнішній, переважно західноєвропейський, ринок план­тацій тропічних культур було б неможливе. До того ж вивезених за океан негрів хрестили (релігійно работоргівля виправдовувалася як­раз тим, що вона сприяє оберненню «темних душ» язичників у віру Христову), та й самі правителі узбережних держав-вождівств інколи хрестилися разом зі своїми підданими, починаючи з «королівства» Конго на початку XVI ст.

Таким чином, до Макрохристиянського світу нового часу із пев­ними застереженнями маємо зараховувати й атлантичне узбережжя «чорного континенту» з Південною Африкою та Мозамбіком, але не його східне, ісламізоване з IX ст. узбережжя та внутрішні райони, де на цей час або вже утвердився (як в усьому Судані від Сенегалу до Червоного моря), або поступово утверджувався іслам. Ураховуючи це і не зупиняючись на фактичному боці формування Макрохристи­янського світу як цивілізаційної суперсистеми протягом другої по­ловини XV ■— кінця XVIII ст., розглянемо у найзагальніших рисах його структуру в економічному, соціальному, політичному, релі­гійно-культурному та етнічному вимірах.

В економічній сфері самоорганізація Макрохристиянського світу визначалася посиленням із XV ст. попиту Західної Європи на благо­родні метали, екзотичні товари, сільськогосподарську продукцію та деякі види сировини. Це було спричинене збільшенням на Заході кількості осіб, безпосередньо не пов’язаних із харчовим виробницт­вом, подальшим соціально-майновим розшаруванням та підвищен­ням рівня престижного споживання привілейованих та взагалі за­можних верств, якісним зростанням товарного виробництва й гро­шового обігу і нарешті ■— розвитком мануфактурного виробництва в окремих країнах Західної Європи: Північній Італії, потім у Нідер­ландах, ще пізніше в Англії та, насамкінець, Франції,

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи потребував пе­редусім постачання іззовні благородних металів (особливо поки не почали широко використовувати паперові гроші з часів Великої французької революції), звичайних та екзотичних харчових продуктів та різноманітної сировини. Благородні метали надходили головно з Мексики й Андської області, у значно меншому обсязі з Тропічної Африки та, вже під кінець XVIII ст., з Уралу й Сибіру. Звичайні сільськогосподарські товари десь із середини XVI ст, дедалі активніше починають надходити з території Польського королівства, спочатку із власне Польщі й Галичини, а після Люблінської унії 1569 р. з підпорядкованих полякам Волині, Поділля та Наддніпрян­ської України, а також із земель Великого князівства Литовського ■— Литви й Білорусі. З середини XVTI ст. до експорту сільськогос­подарської продукції у країни Балтійського басейну поволі залу­чається й Московська держава. З післяпетрівських часів цей процес посилюється, але головно для Правобережної та Західної України, які залишалися під польською владою. Ще раніше з Московщини починається експортування на Захід продуктів лісової зони: хутра, корабельного дерева, конопель, дьогтю тощо, обсяг чого значно зростає протягом XVIII ст.

Екзотична сільськогосподарська продукція надходить у XVII — XVIII ст.

Західноєвропейський попит породжував відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі виробництва, — так само як і прагнен­ня панівних верств Східної Європи, колоніальної Америки та навіть негритянських ранньодержавно-племінних об’єднань користуватися престижними західноєвропейськими промисловими товарами, напо­ями тощо. Це спонукало сприяти збільшенню видобутку чи вироб­ництва продукції, що могла бути реалізована на західному ринку. Але створення системи міжрегіонального поділу праці, в якій Західна Європа (а потім і північні райони СІЛА) закріпила за собою головно промисловість -— технологічномісткі виробництва, які потребували відносно кваліфікованої та освіченої робочої сили, мало для не євро­пейських регіонів Макрохристиянського світу великі (й тяжкі, навіть трагічні) соціальні наслідки.

Якщо на Заході в норму входили саме вільна наймана праця, а відтак і буржуазні, економічні методи експлуатації, то в тих регіонах, що ставали аграрно-сировинними придатками Новоєвропейської цивілізації, утверджувалися найжорстокіші форми позаекономічного

21 — 1-21 14 примусу: кріпацтво у Східній Європі, яке майже не відрізнялося від рабства, оскільки пан міг продавати кріпака; пеонат та подібні до нього форми залежності в іспанських володіннях у Новому Світі; безпосереднє рабство Бразилії, Вест-Індії та південно-східної час­тини Північної Америки.

Залежність між розвитком капіталізму на Заході й тих чи інших форм невільництва у названих регіонах убачається цілком законо­мірною. Чим вищого рівня досягав Захід, тим більше він відчував потребу у вищезгаданих категоріях товарів.

