Україна вступає у XX століття

Відродження державницької ідеї в Наддніпрянській та в Західній Україні відбувалося неоднаковими темпами. Якщо в Галичині на початок XX століття ця ідея охопила значні маси українського населення і організувала їх у різні масові гро­мадські та партійні утворення, то в Наддніпрянській Україні вона лише жевріла в окремих гуртках і групах.

Національне відродження України проходило болісно, на відміну від європейських та інших слов’янських народів. Це відродження відрізнялося від подібних процесів у інших на­родів Російської імперії. Справа в тому, що Україна геополітич- но лежить на розпутті двох своєрідних світів — європейської та азіатської цивілізації. Україна своєю історичною минувши­ною тяжіла до європейської історії, до європейського типу життя ще з середньовіччя. Європейські форми політичного уп­равління, економічного життя, як ми бачили на прикладі ко­зацько-фермерського землеволодіння, тут переважали ще в XVII — XVIII ст. Регрес економічний, культурний і політич­ний був пов’язаний із входженням України до складу кріпос­ницької і самодержавно-бюрократичної Російської імперії. Це призвело до гальмування національно-визвольних змагань, що тяжко позначилось і на пошуках нових форм майбутнього пол­ітично-державницького існування українців.

Один із відомих діаспорних істориків Іван Лисяк-Рудниць- кий вважав, що Україну можна зарахувати до тих східноєвро­пейських націй, які характеризуються як неісторичні, бо вони мали великий розрив у тяглості свого державницького існу­вання. А в зв’язку з цим національне відродження відбувалось тяжко й повільно, особливо в Україні Наддніпрянській. Втра­тивши своє державне існування (національні багатства й по­літичне урядування та культуру), українство Наддніпрянщини втратило і свою політичну еліту, яка в усі часи, в усіх народів зберігає і гартує ідею державного відродження.

В європейських і західнослов’янських країнах, приміром, національну еліту не знищували, вона постійно існувала й про­носила крізь століття державницьку ідею.

В Україні ж через постійні політичні катаклізми і катастро­фи цю еліту або винищували, або денаціоналізовували, або од­ночасно і те й інше. У XIX ст. народилася нова провідна осві­чена верства — інтелігенція, яка перебрала на себе цю ідею. Але це була в основному незаможна або малозаможна частина суспільства, а тому вона була залежною від пануючої нації та урядових кіл чужоземної держави. Українська національна бур­жуазна верства була малочисленою і ще більш залежною від самодержавнобюрократичних кіл.

Разом з тим, національно-патріотичні особи, або просто свідомі українці постійно переслідувалися. Російські урядовці завжди боялись, що культурницьке відродження українців приведе до усвідомлення національної самобутності усього на­роду. А це вже не жарт, коли маси стануть на захист своєї гідності. Ось чому царський уряд намагався через зросійщення освіти не допустити народження з глибин етносу національної інтелігенції.

Російський царизм та його ідеологи постійно і пильно сте­жили за цим. Один із ідеологів імперії Петро Струве писав, що історичний процес уже нібито довершив злиття українського народу з російським в один національний організм, а через те український елемент уже цілковито розплився в московському морі. А намагатися творити українську національність — озна­чало розбивати “один русский организм”. Це вже прирівнюва­лось до державної зради, за яку негайно треба було карати. Щоправда, Струве великодушно визнавав, що українська куль­тура має право на існування, але тільки у формі народних пісень, казок і творчості, у сфері народного побуту. Водночас російські прогресисти типу Струве вважали, що живої народної української мови ніяк не можна допускати в літературу. А го­ловне завдання полягає в тому, “чтобы проникновение русского языка и русской культуры в народные массы” було найширшим.

Між іншим, те ж саме писали і польські урядовці в Гали­чині щодо розвитку української культури.

А тому і в Галичині, і в Україні Наддніпрянській дві ім­перські сили — Росія та Австро-Угорщина докладали чимало зусиль для того, щоб задушити провідну верству українства — інтелігенцію, задушити навіть культурницьку її працю. Втім, у Наддніпрянській Україні, як і в Галичині, українська освічена громада розуміла це і поступово усвідомлювала свої історичні завдання.

