Нове політичне життя

Напередодні Першої світової війни Петро Струве писав: “Пе­редусім Росія мусить об’єднати всі частини російського народу в імперії... Історична необхідність приєднання до неї російської Галичини необхідна для оздоровлення Росії, бо існування мало­російської гілки в Австрії стане причиною відродження україн­ського питання”.

А вірний слуга російського царату граф Бобринський так виклав свою програму діяльності в окупованій російськими вій­ськами Галичині: Східна Галичина і Лемківщина є давно не­віддільні частини однієї великої Росії, твердив він. На тих зем­лях місцеве населення “завжди було російське”. Тому і нова адміністрація, яку він представляв, має бути основана на ро­сійських засадах. “Я буду впроваджувати російську мову, закон і порядки”, — заявляв російський урядовець.

І впроваджував. Були складені списки найвидатніших ук­раїнців, куди потрапив і популярний греко-католицький ді­яч — митрополит Андрей Шептицький, який користувався надзвичайно великим авторитетом серед українців-галичан. Ро­сійська влада його арештувала і запроторила до монастирської в’язниці в Суздалі. До Сибіру вивозили священиків, учителів, агрономів, громадських діячів і просто свідомих українців. Як свідчать дослідники, в початковий період російської окупації лише через київські в’язниці було вивезе до Сибіру 12 тис. осіб.

Це було звичайнісіньке винищення в Галичині політично свідомої української верстви населення. Коли ж російська армія почала у червні 1915 р. відступати, то розгромила сотні людських жител, знищила чотириста сімдесят п’ять підприємств, масово виселяла населення з Холмщини, Волині та Поділля. Російські солдати палили села, буцімто щоб залишити ворогові пустелю, а людей вивозили до Пермі, на Урал. Очевидці свідчать, що жінок, дітей і старих заганяли у “телячі вагони” й відправля­ли на Схід, по кілька днів потім не заглядаючи в ті вагони.

Статистики цих переселенців нема, але відомо, що лише в київському Комітеті допомоги було зареєстровано кілька мільйонів осіб. Усі ці події призвели до зламу в свідомості ук­раїнців. Вони зрозуміли, що перебувають між двох жорен. Пе­ремога Росії у світовій війні принесе їм нові кайдани, а перемо­га Австрії та Німеччини зробить їхню неволю ще тяжчою.

Під час війни з’ясувалося, що Австрія та Німеччина, жерт­вуючи українцями, домовлялися між собою про відновлення Польської держави й оголосили про це офіційно 5 листопада 1916 р. Утворювалася регентська рада, яка мала сформувати уряд майбутньої Польської держави — звичайно ж, сателіта Австрії й Німеччини у боротьбі проти Росії. Польський со­ціаліст Юзеф Пілсудський уже збирав свій легіон на допомогу німецьким арміям.

Отже, Австрія і Німеччина цілком передавали полякам за­хідних українців, оскільки відроджена Польська держава поля­ками не мислилася без українських територій. Таким чином, Перша світова війна показала, що український народ і в тій, і в іншій державі був рабом, з якого викачували людські й ма­теріальні сили. Наш народ використовували як розмінну мо­нету в імперських інтересах. Це зрозуміла кожна мисляча людина. Тому, коли в Росії вибухнула Лютнева революція, патріотичні українські політичні партії збагнули, що настав переломний період і в українській історії, збагнули, що нині можна і треба кардинально змінити становище і життя укра­їнців.

Внаслідок страйків та демонстрацій робітників і солдатів у Петрограді в лютому 1917 р. був повалений самодержавний уряд Миколи II. Владу в Росії перебрав Думський комітет, а потім Тимчасовий уряд, на чолі якого став князь Г. Львов. Водно­час утворився Совет робітничих і солдатських депутатів, який і був справжньою державною владою у військових частинах і в робітничих кварталах російської столиці. Двовладдя призвело до політичного, економічного та військового безладдя.

Почала розвалюватись армія, руйнувалися підвалини гро­мадського порядку. І все це робилося людьми, які засіли у Совєті, тобто, різношерстою російською так званого соціаліс­тичного спрямування інтелігенцією, що сама себе назвала де­мократією. Цей факт — свідчення того, що слово “демократія” успішно почало використовуватися із спекулятивною метою різними пристосуванцями і шахраями від політики.

А що ж діялося в Україні? 17 березня 1917 р. в Києві пред­ставники ТУПу створили політичний центр провідних україн­ських партій соціалістичного спрямування під назвою Україн­ська Центральна Рада. До цього центру ввійшли такі провідні лідери: Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Симон Петлюра. До Центральної Ради пізніше приєдналися соціалісти-революціонери та інші органі­зації. І Центральну Раду визнали українці й поза межами Украї­ни. Наприклад, у Москві, Петрограді відбулися з’їзди україн­ців, які заявили про підтримку Центральної Ради.

Водночас розгортається надзвичайно активне політичне, на­ціональне життя України. У військах створюється Військова Рада, засновуються нові організації, такі як Центральний ук­раїнський кооперативний комітет, всюди відкриваються “Про­світи”, починає виходити газета “Нова рада”. 27 і 28 березня відбувається з’їзд кооператорів Київської губернії, який пере­творився у всезагальну могутню маніфестацію на підтримку Української Центральної Ради. Головними гаслами цього з’їзду, як і Центральної Ради, були: федерація з Росією, звільнення і вивезення полонених та галичан із в’язниць і концтаборів.

