Західнохристиянський середньовічний світ та його трансформація у Новоєвропейську цивілізацію

Поширений погляд на західноєвропейську історію передбачає проведення різкої межі між середньовіччям та новим часом (тра­диційно — по лінії Відродження та Реформації, близько 1500 р., або, в радянській історіографії, по Англійській революції — приблизно 1640 р.), але меншого значення надає періодизації в рамках самого західного середньовіччя.

Свого часу М. Блок висловив підтриману Л. Февром та іншими медієвістами ідею щодо поділу історії середньовічного Заходу на два феодальних періоди з дуже різними провідними тональностями, во­доділом між якими є початок XI ст. З цього часу зростає нова, власне феодальна аристократія, яка міцно утримує свої спадкові землі та розцінює себе не як королівських намісників і чиновників, а як справжніх можновладців, -— аристократія, нащадки котрої відігра­ватимуть перші ролі (хіба що за винятком Нідерландів і деякою мірою Англії) до Великої французької революції. З цього часу по­чинається і бурхливий розвиток середньовічних західних міст у кон­тексті так званої «економічної революції другого феодального пе­ріоду», що заклала підгрунтя наступного піднесення Західн©хрис­тиянського світу.

Долаючи апокаліптичні настрої 1000 р. (коли на Заході масово чекали «кінця світу», що паралізовувало будь-яку активність), з по­чатку XI ст. Західна Європа завзято береться за господарську ді­яльність. Спочатку в авангарді цих перетворень були монастирі, які на раціональних засадах організовували своє господарське життя. Але незабаром сформоване під їхнім впливом шанобливе ставлення до фізичної праці, винахідництва та підприємництва поширюється й на світські кола, і відтак основним носієм нового ділового духу стає міський торговельно-ремісничий люд. Розсудковий раціоналізм схо­ластики в особі Роджера Бекона, передвісника британського ем­піризму, звертається (по суті вперше в історії людської культури!) до дослідного вивчення природи як основи пізнання і за чотири сто­ліття до Ф. Бекона проголошує метою наук посилення влади людини над природою. Тому, наводячи численні дані щодо вдосконалення агротехніки, ремісничого виробництва, транспорту тощо, як і раціо­налізації економічного життя в цілому, сучасні дослідники доходять висновку, що процес технічного розвитку, який набирає сили за доби Відродження та потім визначає характер європейської цивілізації у новий час, бере свої витоки саме в середньовіччі, власне -—з перших століть II тис.

Формування ефективної системи сільського господарства пів­нічніше Альп і Луари, пов’язане з цим збільшення чисельності насе­лення та його колонізаційна активність у самій Західній Європі та на її периферії (плато Іспанії, болотяно-лісові низини Прибалтики то­що), зростання престижного споживання вищих верств, що стиму­лювало розвиток торгівлі з сусідніми цивілізаціями, а отже й роз­ширення обсягу знань, -— усе це і багато іншого сприяло піднесенню міського економічного життя на засадах раціоналізму й прагматизму.

Економічний розвиток Західної Європи XII -— XIII ст. викликав справжню переоцінку суспільних цінностей. Якщо раніше нечис­ленні й розпорошені ремісники та купці як соціальні верстви не мали істотної ваги, то тепер вони консолідуються й само організуються в містах, що здобувають незалежність від феодальних володарів, і незабаром у деяких регіонах (Північній Італії, Прирейнській та Пів­нічній Німеччині, Нідерландах із Фландрією тощо) навіть стають провідною силою не лише в економічному, а й у політичному та культурному житті. Особливого значення набуває торговельний та лихварський капітал.

Таким чином, феодальний лад, анархізм і свавілля якого не могли вгамувати ні папи, ні королі, з XII -— XIII ст. починає підриватися зсередини суспільства завдяки розвиткові міст, тоді як зверху в деяких регіонах (насамперед Північній Франції, Англії, піренейських країнах) його починає приборкувати королівська влада, яка вступає у союз з міськими комунами. Але якщо королівська влада протягом XIII -— XV ст. (власне кажучи, з часів французького короля Філіппа II Августа — 1180 -— 1216 рр.) створювала каркас і контури новоєвропейських територіально-державних структур, у межах яких починали формуватися пізніші новоєвропейські нації, то в містах складалися нові типи соціально-економічних зв’язків і відповідні їм форми менталітету, які переосмислювали традиційні християнські ідеєобрази. Останнє відбувалося на тлі величезної кризи середньо­вічного католицизму з усіма його інституціями протягом XIV — XV ст., починаючи з «авіньйонського полону пап».