Як зауважував Лисяк-Рудницький, вся новітня історія ук­раїнства полягала в тому, щоб відродити силу української нації й перетворити етнічну спільність українців на самосвідому по­літичну і культурну спільноту. І це завдання виконувалось у Галичині, воно посувалося і в Наддніпрянщині.

У 1891 р. група молодих студентів, свідомих українців — Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. — зібралися на могилі Шевченка в Каневі й проголосили, що ви­рішили створити український рух, який буде альтернативним російському радикалізму і російській культурі. Вони організу­вали “Братство тарасівців” і присягли, що віддадуть свої життя за відродження української державності, а тому будуть взірцем освіченості української інтелігенції, будуть завжди говорити українською мовою і в сім’ях виховуватимуть своїх дітей україн­цями.

Братство в 1893 р. оприлюднило в Галичині своє кредо — “Декларацію віри молодих українців”. Це був документ, про­йнятий духом наступального націоналізму, з дошкульною кри­тикою попереднього українофільства, яке займалося культур­ництвом і не проголошувало відкрито політичної програми відродження української державності.

Ця публікація була вибухом бомби в інтелектуальному ук­раїнському середовищі. Вона сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі україно­філів.

У своїх статтях Міхновський згодом писав, що нове XX ст. буде характеризуватись боротьбою пригноблених націй за виз­волення. Відбуватимуся корінні зміни в становищі народів. На цей час повстали вірмени, греки, інші народи, які виборювали свою незалежність. На цю боротьбу мали піднятися й українці. “Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, — писав Міхновський, — доти ми не будемо мати змоги уладна­ти стан речей у себе вдома до нашої уподоби. Бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам. Бо розплющення очей у рабів єсть небезпечним для панів. Сю ос­танню задачу мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право і обов’язок”.

Далі він говорить, що в історії української нації національ­на інтелігенція раз у раз відігравала ганебну й “сороміцьку” роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала. Але рідко коли служила своєму народові, ніколи не вважала свої інтереси спільними з інтересами цілої нації, ніколи не хотіла побачити спільності тих інтересів. Автор звертається до цвіту української нації, до її найкультурнішої верстви і говорить, що українська інтелігенція мала б стати заступником всього українського сус­пільства, має стати на боротьбу за інтереси всього народу.

Махновський писав: “Часи вишиваних сорочок, свити та го­рілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська ін­телігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона ви­повнить свій обов’язок”.

Міхновський чесно і болісно переживав за свій народ і його безрадісне буття. Він закликав: “Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України. Ми виссали з молоком наших матерів старо­давню любов до нашої нації, до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами”.

“Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або умремо. Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо дов­ше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до Ук­раїни. Сини України, ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили завзяття. І кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас. А в кого спідлене — до того ми самі озвемось”.

Цей рішучий, проникнутый великою любов’ю до стражден­ного українського народу голос сколихнув українську інтелі­генцію й українську молодь.

Одночасно стара українофільська інтелігенція на чолі зі сво­їм лідером, відомим істориком Володимиром Антоновичем, об’єд­нується під натиском молодої інтелігенції та створює Україн­ську зальну організацію — УЗО (1897). Вона являла собою федерацію у складі 20 громад. Осередки УЗО, її видавничі відділення продовжували просвітянську справу в багатьох облас­тях України. Велике значення мало проведення свят шевчен­ківських роковин, ювілеїв М. Лисенка, І. Котляревського. Ця організація створила фонд підтримки української патріотично- просвітницької діяльності. Стара українофільська інтелігенція все ж не могла рішуче об’єднатися в політичну партію. Ради­кальна молодь і тут подала приклад.

