У вогні Першої світової війни
“Історія — великий учитель, але, на жаль, вона нікого не учить, тому що надто пізно подають її людям”,— пророчо сказав свого часу Михайло Драгоманов.
Пригляньмося уважніше до історичних явищ в історії розвитку української державності в нові часи.
Катаклізми і катастрофи бурхливого XX ст. почалися з теренів Російської імперії, яка дала світові майже без історичної перерви три соціально- політичні вибухи. Вони сколихнули не лише саму імперію, а й перевернули соціальне, політичне, моральне мислення і стандарти всієї цивілізації, всього світу. Навіть у наш час, уже в XXI ст., і світ, і Східна Європа, а отже і Україна ще живуть під впливом отих глобальних катаклізмів, якими починалося століття двадцяте.Перший могутній вибух у Росії у XX ст. — це була революція 1905-1907 рр. Вона була спрямована на зміну соціального політичного ладу найбільшої у світі імперії, що займала одну шосту земної кулі. Але імперський трон лише похитнувся і залишився стояти далі — натиск революційної бурі був недостатнім. Проте це піднесло хвилю політичного руху; нові партії, політичні групи, організації “Просвіти”, кооперативи, зрештою поява в Росії парламенту — Державної думи — все це сприяло виробленню нової політичної свідомості і в лавах української інтелігенції, і в масах робітництва та селянства.
Невирішеність суспільних питань у першій російській революції призвела до другої революції, яку прискорила Перша світова війна 1914-1918 рр. Це сталося в лютому 1917 р. Російська імперія цього разу не витримала економічного напруження і розвалилась, як старий, прогнилий дім. З-під тих руїн почали вибиратися численні народи, що були пригноблені в імперії й ніби безмовні, а тепер взялися самі будувати свої держави. Ось чому соціально-класові вибухи 1917-1918 рр. — це не лише гігантська битва класів. Це, насамперед, національні революції народів колишньої Російської імперії, де соціально- економічні проблеми, безперечно, відігравали надзвичайно важливу роль.
В Україні, як і в багатьох регіонах Російської імперії, також були сили, які порушували питання про соціальне становище, національне відродження та відновлення свого державного існування. На початку XX ст. виникли політичні партії й течії, які працювали над піднесенням політичної свідомості народу. Більшість партій мали досить нечіткі програми і стояли на позиціях автономізму і федерального зв’язку з Росією, про який російська демократія і слухати не хотіла.
Як відомо, імпершовіністів страхало відродження України навіть на правах автономії. Тому й не дивно, що в часи реакції і Першої світової війни були заборонені в Україні й закривалися “Просвіти”, товариства грамотності, українські клуби й бібліотеки. Заборонялося навіть продавати українські книжки, Євангеліє українською мовою. У 1914 р. заборонили святкувати 100-річчя від дня народження Т. Г Шевченка, правити панахиду по ньому. Таємними розпорядженнями російського уряду не дозволялося брати на посади вчителів та професорів так званих українців-мазепинців, нібито сепаратистів і зрадників. Урядовці не мали права передплачувати українські газети, твори української літератури. І взагалі більшість книг українських письменників роками лежала у видавництвах, їх не друкували.
Роки Першої світової війни принесли неймовірні утиски й матеріальне розорення України. До російської армії було мобілізовано три з половиною мільйони українських чоловіків. Із Західної України до австрійської армії забрали двісті п’ятдесят тисяч українців.
Наші земляки вмирали з обох боків фронтів за імперії, котрі гнобили їх століттями. Українці вбивали один одного за інтереси чужих держав. Час вимагав негайних дій від політичних лідерів і партій.
У Львові 3 серпня 1914 р. була створена Загальна українська рада, на чолі якої став юрист, парламентський діяч Галичини Кость Левицький. Ця Рада проголосила боротьбу за конституційну Австро-Угорську державу і автономію Галичини в цій державі та стала допомагати у створенні військових частин з українців, до яких набиралися вояки із численних галицьких спортивних організацій, з таких, як “Січ” та “Пласт”.
