Перші успіхи

Наприкінці березня 1917 року в Києві заявляє про себе нова українська державотворча сила. За ініціативою відомого укра­їнського громадського діяча адвоката Миколи Міхновського збирається військовий з’їзд.

Серед інших вимог була й така: неукраїнські війська мають бути виведені з України, оскільки, розпадаючись через дезер­тирство, вони не лише оголюють фронт, а й по дорозі додому, в Росію, нещадно грабують українські села.

На серпень 1917 р. на Південно-Західному фронті вже діяло 27 українізованих частин. Історики вважають, що в цих части­нах налічувалося більше трьохсот тисяч осіб. Як же поставила­ся Центральна Рада до створення українського війська фактич­но без її участі?

Один із генеральних секретарів Центральної Ради, Микола Ковалевський, виступаючи на з’їзді козаків у листопаді 1917 року, говорив: “Трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани не дадуть землі і волі, тому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, поведе до соціаліз­му”.

Отже, сталося так, що проти створення української армії виступали заодно російський уряд, російська адміністрація в Україні, російське міщанство і... українські соціалісти, лідери не лише політичних партій, а й фактичного уряду — Централь­ної Ради. Це була одна з найфатальніших помилок, що й вирі­шила невдовзі долю Центральної Ради і долю відроджуваної Української держави у той переломний історичний момент.

Навесні й улітку 1917 року Центральна Рада перебувала в апогеї довіри всіх верств українського народу. Основні полі­тичні сили і, зокрема, військові українські формування, вима­гали — особливо на тлі посилення російського чорносотенного руху і шовінізму в Україні — домогтися від Тимчасового уря­ду юридично проголосити автономію України. Цього вимагали і Всеукраїнські робітничий і селянський з’їзди, що проходили у Києві. Центральна Рада хиталася. Нарешті, відчувши рішу­чу підтримку широких верств населення, вона посилає до Пет­рограда повноважну делегацію на чолі з Винниченком і Єфре- мовим з проектами документів, які підготував Грушевський для переговорів про надання Україні статусу автономії. Крім того, Центральна Рада пропонувала встановити офіційно дипло­матичні стосунки між Україною і Росією: надіслати до Києва комісара Тимчасового уряду, а в самому тому уряді мати свого представника. Центральна Рада вимагала і права на українсь­ку армію, запровадження української вищої і середньої освіти, обстоювала право затвердження на всіх державних посадах ук­раїнців, вимагала від Тимчасового уряду звільнення депортова­них галичан.

Умови, як бачимо, не відзначалися особливою радикальні­стю й були цілком прийнятні. Але Тимчасовий уряд грубо від­кинув їх і розпочав цинічне цькування Центральної Ради.

У відповідь 25 (за новим стилем — 10) червня 1917 р. Цент­ральна Рада видає свій Перший універсал, у якому заявляє: “Самі будемо творити наше життя!” Це стало визначальною по­дією в історії розвитку української державності, усвідомленням того, що російський уряд, навіть буржуазний, майже демокра­тичний, волю не подарує.

Несподівана відвага Центральної Ради викликала великий переляк серед тимчасових. 11 липня до Києва прибуває урядова делегація у складі міністрів М. Терещенка, І. Церетелі, О. Ко­рейського, які мали на меті заспокоїти, задобрити Центральну Раду обіцянками. І це їм вдається. Недосвідчена в політичних стосунках з будь-якою державою, з будь-яким урядом, а тим більше з таким віроломним, яким завжди був російський ім­перський уряд, Центральна Рада погодилася на всі пропозиції Тимчасового уряду та його делегації. За згодою з делегацією, вона мала виробити Статут, який би потім затвердили Всеро­сійські Установчі збори. За цим Статутом визначались основні засади української автономної державності. 16 липня Централь­на Рада видає Другий універсал, у якому заявляє, що визнає Всеросійські Установчі збори, які мають встановити і затверди­ти автономію України, а вона в свою чергу зобов’язується поки що не відокремлювати Україну від Росії.

Крім того, Центральна Рада згодилася на пропозицію росій­ського Тимчасового уряду збільшити свій склад на ЗО відсотків за рахунок представників від національних меншин, які фак­тично були проросійськими. Таким чином, до 822 осіб Цент­ральної Ради додалося ще 108 — від польських, єврейських та російських організацій і окремо від зросійщених міст. Вони й стали постійною антиукраїнською опозицією у складі Централь­ної Ради. Оскільки Центральна Рада пішла на такі серйозні по­ступки, Тимчасовий уряд надіслав до Києва урядову декларацію про визнання Генерального секретаріату і про опрацювання проектів національно-політичного статусу України. Українські лідери сприйняли таку заяву як свою перемогу.

Недосвідчені політики Центральної Ради строго і чемно на­магались дотримуватись усіх домовленостей, гадаючи, що ро­сійські урядовці віддадуть їм доброю волею владу в Україні в обмін на невеликі поступки.

