Новоєвропейські нації та етнічний процес у Макрохристиянському світі

Зрушення, що відбувалися у Західній Європі за нового часу, стимулювали й активізацію етнічного процесу на її периферії, зокре­ма у формі створення націй. Формування новоєвропейських націй було також однією з яскравих ознак специфіки поступу Заходу.

Ми зараз не будемо обговорювати складне питання про час і причини виникнення новоєвропейських націй та конкретні форми перебігу цього процесу. Серед фахівців не викликає заперечення той факт, що передові країни Західної Європи вступили на шлях форму­вання націй у XVII -—XVIII ст., хоча подекуди передумови для цього існували з XVI ст. Можна сказати, що англійська нація у цілком сформованому вигляді існувала вже у XVIII ст., але загалом це століття ще було дуже далеке від мислення національними ка­тегоріями. На рівні самоідентифікації станові й конфесійні ознаки були набагато істотнішими, ніж етномовні, так само як і поняття підданства, що набуває особливого значення саме за доби абсо­лютизму. У цілому ж, як то докладно обгрунтував свого часу М. І. Кареєв, порівняно з XIX ст., коли суспільна думка зробилася більш націоналістичною, XVIII ст. було «століттям гуманного кос­мополітизму», що було особливо притаманне німецькій культурі того часу. Але і французьке просвітництво, цей духовний стрижень куль­тури тогочасної Європи, в цілому було космополітичним за своїм духом, і лише Англія в цей час трималася осторонь і не поділяла загальноєвропейських космополітичних переконань.

Справжнє народження новоєвропейських націй відбувається з початком Великої французької революції.

Отже, Велика французька революція, що відкрила новий етап у розвитку Західної цивілізації та разом із промисловим переворотом в Англії зумовила перехід не лише Заходу, а й усього людства на новий щабель суспільного розвитку, започаткувала як докорінну транс­формацію всієї системи свідомості європейських, а потім подекуди й інших народів, так і зміну принципів самоідентифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе передусім представником певної конфесії, соціального стану та підданим певної держави, яка пер­соніфікувалася в особі династії чи окремого володаря, то коли сві­домість почала секуляризовуватися, станові бар’єри —- долатися, а верховним сувереном влади було проголошено сам народ, прин­ци пового значення почала набувати національна ідея.

У французькій та англо-американській традиції, глибоко вко­ріненій у вченнях доби Просвітництва про суспільний договір, прин­ципову рівність, свободу та невід’ємні природні права всіх людей, ця ідея мала й має переважно соціально-правовий, політичний акцент, тоді як у духовному контексті німецького романтизму превалювало саме етнокультурномовне її значення.

Цей процес запозичення більш-менш сформованих на головно німецькому грунті ідеологічних схем (з їх насиченням місцевим етнічним змістом) визначався навіть не стільки зовнішнім впливом, скільки станом загального невдоволення населення відповідних регі­онів, що було поділене між кількома наднаціональними державами, насамперед Російською, Австро-Угорською та Османською імпе­ріями. Наполеонівські та найближчі до них за часом інші війни сприяли посиленню національно-державницької свідомості панів­них. верств цих імперій, що складалися переважно з німців у Цент­ральній, росіян у Східній і турків у Південно-Східній Європі, а це викликало національну реакцію пригноблених етносів. Останнє сприяло консолідації національної самосвідомості на грунті саме побутової етномовної специфіки, оскільки на чолі відповідних рухів здебільшого стояли не далекі від народної культури аристократи, а різночинці, котрі значною мірою ідентифікували себе з народною масою, її мовою та звичаями.

Приблизно з початку нового часу майже всі слов’янські та най­ближчі до них за своєю історичною долею народи (угорці, литовці, грузини, вірмени та ін.) поступово потрапляють до складу названих абсолютистських імперій. І якщо вимоги національних аристокра­тичних опозицій XVIII ст. (чеської, угорської, української тощо) зводилися до збереження старих станових привілеїв та пов’язаних з ними територіально-адміністративних автономій (причому нехтуван­ня цими традиціями приводило інколи до організованих місцевою знаттю збройних виступів, як L Мазепи в Україні), то з межі XVIII —-XIX ст. майже повсюдно починає відчуватися новий романтичний національно-просвітницький рух. Це ілліризм у Хорватії, а головно ~ започатковане в Чехії слов’янофільство, яке швидко знайшло відгомін серед інших слов’янських народів і набуло політичного значення вже відразу після наполеонівських воєн у Російській імперії в цілому та в Україні зокрема (проекти декабристів, програма «Товариства об’єднаних слов’ян», пізніше діяльність Кирило- Мефодіївського братства).