У березні 1900 р. була оприлюднена в Галичині, а потім по­ширена по всій Україні брошура Міхновського “Самостійна Ук­раїна”. Вона фактично стала політичним кредо нової політичної партії — Революційної української партії — РУП, що виник­ла у Харкові 29 січня 1900 р. Основоположниками цієї партії були діти класичних українофілів-громадівців, котрі започат­кували в 80-х роках XIX ст. українське національне відрод­ження і культурницьку працю. Це були Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич — ра­да чотирьох.

Виникнення цієї партії на східноукраїнських землях було першою організаційною спробою українського визвольного руху, який намагався виступити під гаслами незалежності Ук­раїни на політичній арені.

Партія РУП, яка постала з молодої інтелігенції нової гене­рації, була першою політичною партією в Наддніпрянщині. Із появою РУП українська суспільно-визвольна боротьба вийшла на політичну арену.

Та, на жаль, РУП була неоднорідною. В її середовищі ство­рюються різні фракції, котрі згодом почали виділятися в ок­ремі політичні організації. Так з неї вийшли Українська со- ціал-демократична спілка, Українська соціал-демократична робітнича партія. Українці не мали досвіду політичної бороть­би, взаємодії й толерантності. Через те фракційне розмежуван­ня завжди загострювалось до взаємної неповаги і ненависті, ге­ройством вважалася непримиренність, а не вміння знаходити компроміс.

Це проявилось уже в першій політичній партії, яка через фракційну боротьбу не змогла стати провідною і сильною. Су­перечки і сварки завжди точилися навколо двох питань — ставлення до соціального і до національного питання. Одні бе­запеляційно запевняли, що лише соціалізм дасть українцям повне визволення; інші переконували, що лише в українській національній державі зможуть бути захищені і соціальні, і культурно-освітні інтереси.

У той же час в Україні складається й інший напрямок сус­пільної думки, котрий був пов’язаний з діяльністю такої ви­датної особистості, як В’ячеслав Липинський. Це був ідеолог українського монархізму, який у новітніх умовах вивчав про­блему українського державотворення й обґрунтовував її модер­ними політичними положеннями. Липинський походив із польського шляхетською роду із Волині: він навчався в Києві, Кракові, Женеві. Замолоду усвідомив себе українцем, багато писав про необхідність повернення польської шляхти до укра­їнства. Розуміючи наближення міждержавних і соціальних конфліктів напередодні Першої світової війни, Липинський прагнув за кордоном створити політичний центр українського самостійництва, з якого згодом зріс Союз визволення України. Він брав участь у створенні Української демократично-хлібо­робської партії (1917), Українського союзу хліборобів-держав- ників, для яких написав політичну програму. Вона базувалась на принципах власності і державної суверенності України. Ли­пинський став видатним творцем та ідеологом української кон­сервативної концепції “трудової монархії” у вигляді гетьмана­ту, яка, на його думку, найбільш доцільною була для України.

Липинський, як і інші теоретики, вважав, що без вищої по­літично свідомої верстви населення, яка є носієм влади, не може постати держава. У новітніх умовах він став продовжува­чем ідей колишніх польських “хлопоманів”, які голосно заяви­ли про себе ще в 60-х роках XIX ст. в особі В. Антоновича, Т. Рильського та їхнього гуртка, які, маючи польське похо­дження, стали українськими патріотами.

Вивчаючи історію державотворення, Липинський, як істо­рик за фахом, визначив у суспільстві три джерела влади: сила військова, економічна, інтелектуальна. Ці три сили і витворю­ють три основні типи влади: це — класократія, демократія і охлократія.

Класократія — це лад, за якого є рівновага між владою і свободою, між силами консерватизму і силами народу. Демо­кратія — лад, за якого порушується рівновага між владою і свободою на користь свободи. Охлократія означає абсолютне па­нування сваволі натовпу, свободи стихії, демократії, яка не має нічого спільного з державним управлінням.

Ці три типи влади Липинський вважав понадчасовими, тоб­то вони існують у різні епохи та в різних народів.