Базові принципи Новоєвропейської цивілізації, що в цілому ус­падковувала, докорінно перетворюючи їх, фундаментальні засади Західнохристиянського світу феодального періоду, формулювалися саме в містах. Але за часів Відродження, Реформації та Великих географічних відкриттів, на початку XVI ст., до якого і К. Маркс, і М. Вебер, і Л. Февр відносять виникнення капіталізму як еконо­мічної системи, в соціокультурному плані перемогли не стільки міста самі собою (цього, наприклад, зовсім не можна було б сказати про Іспанію, Угорщину чи Польщу), а сформований переважно в їхньому середовищі дух індивідуалізму, що поєднувався з високою здатністю до самоорганізації, раціоналізмом і прагматизмом, підприємливістю та практичним розрахунком, самовпевненістю й нехтуванням інтере­сами інших, особливо коли вони були представниками інших куль­тур, а також зі схильністю співвідносити будь-які цінності з їхнім грошовим еквівалентом. Тому середньовічне західне місто — як би далеко воно зі своїми цехами, гільдіями, корпоративністю, дріб’яз­ковою регламентацією тощо не стояло від реалій справжнього капі­талізму — може вважатися лоном визрівання духу буржуазності, того «духу капіталізму», розглядові якого таку увагу приділяли В. Зомбарт і М. Вебер.

Специфіка середньовічного західного міста на широкому істо­ричному тлі, у його цілком слушному протиставленні типові східного міста (без самоврядних інституцій, повністю підпорядкованого дер­жавній бюрократії) і певному зближенні з містом античним (з яким воно й було пов’язане тонким пунктиром історичної спадковості) розкрита у спеціальному дослідженні М. Вебера. Німецький учений доводить, що західне місто було не лише центром торгівлі, ремесла, адміністративно-судової округи тощо, а й «скріпленим клятвою брат­ством». Як і в давньогрецькому полісі, взаємини між його повно­правними громадянами-власниками будувалися горизонтально -—як спілково-договірні, з виборами підзвітних громаді працівників ма­гістрату. Індивід виступав власником, громадянином, а за необ­хідності захищати своє місто — вояком, тобто вільним (у межах визнаних громадою нормативів) контрагентом економічних, суспіль­них чи культурних відносин.

Таким чином, на XV ст. Західна Європа вже дозріла до ідеї особистої свободи, в тому числі свободи духовної, що знайшло своє відображення у двох різних формах, що прагнули спертися на різні традиції — античну й давньохристиянську. Маються на увазі, з одного боку, романський, передусім італійський, гуманізм, який робив акцент на індивідуальності в її чуттєво-гедоністично- естетичному ставленні до світу, і, з іншого, -—німецька (а незабаром швейцарська, нідерландська, англійська, шотландська тощо) реформація, що зосереджувала увагу на самосвідомій у релігійно- етичному плані індивідуальності, котра активно й раціонально діє у матеріально-практичній площині, але має й особистий безпосередній вихід на кінцеву першореальність — Бога.

Релігійно освячена установка на працю й накопичення при кате­горичному протестантському осуді виграти грошей на мирські втіхи сприяла нагромадженню капіталу, а відтак і зміцненню почуття особистої свободи представників підприємницьких кіл, які переко­нувалися у власній обраності й починали виборювати свої права у політичній сфері. Власність не лише звільнялася від диктату по­літичної влади, а й сама прагнула влади і здобувала її у перших буржуазних революціях, що здійснювалися під релігійними, протес­тантськими гаслами.