Але протягом другої половини XIX ст. формуються власне на­ціональні ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолання соціально-економічного та національного гноблення че­рез утворення власних держав. Від Чехії, а також від угорців та поляків (які прагнули незалежності, але з кордонами, в яких мали опинитися й іншоетнічні землі -— словацькі, українські тощо) такі ідеї поступово поширювалися на схід, і з межі XIX — XX ст. їхні прихильники були вже серед українців, латишів, грузинів та багатьох інших народів Російської імперії, тоді як на Балканах вони значною мірою вже були втілені в життя (створення й розширення кордонів Греції, Сербії, Румунії, Болгарії). Наслідками Першої світової війни стали розпад континентальних імперій Європи та спроби відповідних народів створити на їхніх теренах свої національні держави. Але в межах колишньої Російської імперії реалізувати це повною мірою не вдалося аж до краху CPCP.

Подібні процеси, хоча з огляду на місцеві умови досить відмінні від східноєвропейських, відбувалися у XIX ст. і в Латинській Аме­риці. На кінець колоніального періоду тут у володіннях іспанської корони мешкало 16 910 тис. осіб (3276 тис. білих, 5328 тис. метисів, 7530 тис. індіянців та 776 тис. негрів), а у Бразилії ще 3617 (843 тис. білих, 1887 тис. негрів, 628 тис. «змішаних» та 259 тис. «цивілі­зованих» індіянців). Ці дані (за В. Форстером) виразно свідчать про надзвичайну расову строкатість регіону, яка в цілому збігалася з соціально-майновою стратифікацією та блокувала консолідацію на­селення на регіональному рівні.

Водночас єдність мови, культури, релігії, походження білої, при­вілейованої частини населення в іспанських володіннях (за етно- культурномовної близькості й конфесійної тотожності з ними Бра­зилії) сприяла зберіганню населенням регіону певної спільної мак- рокультурної ідентичності, що також значною мірою блокувало інтенсифікацію етнічних процесів в окремих областях до початку XIX ст.

Внаслідок цього на час проголошення незалежності (перша чверть XIX ст.) в Латинській Америці склалися регіональні романо- мовні етнічні утворення. їх відділяли одне від одного географічна й господарська окремішність, локальні варіанти матеріальної та духов­ної культури, навіть певні діалектні розбіжності. Але для остаточного етнічного обособления їм не вистачало чіткої етнічної самосвідо­мості, яка виступала ще у вигляді самосвідомості регіональної, по­в’язаної з відчуттям місцевих інтересів. Тому в цьому регіоні існува­ло, так би мовити, три рівні етнічної самосвідомості: американізм (відносно метрополії та Європи в цілому), регіональна самосвідо­мість кожного з романомовних етносів, що формувалися, а також етнічна самосвідомість окремих індіанських народів — там, де їм пощастило зберегтися.

Вже наприкінці XVIII ст. ідеологія американізму неадекватно відбивала рівень розвитку більшості романомовних етносів Латин­ської Америки, оскільки, як зазначалося, реальністю ставали ре­гіональні переднаціональні романомовні етнічні утворення. Саме тому американізм (як і слов’янофільство) швидко зник зі знищенням колоніального панування, а його доктрині були протиставлені кон­цепції етнічної самобутності, що проявилося вже у перебігу війни колоній за незалежність. Виразно це бачимо і в наступні роки під час розпаду таких створених на грунті колишніх віце-королівств дер­жавних утворень, як Велика Колумбія (1830 р.), Федерація з’єднаних провінцій Центральної Америки (1839 р.) та ін. Ідеологія амери­канізму швидко поступалася національній та навіть націоналістичній ідеології, незважаючи на те, що суспільні відносини та соціальна структура ще тривалий час залишалися дуже далекими від рівня розвинутих західноєвропейських капіталістичних держав.

Отже, як і в інших випадках, у плані етнічного розвитку спо­стерігаємо значну подібність процесів, що відбувалися у двох пери­ферійних відносно Заходу цивілізаційних утвореннях Макрохрис- тиянського світу: Східноєвропейсько-Євразійському та Латиноаме­риканському. В обох випадках нації визрівали не органічно, як то було, наприклад, в Англії чи Франції внаслідок об’єктивного форму­вання спільності інтересів, мови, культури тощо в межах визначеного державними кордонами спільного економічного та політичного про­стору, а за вирішальної ролі суб’єктивного, культурно-ідеологічного фактора, часто-густо всупереч наявним політичним кордонам та системам економічних та соціальних зв’язків. Проміжний варіант бачимо у Центральній, Північній та Південній Європі.

Деякі, хоча досить віддалені паралелі цим процесам (у чомусь ближчі до латиноамериканських, у чомусь до східноєвропейсько- євразійських) спостерігаємо в Чорній Африці. Західна работоргівля сприяла занепадові негритянських ранньодержавних утворень у гли­бині континенту (як Сонгаї, Канем-Борну, Мономотапа), але на протилежність цьому на узбережна Гвінейської затоки швидко ви­ростають нові держави, головною статтею збагачення яких були саме полювання за людьми у внутрішніх областях та подальший їх продаж європейцям. Класичним прикладом може слугувати конфедерація Ашанті, що утворилася на межі XVII —- XVIII ст. і була знищена британцями наприкінці XIX ст.