Зрозуміло, що саме західноєвропейський попит на цукор, тютюн, каву та бавовну стимулював розвиток орієнтованого суто на зов­нішній ринок плантаційного землеробства, а відтак і світової ра­боторгівлі. За підрахунками сучасних західних фахівців, у період європейської работоргівлі з Африки було вивезено принаймні 8,2 млн людей, не кажучи вже про те, скільки їх загинуло під час ловів та перегону з внутрішніх місцин континенту до узбережжя. І якщо розглядати Макрохристиянський світ XVIII от. як єдину структурно- функціональну суперсистему, то можна з упевненістю сказати, що ніде невільницька праця не мала такої ваги у загальному обсязі виробництва, як саме тут, оскільки і в Античному, і в Мусульмансь­кому світах (в інших цивілізаціях рабовласницький уклад взагалі не відігравав істотної ролі) невільництво мало локалізований характер (скажімо, Карфаген і Рим з віллами у радіусі до 60 км навколо них) і ніколи не панувало в межах таких величезних регіонів, як Бразилія або терени Речі Посполитої.

Якщо економічні й соціальні наслідки залучення до Макрохрис- тиянського світу були для Латинської Америки та Східної Європи досить подібними, то цього ніяк не можна сказати про сферу полі­тичну. Тут ці два регіони опинилися у принципово різних ситуаціях. У першому випадку йдеться про завоювання, суцільне нищення попередніх цивілізацій та нав’язання регіонові колоніального стану, тоді як у другому в боротьбі із зовнішньою експансією (спочатку східною, татарською і татарсько-турецькою, а потім західною, пере­важно польською) створюються не лише регіональні осередки опору й самоорганізації православного населення (насамперед Запоріжжя), а й велика військово-бюрократична потуга —- Московська держава, що переростає у Російську імперію. Якщо Латинська Америка, навіть звільнившись юридично від колоніального стану в першій чверті XIX ст., в політичному плані так і не стала чимось цілісним і міцним і дуже швидко потрапила в неоколоніальну залежність від західного капіталу, то Росія протягом всього XIX —- початку XX ст. виступала як майже рівномасштабний Заходові політичний контрагент, водно­час безпосередньо залучений до внутрішнього політичного життя Західної та Центральної Європи. Ще більшою мірою це стосується реалій XX ст.

До того ж в обох випадках політичні процеси, що розгорталися на Заході й кидали «виклик» Східноєвропейсько-Євразійському та Ла­тиноамериканському регіонам, оберталися там різними, навіть про­тилежними наслідками.

Для гідного протистояння Заходові насамперед у військовому відношенні Росія, особливо з часів Петра І, змушена була пере­орієнтовуватися на західні технології, сприймати елементи (саме еле­менти, а не систему) західної культури, запозичувати навіть певні принципи та інституції західного політичного життя (більше зов­нішньо, ніж змістовно). Але все це здійснювалося не органічно, не внаслідок саморозвитку й самовдосконалення системи виходячи з и власних принципів і потреб, а з ініціативи амбітних монархів —того ж Петра І чи Катерини II. Західне політичне життя розгорталося через розкриття свободи особи, тоді як російське, навпаки, через підпорядкування особи державі. Безумовно, в обох випадках були й зворотні процеси (режими Філіппа II в Іспанії чи Людовіка XIV у Франції або ліберальні зрушення в Росії за Олександра II та на початку XX ст.), але спрямованість загальної тенденції від цього не змінювалася. У столітті, що минає, якщо Захід, особливо заатлан­тичний, демонструє максимальну реалізацію принципів політичного ліберально-демократичного плюралізму, незважаючи на окремі від­хилення від цього (маккартизм у СІЛА, не кажучи вже про трагічний зрив Німеччини через націоналізм у нацизм), то Росія (вже у вигляді CPCP) репрезентувала максимальне втілення принципів державно- ідеологічного тоталітаризму з послідовним і логічним розкриттям його сутності протягом 70 років.