Слід сказати, що галицька молодь активно відгукнулася на заклик.
Двадцять вісім тисяч юнаків записалося до українського легіону. Це перелякало польських урядовців, які керували Галицьким намісництвом в Австро-Угорщині. Вони зробили все, щоб не допустити утворення українських збройних сил навіть у складі австрійської армії. Зрештою, було дозволено створити легіон українських Січових стрільців, що налічував дві з половиною тисячі юнаків. Цей військовий підрозділ прославився в боях на фронті з російською армією.З іншого боку, представники українських соціалістів з Наддніпрянської України, які опинилися у Львові в еміграції, 4 серпня 1914 р. створюють Союз визволення України (СВУ). Його організаторами стали Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов, Андрій Жук, Мар’ян Малиневський, Микола Залізняк, Олександр Скоропис-Йолтуховський. Ця група патріотів-одно- думців уперше в історії визвольного руху українців у XX ст. проголосила своєю метою утворення незалежної Української держави.
Це дуже важливо, бо досі всі українські соціалісти стояли на позиціях федералізму з Російською імперією. Задля здобуття незалежної Української держави СВУ вважав за необхідне співпрацювати з Австрією та Німеччиною проти Росії, яка споконвіку гнобила народні маси Наддніпрянської України і нищила українську інтелігенцію.
12 травня 1915 р. ці дві українські організації — Загальна українська рада та Союз визволення України — об’єдналися й утворили Українську головну раду. Її метою було визволення України з-під влади Росії та утвердження Української незалежної держави. Не виключалось, що західний регіон залишиться в складі Австро-Угорщини як автономний коронний край.
Звичайно, намагання Української головної ради домогтися української державності за допомогою іноземних держав, а також виступ проти Російської імперії викликали негативне ставлення до неї і ТУПу (Товариства українських поступовців) і Грушевського, які намагались здобути автономію України у федеративній Росії.
Перебіг Першої світової війни у 1915 р. був несприятливим для українців. Оскільки російська армія прорвала фронт і окупувала Східну Галичину, а австрійці зазнали поразки, в Галичині почалися пошуки винних.
Польські урядовці, які тут і далі управляли, звинуватили в усьому москвофілів-священиків, усіх галичан, які буцімто сприяли успіхові російського війська в Галичині.На українців у Галичині звалився жахливий терор: австрійські війська, зокрема загони угорських вояків, знищували (звичайно ж, за вказівкою цих урядовців) українців-галичан. Українцями заповнили концтабори Талергоф (де їх налічувалося ЗО тис.), Ґмюнд, Терезієнштадт. Були там священики, вчителі, лікарі, селяни. Без суду й слідства людей хапали на вулицях, вішали, рубали. У Перемишлі 15 вересня 1914 р. на вулицях за один день загинуло сорок українців. Тридцять тисяч жінок, дітей, старих людей було розстріляно і повішено під час відступу австрійської армії з Галичини. Важкого удару зазнав українсько-галицький національний рух, бо винищували передусім свідому частину українців.
Коли ж прийшла російська армія і запанувала російська адміністрація, частина польських діячів, зокрема соціал-демократів та організацій “Сокіл” і Товариство народної школи, почала співпрацювати з новими господарями. Вони сподівалися, що тепер Галичина належатиме Росії, і готували собі місця, щоб керувати краєм, як за Австро-Угорщини. Російська адміністрація почала масово вивозити з Галичини до Сибіру українське населення. Закривалися українські школи, бібліотеки, клуби, читальні, церкви. Двісті церковних парафій було передано священикам, які прибули з Росії, бо, як сказав дядько російського самодержця великий князь Микола Миколайович у своєму маніфесті, віднині “російський народ об’єднався і завершено діло Івана Калити”.