За доби Відродження й особливо Реформації у Західнохристи- янському світі вже конкретна людська особа (а не лише особа про­рока, мудреця, філософа чи подвижника-аскета, як то було зде­більшого з доби «осьового часу») знаходить опертя у самій собі через ствердження власної вкоріненості у божественній першооснові буття чи через встановлення особистого, ніким не опосередкованого зв’яз­ку з Богом. Але якщо романський світ трактує цей мотив переважно за допомогою пантеїстично сприйнятого неоплатонізму (з його ос­таннім акордом у натурфілософії Дж. Бруно), що знижує трагізм персонального життя конкретної особи, то германомовний протес­тантський світ доводить драму особистих взаємин кожного віруючого з Богом до максимальної напруги, як то бачимо у житті М.

Глибоке співзвуччя такому релігійному тонусові інтуїцій Б. Пас­каля, як і всього напівпротестантського за своїм духом янсенізму, переконує, що відповідні умонастрої були властиві й утягнутим в епіцентр становлення Новоєвропейської цивілізації північним об­ластям романського світу, зокрема населенню франкомовної час­тини Швейцарії (Женева часів Ж. Кальвіна та після нього), Франції (реформація кальвіністів-гугенотів, що зазнає поразки), території сучасної Бельгії тощо. Завдяки Реформації та її відгомону в країнах, де католицизмові вдалося зберегти свої позиції, індивідуальне «Я» починає дедалі більше усвідомлюватися в його безпосередньому снів- віднесенні з Богом (до початку духовної секуляризації доби Про­світництва). Зворотним боком цього виступає впевненість новоєвро­пейської буржуазії у своїй «богообраності», перевазі над рештою людей, яка -— за духом і буквою кальвіністської доктрини -— при­речена на вічні пекельні муки. Передусім це стосувалося предс­тавників інших, особливо нехристиянських, віросповідань, що ідей­но виправдовувало нехтування їхніми життєвими інтересами під час колоніальних захоплень, трансатлантичної работоргівлі тощо. Отож Захід не лише накопичив сили й енергію для ствердження себе в якості гегемона Земної кулі, а й переконав себе в тому, що має на це санкціоноване Богом право.

Структурні зрушення, що відбулися в Західній Європі з перехо­дом від античності до середньовіччя, були малопомітними на фоні розквіту східних цивілізацій — державно організованих, але з до­статньо вкоріненими приватновласницькими елементами (Візантія, Мусульманський світ, Китай часів династій Тан і Сун). Порівняно з ними середньовічний Західнохристиянський світ являв собою картину несталості, а подекуди й відвертого хаосу, протиборства кількох конкуруючих між собою сил: папства, імперської влади, феодальних елементів, міст-комун та королів. Важливим є те, що на відміну від Сходу тут із самого початку світська та духовна влади були роздільними і конкуруючими.

Західнохристиянський світ, що утворився внаслідок романо-гер- манського синтезу (з подальшим підключенням до нього герман о- мовного населення Британії та Скандинавії, кельтів Ірландії, слов’ян Центральної Європи, угорців та східних прибалтів), інтегрувався за­вдяки утворенню хиткої двополюсової церковно-політичної струк­тури в результаті альянсу Франкської держави й Ватикану. Полі­тичний та церковний центри були різними, навіть географічно від­даленими, і очолювалися зовсім різними людьми (на відміну, наприклад, від Мусульманського світу, де халіф і релігійно, і політично головував над усіма правовірними). Такий незбіг, а то й відверта боротьба влади церковної та політичної (не кажучи вже про боротьбу між окремими королями, феодалами, містами тощо) утво­рювали царину, де особа могла реалізовувати свою свободу вибору. Тому остання у Західнохристиянському світі була принципово більшою порівняно з іншими цивілізаціями середньовіччя у двох аспектах.

По-перше, ця цивілізаційна система визнавала певну незалеж­ність власності від політичної влади. Уявлення про приватну влас­ність були самодостатніми, такими, що не потребували якоїсь вищої — церковної чи державної -— санкції. І це стосується не лише міст-комун (де зберігалися пізньоантичні уявлення про законність і недоторканість приватної власності, головно в її рухомій формі), а й вільних нащадків варварів -— вояків-общинників. Західні історики зазначають, що після завоювання Риму варварами їхня прив’язаність до особистої власності була навіть сильнішою, ніж у місцевих меш­канців.