Обурення, що охопило широкі верстви українського суспіль­ства, не знало меж. Центральна Рада оголосила про скликання своїх Установчих зборів. Конфлікт посилився.

Цей прорахунок українських керівників пояснюється як не­достатнім політичним досвідом, так і молодістю лідерів Цент­ральної Ради. Досить сказати, що заступником її голови, Ми­хайла Грушевського, був 22-річний студент другого курсу Московського університету Микола Шраг. Він, до речі, підпи­сував усі закони Центральної Ради. Винниченкові тоді було 36 років. Стільки ж Ковалевському й Петлюрі. Серед них 51-річ- ний Грушевський здавався старим. Так його і називали позаочі. Але як політичний діяч він теж був наївною, довірливою люди­ною. Винятково глибоке знання історії мало чим прислужило­ся йому в практичній діяльності.

Не сприяло зміцненню та політичній цілеспрямованості Цен­тральної Ради й те, що майже всі її члени належали до соціа­лістичних партій. А соціалісти, як ми знаємо, вважали, що на­стане всесвітня пролетарська революція, всі народи дружно візьмуться за будівництво соціалізму, а тоді вже ні до чого ні держави, ні кордони.

До таких помилок належить і те, що члени Центральної Ради не розуміли значення широкого церковного руху, який розгорнувся в той час у Наддніпрянській Україні. Майже всі українські єпархії, за винятком Харківської, яку очолював ви­разно проросійський діяч єпископ Антоній Храповицький, підтримали Центральну Раду і національно-визвольний рух, створюючи свої організації. Та українські політичні діячі — соціалісти — вважали зайвим звертати увагу на церкву. Вони ж бо сповідували атеїзм, не усвідомлюючи авторитету церкви в народі. Через те церква не входила до складу Центральної Ради, її ображали неувагою, а пропозиції з її боку про співро­бітництво з погордою відхиляли.

Ясна річ, Тимчасовий уряд робив усе для знищення україн­ського уряду. Центральна Рада хоч і збагнула цю ситуацію, од­нак розпочала дискусію: приймати чи не приймати брутальну вимогу тимчасових, і... вирішено було прийняти її, щоб, не дай Боже, не посваритися з нахабним сусідом.

Поведінку Центральної Ради можна було, проте, пояснити її хистким становищем. Справа в тому, що фактично влада укра­їнського уряду не сягала далеко в провінцію. Провінція зали­шалась чужою Генеральному секретаріатові. Армія йому не підпорядковувалася та й сама влада не визнавала армії. По Укра­їні проходили ватаги дезертирів з гвинтівками, кулеметами, а часом і з гарматами. Ці ватаги руйнували і грабували все на своєму шляху. На фронті вели агітацію більшовицькі посланці, і під їхнім впливом фронт розпадався — цілі частини російсь­кої армії залишали свої позиції і поверталися назад через Ук­раїну. Навала відступаючих чинила не лише грабежі і руй­нування, а й жахливі єврейські та українські погроми, як це було, наприклад, у Калуші. Дезертири арештували навіть ко­мандувача російської армії генерала Корнілова, який намагався припинити дезертирство.

У цей момент загальної руїни Центральна Рада могла взяти владу в свої руки. Але не наважилась. Тодішні молоді політи­ки уміли добре мітингувати, складати ліричні маніфести й універсали, виголошувати промови, сваритися, а до розуміння необхідності копіткої державницької праці так і не доросли. А державницька діяльність — це рішучість і відвага, це грома­дянська мужність, виваженість і тверезий розрахунок, і, най­важливіше — безперервна непомітна і виснажлива праця серед мас. Щоправда, Центральна Рада видала відозву до українсько­го народу, в якій закликала його до порядку. Але як саме на­водити цей порядок, вона, ясна річ, не знала й сама.

А народ сам шукав виходу. Ще в березні 1917 р. стихійно стали виникати серед селян Київщини загони так званого віль­ного козацтва. Ідею цю подав і почав утілювати в життя селя­нин Смоктій із села Гусакове, Звенигородського повіту. Ці за­гони охороняли господарство і життя селян від знищення дезертирами. Козацький рух дуже швидко охопив сусідні по­віти й губернії, і вже у квітні 1917 р. у Києві відбувся перший з’їзд вільного козацтва. Кошовим отаманом на ньому було об­рано селянина Семена Гризла. Протягом літа 1917 року кіль­кість вільних козаків зросла до багатьох тисяч. Було утворено чимало кошів — імені гетьмана Сагайдачного, Семена Палія та інших козацьких полководців. У глибині народної свідомості прокинулась історична пам’ять віків. Селяни ставали знову ко­заками і рвались до волі.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся наступний з’їзд віль­ного козацтва Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катери- нославщини й Кубані, який обрав Генеральну раду з 12 осіб, а також почесного отамана всього козацтва — генерала Павла Скоропадського. Вільне козацтво було єдиною військовою си­лою, яку Центральна Рада визнала і на яку згодом покладала свої надії в найкритичніші періоди правління.