Такі та інші процеси вели до утворення в Тропічній Африці надзвичайно строкатої в етномовному плані ситуації, яка ускладню­валася, з одного боку, поширенням з її північно-центрально-східних районів ісламу, а з узбережжя —- християнства (яке в цілому значно поступалося силі ісламу) в його протестантській (від англійців та голландців) та католицькій (від португальців та французів) формах, а з другого —- довільним кресленням колоніальними державами кор­донів своїх володінь, а відтак і зон впливу своєї економіки, мови й культури. Ситуація стала ще заплутанішою з розпадом колоніальної системи, коли в межах окремих держав опинилися численні етнічні групи різного походження, мов і традицій, які часто ставилися одна до одної споконвічно вороже.

З активізацією боротьби з колоніалізмом у Чорній Африці постає культурно-політична концепція негритюду, що за своїми настроями віддалено нагадує слов’янофільство та латиноамериканський аме- риканізм. Але якщо слов’янофільство спирається хоча б на реальну мовноетнографічну спільність (при різниці конфесій, соціально-еко­номічних та політичних традицій), а американізм — на релігійну, регіональну, культурномовну спільність (при надзвичайній расовій строкатості), то негритюд висунув саме расове, з певними культур­но-етнографічними елементами, підгрунтя єднання, чому не відпо™ відало ні економічне, ні політичне, ні мовне, ні конфесійне ста­новище в Африці. Тому він і не зміг стати дієздатною ідеологією і після здобуття країнами Африки незалежності швидко зійшов з політичної арени.

Реальний стан справ в Африці південніше Сахари характери­зується абсолютною відсутністю відповідності між державними кор­донами та межами поширення етномовних груп. Лише в кількох країнах (як Нігер, Зімбабве, Малаві, Ботсвана, Мадагаскар, Сомалі) окремий етнос складає більше половини населення. За сили етнічних традицій та слабкості внутрішньо погано інтегрованих держав це не дає підстав очікувати тут формування на етнічному чи державному грунті справжніх націй західноєвропейського типу. Головна переш­кода тому -— перехрещення етнокульгурномовних і державних кор­донів та наявної системи економічних зв’язків (що ми спостерігаємо також у багатьох пострадянських країнах — Казахстані, Латвії, Ес­тонії тощо). Західний колоніальний експансіонізм вніс цілко витий хаос у той розвиток, який на власному грунті переживала Африка до нового часу. На відміну від Латинської Америки він не нівелював континент в етнокультурномовному плані, а ввів штучні лінії розме­жування в одних випадках і утворив в інших штучні політичні оди­ниці, що блокувало можливість етноконсолідації за культурномов- ним чи суспільно-політичним критеріями.

Узагальнюючи міркування щодо тенденцій розвитку окремих регіонів Макрохристиянського світу нового часу, необхідно наго­лосити, що уявлення про те, буцімто Латиноамериканський та Схід­ноєвропейсько-Євразійський регіони (не кажучи вже про Африку) йдуть у тому ж напрямку, що й Захід, але з певним лише від­ставанням, є у своїй основі хибним. Більш-менш адекватно можна переймати тільки західну техніку, тоді як усе інше при перенесенні з західного на російський чи бразильський грунт принципово ви­дозмінюється, а подекуди й обертається на свою протилежність. Регіони, які не виробили на рівні основної маси населення цінності індивідуалізму та раціоналізму, не здатні органічно сприйняти сучас­ну західну модель суспільства, що грунтується на системній єдності соціально орієнтованої ліберально-ринкової економіки, громадянсь­кого суспільства та ліберально-демократичної правової державності. Це, зрозуміло, не виключає можливість установлення режиму еко­номіки вільного ринку, як то бачимо в Латинській Америці XIX — XX ст., але цей режим є не чим іншим як засобом експлуатації з боку західних монополій і зовсім не обов’язково має привести до грома­дянського суспільства та демократичної правової державності, дійс­ною передумовою яких є не сама собою вільно-ринкова економіка, а міцний і впливовий середній клас власників.

Виходить так, що, потрапивши у ситове поле буржуазного Заходу, два інших цивілізаційних регіони Макрохристиянського світу реаль­но опинилися перед такою дилемою: або прийняти вимоги Заходу і переорієнтувати свій економічний розвиток на задоволення його потреб, або сконсолідуватися і протиставити йому власну військово- політичну силу. Перший варіант реалізувала Латинська Америка, другий -— Росія—CPCP. У першому бачимо максимально жорстокі форми приватної експлуатації малокваліфікованої праці, у другому — не менш жорстокі форми державної експлуатації заради мож­ливості імперської структури протистояти здатному до динамічного саморозвитку Заходові, Експеримент із трансформацією першої сис­теми у другу здійснила лише Куба, але в інших країнах Латинської Америки (Венесуела, Чилі, Нікарагуа тощо) розвинутися цій тен­денції не дали. З розвалом CPCP спостерігаємо прямо протилежний процес — трансформацію колишніх республік CPCP у напівколо­ніальні країни латиноамериканського зразка. По,дивимось, наскільки далеко він зможе зайти.