Капітул 27 «Салійської правди» дуже прискіпливий та суворий щодо замахів на власність, розглядаючи випадки аж до потрави худобою чужого поля, збирання чужого винограду тощо. Прив'я­заність дрібного селянина до своєї власності (алоду) була тим біль­шою, що він прагнув, спираючись на власне господарство, утвердити свою незалежність. І хоча більшість алодів поступово потрапила під владу феодалів, все ж таки протягом усього середньовіччя зберігалося уявлення про тяжкість господарських правопорушень і злочинів, які сприймалися потерпілими і як гірка особиста образа.

Отже, феодальне земельне право навіть у таких країнах (як Фран­ція чи Німеччина), де воно досягло вищого розвитку, виступало своєрідною «надбудовою» зверх традиційного права окремих селян на свої домогосподарства, при тому що у багатьох країнах Західної Європи (як Швеція, Норвегія або Кастилія) індивідуальне селянське домогосподарство залишалося основою економічного життя. Фео­далізм не випливав з економічної необхідності (як, скажімо, дер­жавний бюрократизм за умов іригаційного землеробства на Сході). Вже на час виникнення Західнохристиянського світу приватно­власницькі відносини просякали не лише ремісничо-торговельну сферу (як то було тоді й на Сході), а й землеробство, хоча потім над ними -—передусім із соціально-політичних причин — і була зведена феодальна «надбудова».

Таким чином, на відміну від Сходу й навіть античності (розквіту якої відповідало полісне, общинно-приватне землеволодіння) Захід- нохристиянський світ із самого початку містив у собі зародки приватновласницьких відносин і в аграрній сфері. Політична влада тут не була залучена до організації економічної діяльності, а стояла немовби осторонь неї, водночас відчужуючи — і на феодальному, і на церковному, і на державному рівні -— позаекономічними засо­бами додатковий продукт передусім у селян, більшою чи меншою мірою особисто залежних від цих структур. І хоча у сфері позе­мельних відносин у XV -— XVI ст. феодальний сюзеренітет, який початково мав суто соціально-політичне походження, часто пере­ходив у поземельну власність (що найпослідовніше було реалізовано в Англії), остання, стаючи такою, все ж таки залишалася чимось зовнішнім, іншоприродним відносно політичної влади. Тому Нідерландська, Англійська та Французька революції хоча й під різними гаслами, але здійснювали одну програму: не лише звільнення власності від свавілля й експлуатації з боку церкви та аристократично-бюрократичної держави, а й побудови суспільства, яке б слугувало інтересам приватних власників -— буржуазії.

Якщо на середину І тис. до н. е. у низці цивілізацій Старого Світу -— від Середземного до Жовтого моря -— конституювався прошарок приватних власників, пов'язаних з ремісничо-торговельно-лихварсь- кою діяльністю (у Месопотамії це почалося майже тисячоліттям раніше), то на середину II тис. у Західній Європі приватновласницькі відносини почали юридично закріплюватися і в аграрній сфері (ма­ючи своїми ембріональними формами ще ранньосередньовічні ало- ди). А процес опанування приватновласницькою системою усіма сферами соціально-економічного життя відповідав і небаченому зба­гаченню спектра можливих форм самореалізації окремої людини, якісному збільшенню міри свободи вибору в житті кожної особи.

Свобода вибору у Західнохристиянському світі порівняно з усіма іншими була принципово більшою ще й у зв’язку зі згаданим вище феноменом конкуренції кількох суспільних сил, жодна з яких не могла підпорядкувати собі всі інші і тому йшла на союзи і комп­роміси з одними проти других (папство, імператорська та коро­лівська влада, феодали, міста). Особа не була залежною лише від однієї з таких сил і завжди так чи інакше мала свободу вибору. Наприклад, у XI —XIII ст. Німеччина та Північна Італія (з деякими найближчими до них країнами) церковно (як і весь католицький світ) були підпорядковані папському престолу, а політично — «рим­ському», фактично германському, імператорові. Але у випадку від­критої боротьби між папою та імператором (а цією боротьбою вкрай заповнена історія названих віків) і міста, і феодальні володарі, й королі мусили вибирати: з ким і проти кого бути.