Кульмінаційним моментом стала величезна маніфестація в Києві 1 квітня 1917 р., в якій узяло участь понад сто тисяч гро­мадян. Перед цією величезною аудиторією на майдані міської Думи (нині майдан Незалежності) виголосив промову Михайло Грушевський. Він, зокрема, заявив, що Центральна Рада, ук­раїнці домагатимуться автономії у складі Російської держави. Велелюдне народне віче відбулося і на Софійському майдані, де представники українських партій також оголосили, що ук­раїнці, Центральна Рада підтримують Тимчасовий уряд Росії, але вимагають для України широкої автономії у складі Росій­ської держави.

У цей час в Україні виникають нові політичні партії — Ук­раїнська селянська спілка, Союз українських федералістів-авто- номістів та українських самостійників-соціалістів (єдині, хто стояв за цілковиту незалежність України), Демократична хлібо­робська спілка (вона з часом також перейде на позиції незалеж­ності), Українська трудова партія, Українська федеративно-де­мократична та ряд інших дрібних партій, які не відігравали особливо помітної політичної ролі, а йшли у фарватері про­відних українських партій — соціал-демократів та соціалістів- революціонерів.

19 квітня 1917 р. в Києві відкрився Український національний конгрес, що став найвизначнішою подією цієї доби. На цьому кон­гресі були присутні 900 депутатів із мандатами і тисяча п’ятсот осіб, які прийшли засвідчити свою підтримку Центральній Раді від різних установ Києва.

Головними засадами роботи конгресу стали утвердження автономії України у складі Росії, визнання Центральної Ради як керівної організації в Україні і, звичайно ж, звільнення га­личан із сибірського полону.

Головою Центральної Ради майже одноголосно було обрано видатного історика Михайла Грушевського. Його заступниками стали Сергій Єфремов та Володимир Винниченко. Згідно з рі­шенням конгресу Центральну Раду на місцях мали представляти сільські, повітові та губернські комітети. Постійно діючим ор­ганом Центральної Ради стала Мала рада. Фактично Український національний конгрес 19 квітня сформував український уряд з членів Малої ради. У цей час і пізніше Грушевський стояв на такій позиції: “Українці не мають заміру одривати Україну від Росії. Вони хочуть задержатися в добровільній свобідній сув’язі з нею”.

Згодом Центральну Раду підтримав Перший український військовий з’їзд, що відбувся в Києві 18 травня 1917 р., який по­слав до Центральної Ради своїх депутатів. Одночасно у травні- червні відбулися український з’їзд селян, потім перший україн­ський з’їзд робітників, які також послали своїх представників до Центральної Ради. Досить швидко Центральна Рада стала поки що неофіційним, але загальновизнаним представницьким органом народної довіри.

У Центральній Раді головну роль відігравали соціалістичні партії, але найбільший вплив мала Українська соціал-демокра- тична партія. Вона разом з іншими була орієнтована на російсь­ку революцію. У той період основні політичні сили не вважали за потрібне утворювати Українську незалежну державу. Сходи­лися лише на автономії в межах федеративної Росії. Чекали, що після перемоги революції в Росії Україна дістане автономію. Через це партії не працювали в народі, не прищеплювали ма­сам національної та політичної свідомості.

Пізніше Винниченко напише про це так: “Ми, українці, до­вірливо, безхитрісно і простодушно почували себе рівноправни­ми спадкоємцями з москалями, і оті сторіччя нашого поневі­ряння, великі сили, стягнені з України на утворення “Великой России”, жертви наших мас і свідомих груп, понесені в бо­ротьбі з царизмом,— усе це давало нам право на цю просто­душність та довірливість. І ми детально і діловито, але прос­тодушно до наївності вичисляли, що нам треба. А саме: самодіяльність нашого народу краще всього вкласти в форму автономії України. Формальність, урочистість, проголошення, законність — ми охоче віддавали на Всеросійські Установчі збори. Там же мала бути проголошена і встановлена федерація всіх народів Росії, яким також без усякого сумніву буде дано автономії”.

Така політична свідомість, така обеззброююча непідготов­леність свідчили про те, що наші тодішні політики були ще дуже далекі від вирішення найскладнішого питання історії — українського державотворення.

Тим більше, що навіть у самому Києві проголошення авто­номії Української держави у складі Росії наштовхнулося на протидію не лише правлячої російської урядової верхівки та чиновницької бюрократії, а й російських соціал-демократів. Голова Совету народних депутатів у Києві Незлобін погрожував багнетами розігнати конгрес.

До речі, київський комітет Російської соціал-демократичної партії (більшовиків) складався з тридцяти семи осіб, і лише один із них — Паламарчук — був українцем. Всі вони висту­пали за “єдіную і нєдєлімую” Росію. А українські політики про­довжували своє. Той же Петлюра заявляв: “Не треба відокрем­лювати долю України від долі Росії”. Дорого йому обійшлися потім ці слова, які він так тяжко спокутував усією подвиж­ницькою діяльністю уже через рік.