Втім, коли через два тижні, 2 листопада, у Києві зібрався третій Військовий з’їзд, на який прибуло 965 делегатів, то, ви­ступаючи перед ними, генеральний секретар М. Ковалевський знову заспівав стару пісню: “... трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть...”

І цього ж дня на відкритті у Києві козацького з’їзду російсь­ких формувань, що перебували на фронтах, інший генеральний секретар, О. Шульгин, також повторив стару тезу українських соціалістів: “Україна не домагається самостійності. Ми йдемо по дорозі з вами”. Порівняймо ці слова зі словами ватажка ро­сійських козаків, який тут же заявив, що “козаки-державни­ки — вірні сини Росії”.

Третій військовий з’їзд, який тривав від 2 по 13 листопада 1917 р. в цирку по вул. Миколаївській, ухвалив рішення про підтримку Центральної Ради і скликання Українських Уста­новчих зборів, що мали встановити Українську демократичну республіку та провести соціальні перетворення. Це був час, ко­ли в Петрограді відбувся більшовицький переворот, коли був заарештований Тимчасовий уряд на чолі з Керенським і коли при владі став Совет народних комісарів (Совнарком) на чолі з енергійним більшовицьким лідером В. І. Леніним.

З’їзд рішуче вимагав від Центральної Ради взяти владу до своїх рук у всій Україні й усунути урядовців Тимчасового уря­ду й російське командування Київським військовим округом, котре стояло на позиціях підтримки російського владарювання і Тимчасового уряду в Україні, якого вже в самій Росії не було, та розпочати формування української армії й флоту.

Маючи таку підтримку, Центральна Рада утворює Комітет оборони революції в Україні. Він звертається з відозвою “До громадян України про проведення мобілізації сил”.

За новим стилем в ніч на 9 листопада 1917 р. у Києві роз­починається збройна боротьба між військами вже неіснуючого Тимчасового уряду — Київського військового округу — і при­хильниками більшовицької влади. Сама Центральна Рада, не маючи достатньо військових формувань, спочатку зайняла по­зицію нейтралітету під час цієї боротьби. У триденних боях у Києві війська Київського військового округу та донські козаки і юнкери, котрі також підтримали вже повалений Тимчасовий уряд, були розгромлені повстанськими робітничими загонами, яким у вирішальний момент допомогла і Центральна Рада, і за­лишили Київ. Тоді Центральна Рада проголосила 20 листопада Третій універсал, який офіційно оголосив про утворення Україн­ської Народної Республіки — УНР, скасування приватної влас­ності, націоналізацію поміщицьких та церковних маетностей, контроль над виробництвом, 8-годинний робочий день, гарантії політичних і національних прав для всіх національностей. Крім того, цей універсал установлював, що УНР включає в себе, окрім 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської), дозволених Тимчасовим урядом, ще й Харківську, Катеринославську, Херсонську, частину Тав­рійської губернії; нагадувалось, що долю територій, населених українцями, — Воронезької, Холмської, Курської та інших гу­берній має вирішити через волевиявлення — референдум — саме населення. На 27 грудня 1917 р. було призначено Україн­ські Установчі збори.

25 листопада генеральний секретар військових справ Симон Петлюра призначає командувачем військами всієї Правобереж­ної України генерала Павла Скоропадського. 19 листопада УНР визнає суверенною владою командувач військ Південно-Захід­ного фронту Володченко. 26 листопада владу Центральної Ра­ди визнав верховний головнокомандувач, російський генерал М. Духонін. Невдовзі він був за це убитий більшовиками.

Та водночас Третій універсал проголошував, що УНР зали­шається у федеративному зв’язку з Росією. Хоча із попередніх заяв лідерів більшовицької Росії було відомо, що вони негатив­но ставляться до автономії України.

І Грушевський, і Петлюра, і Винниченко постійно говорили про необхідність такої федерації, про необхідність підтримувати імперіалістичну війну. В той час, як російські війська залиша­ли фронт під впливом більшовицької агітації, вони посилали молодих українців на війну. Так ще 19 серпня 1917 р. Петлю­ра сказав у Раді: “... справа революції в Росії може опертися на українське військо, як на камінну гору. Українське військо за-

душить усяку контрреволюцію у самому зародку”. І це він го­ворив у той час, коли російське військо, за наказом начальни­ка Київського військового округу, 8 серпня 1917 р. на Посту- Волинському, під Києвом, оточило ешелон з полком українського війська імені Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт, і обстріляло його. Загинуло тоді 16 осіб, близько 100 було поранено, а російські солдати кричали до них: “Мы вам пока­жем автономию, хохлацкие морды!”

Але й тоді, як і восени 1917 р., після спроби антиурядового заколоту, лідери УНР продовжували вперто говорити про феде­рацію з Росією.

І ця позиція була однією з найтяжчих помилок уряду Цент­ральної Ради. Вона паралізувала його діяльність на вісім мі­сяців, що мало драматичні наслідки для майбутності Україн­ської держави.