Конкуренція при періодичній відносній рівновазі соціальних сил, ідейних позицій, принципів тощо постійно утворювала і навіть роз­ширювала ту царину, в якій міцнішала індивідуальна свобода західної людини. У XV -— XVI ст. ця свобода була, як про те йшлося вище, по-різному усвідомлена гуманізмом та протестантизмом, які проголосили кінцеву вкоріненість кожного у кінцевій сакральній першореальності. Секуляризація свідомості за доби Просвітництва привела до формулювання природних прав людини у Франції, тоді як діячі Американської революції відповідно до протестантських традицій виводили невід'ємні права людини скоріше з ідейної спадщини Біблії. Але в обох випадках друга половина XVIII ст. дає нам і Декларацію прав та свобод людини, і спробу (цілком вдалу у Північній Америці й незавершену тоді у Фраіщії) підпорядкувати діяльність держави інтересам приватних власників, на податки з яких і існує сама держава західного типу. Ще раніше, протягом другої половини XVII ст. це було реалізовано в Англії, а перед тим, у другій половині XVI ст., -— в Північних Нідерландах.

Таким чином, із середини XVI по кінець XVIII ст. у найроз­винутіших країнах Заходу (Нідерланди, Англія та її північноаме­риканські колонії, Франція) власність, що зміцніла й економічно, й етично, й юридично, повстає проти аристократично-бюрократичної влади й бере у власні руки державний апарат, який з цього часу має служити саме інтересам приватних власників.

На кінець XVIII ст. цьому відповідають інші системні зрушення, серед яких особливо варто зазначити два. По-перше, це небачене піднесення західноєвропейської заморської торгівлі та колоніальної експансії західнохристиянських країн (Португалії, Іспанії, Франції, Нідерландів, Англії), завдяки чому людство в економічному, політичному і культурному плані починає стягуватися навколо Новоєвропейського світу, який саме з цього часу стає центром випереджаючого розвитку у всесвітньому масштабі. По-друге, це справжній вибух науково-технічних досягнень -— від поширення друкарства, вогнепальної зброї та досконалих навігаційних засобів до парового двигуна і промислового перевороту в Англії.

Цей бум винахідництва відбувався на тлі утвердження практично- прагматичного, навіть відверто утилітарного ставлення до знань як засобу оволодіння багатствами природи з метою їх споживання. Десакралізація природи у механістичній картині світу, що постає у XVII -— XVIII ст., ішла паралельно з виробленням у представників Новоєвропейської цивілізації хижацько-споживацького ставлення як до природи, так і до навколишніх суспільств. І на природу, і на інші народи західні європейці починають дивитися як на засоби задово­лення власних потреб. Саме в цьому контексті стають зрозумілішими і знищення більшої частини індіанського населення обох Америк, і трансатлантична торгівля чорними невільниками з їх експлуатацією на раціонально організованих плантаціях, і ставлення фашизму до «нижчих рас» із проектами знищення одних (євреїв, циган) і перет­ворення на довічних рабів технологічної ери інших (зокрема сло­в’ян).

Так Західнохристиянський світ середньовіччя через добу Від­родження, Реформації та Великих географічних відкриттів перетво­рюється у світ Новоєвропейський, який по суті вже з другої по­ловини XVIII ст., з часів Семилітньої війни та, особливо, утворення США, стає світом Північноатлантичним. Варто зазначити, що харак­терні й специфічні властивості Західнохристиянського світу про­явилися в Північній Америці глибше й яскравіше, ніж у самій Західній Європі, оскільки тут вони не були переобтяжені феодально- абсолютистською, клерикальною та корпоративно-цеховою спадщи­ною. Колоністи XVII -— XVIII ст. якраз і були людьми, котрі рішуче розривали зі старими традиціями, що сковували індивідуальні під­приємницькі сили й особисту свободу, прагнення людини до вільної самор еалізації.

При цьому не слід забувати, що у своїй більшості (крім хіба що ірландців-католиків) ці колоністи були ревними протестантами, зде­більшого представниками різних відгалужень кальвінізму (рефор­мати, пуритани, пресвітеріани тощо), чиїй свідомості притаманне глибоке переконання у власному та своїх одновірців спасінні та приреченості всіх інших на вічні пекельні страждання. Цей дух релігійної виключеності, навіть деякою мірою богообраності (у цьому кальвінізм дуже близький до іудаїзму) стимулював практичну актив- иють людей і навіть наводив їх на думку про свою виключну місію у світі, вельми притаманну і сьогоднішнім громадянам США.