Зовнішньо відмінний, але за змістом досить близький до російсь­кого процес спостерігався і в Латинській Америці. Крах намірів С. Болівара створити з колишніх іспанських колоній могутню імпе­рію призвів до утворення тут певного числа внутрішньо слабких держав — формально республік (хоча були експерименти і з монар­хіями —- Бразилія, Мексика), де влада фактично належала лати­фундистам і фінансовій олігархії, інтереси яких орієнтувалися на могутні західні компанії. Прірва між розкішшю мізерної купки бага-

тіїв і злиднями абсолютної більшості населення утворювала спри­ятливе для ліворадикальних рухів середовище, антитезою яких ста­ють військові диктатури. Якщо в Росії — CPCP бачимо поневолення людської особи головно (а в CPCP майже виключно) державою, то в Латинській Америці — представниками олігархійних кіл, власни­ками земель, родовищ та капіталу, які в разі нездатності утримувати своє панування формально республіканськими методами звертають­ся до військових диктатур. При цьому протягом майже всього XX ст. реальною альтернативою таким олйархійно-республіканським чи олігархійно-диктаторським режимам у Латинській Америці була не ліберальна демократія західного зразка (яка неможлива без міцного середнього класу), а комуністичний тоталітаризм типу кастрівської Куби.

Схоже на те, що ці дві суспільно-політичні системи легко конвер­туються, і якщо комуністичний тоталітаризм Кастро змінює олігар- хійну диктатуру Батісти, то в Росії останніми роками відбувся зво­ротний процес: комуністична номенклатура, перерозподіливши між собою та пов’язаним з нею мафіозно-кримінальним світом державну власність, перетворилася на олігархійну владу, яка не гребує ви­користовувати військову силу для розв’язання внутрішньополітич­них проблем (розстріл парламенту в Москві, Чечня тощо).

Історичний досвід і Латинської Америки, і Східноєвропейсько- Євразійського регіону останніх двох-трьох століть переконує в тому, що їхній розвиток у загальній системі Макрохристиянського світу визначався не поступом особистої свободи (як то було на Заході), а процесом поневолення особи — від плантаційного рабства, пеонату й кріпацтва до найжорстокіших форм державної та приватної експлу­атації у XX ст.

Зрозуміло, в обох регіонах існували й протилежні тенденції. Кри­за східноєвропейсько-євразійського комуністичного тоталітаризму, як і олігархійно-диктаторських режимів Латинської Америки, в ос­танній чверті XX ст. відкриває певні можливості поступового со­ціально-політичного розкріпачення широких мас, але злиденний економічний стан більшості населення, відсутність реальних шансів його покращення в осяжному майбутньому не дають особливих підстав для оптимізму.

Подивимось тепер на релігійно-культурну ідентичність Латино­американського та Східноєвропейсько-Євразійського світів у її спів­відношенні з Західною цивілізацією. Маючи спільне антично-хрис­тиянське духовне підгрунтя, культури цих трьох регіонів стоять одна до одної (точніше — двох перших з різних боків до третього) прин­ципово ближче, ніж до мусульманської або, тим більше, до індійсь- ко-південноазійської чи китайсько-далекосхідної. Це сприяло від­носній легкості сприйняття латиноамериканськими або східнохрис- тиянськими народами певних західних ідей та культурних здобутків — при, зрозуміло, їх власній специфічній інтерпретації та обробці (наприклад, марксизму). Але таке сприйняття не було і не могло бути органічним, оскільки місцеві культури не пройшли (або майже не пройшли) тих етапів саморозвитку, які пережила культура західна.

Православний світ як такий не знав ні гуманізму, ні реформації, ні по-справжньому (за винятком України, Білорусі та деякою мірою Сербії та східнороманських князівств) навіть барокко. Гуманізм за­роджується у пізній Візантії у XIV ст., але подальші трагічні події не дали йому розгорнутися, і до інших православних народів того часу він майже не дійшов. Італійське ж відродження знайшло на право­славних землях, суворо кажучи:, лише фрагментарне, зовнішнє, по­верхове відбиття. Реформація мала певний вплив на духовне життя православного населення Речі Посполитої, головно західних облас­тей України й Білорусі, як потім і на окремих провідних діячів Києво-Могиляцської академії, зокрема Ф. Прокоповича. Але власне до Росії культура протестантського забарвлення потрапляє значно пізніше Реформації як такої, на межі XVII —■ XVIII ст. Надзвичайно творчо й глибоко з-поміж західних напрямів культури Україна й Білорусь сприйняли лише барокко, до якого у першій половині XVIII ст. почала залучатися й Росія. Суто поверховим було й сприй­няття філософії французьких просвітників. Але по-справжньому ор­ганічно й системно Росія сприймає західну культуру з доби класи­цизму, інтерпретуючи її переважно у великодержавницько-імперсь­кому дусі.