Для України, як і для кожної держави, твердив він, єдино прийнятним типом влади може бути тип класократії, наявність рівноваги між консервативними і прогресивними силами. Для цього, вважав Липинський, треба йти шляхом пробудження почуття солідарності між постійними мешканцями України, без огляду на їхню соціальну належність, віровизнання, етнічне походження чи національно-культурну свідомість, щоб з’єдна­ти їх спільним почуттям української батьківщини. Він вва­жав, що носіями ідеї українського визвольного руху можуть стати не лише представники інтелігенції, а також і керівники виробництва, тобто промисловці й хліборобські керівники, а також військові керівники. Між іншим, у цьому плані його по­гляди збігаються з ідеями Ф. Ліста, про які ми говорили рані­ше, з тими ідеями, які оволоділи визвольним рухом у Європі ще з середини XIX ст.

Таким чином, за Липинським, українство мусило знайти свій вияв не так у політичних партіях, як в органічних понад- класових з’єднаннях. Через те він різко критикував табір ук­раїнської демократії та охлократії — анархістів, лівих ультра- націоналістів, які народжувались у період революційної боротьби 1917-1920 рр., вважаючи, що їхня діяльність призво­дить до дестабілізації суспільних процесів і панування сваволі натовпу — охлократії.

Утім, ідеї Липинського не справили відчутного впливового ефекту на життя української суспільності. У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. формувалися інші політичні партії, котрі й визначали напрямки політичної боротьби в Україні.

Це були партії, які почали активно виходити на політичну арену в суспільній боротьбі: РУН, Українська соціал-демокра- тична робітнича партія, українські соціалісти-революціонери, ліберальна партія, яка виділилась із УЗО і об’єднувала помірко­вану українську інтелігенцію. Згодом вона перейменувалась на радикально-демократичну партію. В 1908 р. радикально-демок­ратичні діячі заснували Товариство українських поступовців — ТУП, яке стало провідною організацією в Наддніпрянській Ук­раїні перед Першою світовою війною. Організаторами його були члени Української демократично-радикальної партії, які мали на меті об’єднувати всі опозиційні рухи, громади, групи для оборони українства від наступу шовіністичного самодержав­ства.

До керівництва товариства належали тоді відомі діячі ук­раїнського визвольного руху — М. Грушевський, Є. Чикален- ко, С. Єфремов, С. Петлюра, Л. Старицька-Черняхівська. До 1917 року ТУП керувало усіма діями визвольного руху в Ук­раїні. Його неофіційними органами були щоденники “Рада”, що видавався в Києві, і “Украинская жизнь”, що виходив у Москві. Вони сповідували ідею парламентаризму, конституціо­налізму і, звичайно ж, федералізму з Російською державою. Проте навіть ця така лояльна до Російської імперії програма викликала обурення і з боку російського уряду, і з боку ро­сійських партій і течій, які мали силу в Україні. У 1911 р. міністр внутрішніх справ П. Столипін писав: “Історичним зав­данням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі, який зветься українським і містить у собі ідею відродження малоросійської України на автономних національно-територі­альних засадах”. А в 1914 р. уряд розпочав арешти серед ту- півців — і першим було заарештовано М. Грушевського.

На жаль, ця організація висувала в основному культурниць­кі постулати.

Переважна більшість політичних партій Наддніпрянської України стояла на позиціях автономного співжиття в межах федеративної Російської держави. Тим часом у самій Росії ос­новні політичні партії стояли на централістичних засадах, про федерацію і не гадали.

Ідеї Міхновського також розчинилися в суспільстві, не вили­лися в окрему політичну силу, так само, як і ідеї Липинсько- го. Це мало фатальний вплив на перебіг революційних подій пізнішого часу. Провідна політична українська верства стояла на нерішучих позиціях, вичікувала від Росії поступок і прав на своє національне життя й управління.

Отже, хоча процес творення модерної української нації пішов інтенсивніше на початку XX ст., але був ще далеко не завершеним. А завершився він усвідомленням українців себе як нації політично зрілої спільноти лише в період буремних ре­волюційних подій в Україні 1917-1918 рр.