Отже, на кінець XVIII ст. Західна, вже, так би мовити, Новоєвро­пейсько-Північноатлантична, цивілізація вийшла на якісно новий рівень не лише власної, а й загальнолюдської еволюції, і відтак до нього змушені були підтягуватися інші країни та цивілізаційні світи. Зовнішньо цей прорив був позначений такими подіями:

війна за незалежність північноамериканських колоній, розпочата 1775 р., проголошення незалежності СІЛА у 1776 р. та визнання цього факту Англією Версальським договором 1783 р. ;

промисловий переворот в Англії, початок якого був пов’язаний, зокрема, з винайденням парового двигуна та механічної прядки, які були запатентовані відповідно у 1784 та 1785 роках;

Велика французька революція 1789 — 1794 рр. ;

утвердження протягом кількох десятиліть британського колоні­ального панування в Індії, вирішальний момент якого припадає на 1803 р., коли англійці захоплюють Делі, а Великий Могол фактично перетворюється на маріонетку в руках Ост-Індської компанії.

З цих подій випливали численні наслідки, з-поміж яких передусім варто назвати:

початок бурхливого розвитку північноамериканської гілки За­хідної цивілізації на власне буржуазно-демократичних засадах із кон­ституційним визнанням усіх природних і невід’ємних прав людини;

індустріальне перетворення світу з утвердженням безперечної за­хідної (спершу англійської) економічної домінанти, яка забезпечила силове панування Заходу над більшою частиною планети;

ліквідація станового поділу спочатку в Західному світі, а потім і (принаймні юридично) в майже всіх куточках Земної кулі, світове визнання формальної рівності й рівноправності людей безвідносно до стану, раси, етносу чи статі;

утвердження системи новоєвропейських націй з поступовим по­ширенням відповідних форм національної самосвідомості і в інших регіонах, із тим що національне натомість станового, конфесійного чи державного на певний час стає основною формою самоіден- тифікації людини;

створення західноєвропейськими державами світової колоніаль­ної системи як першої форми структурно-функціонального об’єд­нання людства в межах відносно єдиної макроцивілізаційної сис­теми;

утвердження у світовому масштабі капіталістичної товарно-рин­кової економіки як пануючої та системоутворюючої, з притаманним її носіям духом раціоналізму, індивідуалізму й прагматизму.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Античная Греция: В 2 т. Москва, 1983.

Блок М. Апология истории. Москва, 1986.

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм в XVI -- XVIII ввл В 3 т. Москва, 1988 -- 1992.

Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. Київ, 1994.

Вебер М. Избранные произведения. Москва, 1990.

Вебер М. Избранное: Обзор общества. Москва, 1995.

Btmnep Р. Ю, Лекции по истории Греции. Очерки истории Римской империи: В 2 т. Ростов-на-Дону, 1995.

Гайденко В. П, Смирнов Г. А. Западноевропейская наука в средние века. Москва, 1989.

Гуревич А, Я. Норвежское общество в раннем средневековье, Мос­ква, 1977.

Дюрант В. Цезарь и Христос. Москва, 1995.

Кареев Н. И. История Западной Европы в новое время: В 7 т, Санкт-Петербург — Петроград, 1891—1920.

Культура древнего Рима: В 2 т. Москва, 1985.

Лебедев Г. С. Эпоха викингов в Северной Европе, Ленинград, 1985. Ле Гофф Ж, Цивилизация средневекового Запада. Москва, 1992.

Павленко 10. В. Раннеклассовые общества: генезис и пути развития. Киев, 1989.

Павленко 10. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. Київ, 1994.

Тойнбі А, Дж. Дослідження історії: У 2 т. Київ, 1995.

Февр Л. Бои за историю. Москва, 1991.

Филипп Я. Кельтская цивилизация и ее наследие. Прага, 1961.

Фурсов А. И. Восточный феодализм и история Запада // HAA. 1987. № 4.

Хейзинга Й. Осень средневековья. Москва, 1988.

Шпенглер О. Закат Европы. Москва, 1993. Т. 1.

Шт а ерман Е. М. Кризис античной культуры. Москва, 1975.