Невкоріненість на православному грунті таких виявлених Від­родженням, Реформацією та Просвітництвом феноменів західно­європейського духу, як індивідуалізм і раціоналізм, блокувала мож­ливість адекватного сприйняття подальших ідейних здобутків про­тестантсько-католицьких народів. Особа так і не ствердилася в якості самостійної субстанції релігійного й морального життя. Між лю­диною і Богом залишається надзвичайно консервативний, тради­ціоналістичний клір одержавленої Російської православної церкви, так само як бюрократична піраміда -— між пересічною людиною та царем. Офіційна церква вимагає не особистої віри, а виконання ритуалів, і відтак релігійна поведінка людини виглядає не внутрішньо мотивованою, а зовнішньо запрограмованою. До того ж при майже абсолютній необізнаності величезної маси православного люду зі змістом Біблії (видання російською мовою Четверо євангелія було вперше здійснене лише 1860 р., а Біблії в цілому —■ 1876 р.) народне православ’я було обтяжене язичницькими рудиментами, що й визна­чало феномен так званого двовір’я. Все це зумовлювало неперсо- налістичний характер релігійної свідомості практично всього по­в’язаного з православ’ям населення Східноєвропейсько-Євразійсь­кого регіону, причому певним подоланням такого стану було по­ширення атеїзму як своєрідного засобу духовного звільнення особи від диктату офіційної одержавленої церкви. Інколи траплялися ви­падки переходу в католицтво (особливо серед знаті) та протестантизм (зокрема на півдні України, де було багато німців-колоністів).

Багато в чому подібну ситуацію спостерігаємо в Латинській Аме­риці. З самого періоду конкісти католицизм виступав там як офі­ційна, державна релігія, органічна для іспанських і португальських переселенців, але силоміць нав’язана як індіянцям-землеробам, на­щадкам творців цивілізації доколумбової Америки, так і невіль­никам-неграм. Гуманізм як напрям у самій Європі фактично ви­черпується ще до іспанського завоювання Мексики та Перу, і скіль­ки-небудь помітного впливу в колоніальній Латинській Америці він мати не міг. Тим більше це стосується ідей Реформації, за винятком лише тих невеличких островів Карибського моря (як Барбадос чи Тринідад і Тобаго) та деяких узбережжів (як Гвіана), де закріпилися голландці та англійці. Але навряд чи у сприйнятті християнства чорним невільником на плантаціях іспансько-католицької Куби й англійсько-протестантської Ямайки могла бути якась суттєва різ­ниця. Релігія була нав’язана згори і виступала в суто формально- обрядовій формі, тоді як свідомість основної маси населення Латин­ської Америки виразно демонструвала своє язичницьке підгрунтя -— індіянське чи негритянське.

Будучи регіоном католицьким, Латинська Америка досить ор­ганічно сприймає архітектурно-художній стиль барокко, але її духов­не життя залишається практично незачепленим тими процесами становлення нової ментальності (з індивідуалізмом, раціоналізмом, підприємницьким прагматизмом, ідеями свободи, прав особи тощо), які відбувалися в Західній Європі. Протягом XVI —XVIII ст. місцева суспільно-філософська думка цілком перебуває у тенетах схолас­тичної католицької теології, а між людиною і Богом (як і в правос­лав’ї) обов’язково стоїть посередник —численний клір, який ціка­виться особистими думками пастви значно менше, ніж виконанням нею формальних ритуалів. Лише з кінця XVIII ст. до вузьких осві­чених кіл починають доходити ідеї французького просвітництва, а на початку XIX —- і європейського лібералізму, але, як зазначає мек­сиканський філософ А. Вільєгас, лібералізм як програма з’являється тут раніше, ніж як реальність та історичний досвід.

Те ж саме можна сказати і про інші ідейні течії XIX — початку⁷ XX ст., котрі Латинська Америка, як і Східна Європа, сприймала у Західноєвропейсько-Північноамериканської цивілізації. В обох регі­онах вони безпосередньо запозичувалися надзвичайно вузьким про­шарком освічених людей, трансформувалися в їхній свідомості і вже у спрощеному, навіть примітизованому вигляді транслювалися в напівязичницьку, просякнуту (особливо в Латинській Америці XIX — початку XX ст.) магічно-фетишистським духом атмосферу зли­денних соціальних низів. За таких умов і починали конструюватися радикальні ідеології боротьби за справедливість, які з середини XX ст. найчастіше виступали під революційно-марксистськими гаслами, часто-густо поєднаними з національно-мовними чи навіть націо­нально-расовими.

Таким чином, і Східноєвропейсько-Євразійський, і Латиноаме­риканський регіони, не набувши гуманістично-реформаційно-про- світницького досвіду персоналізації людини, не забезпечили собі необхідне підгрунтя для розвитку в напрямку західної ліберальної моделі. Чи можливо змінити такий стан — покаже час.