Центральна Рада і більшовицький уряд Росії

Епоха революційних подій 1917-1918 рр. була надзвичайно складною для утвердження української державності. Одночас­но вирішувалось кілька важливих державотворчих проблем: соціальна, політична, військова.

У самій Центральній Раді, в її уряді — Генеральному секре­таріаті — не вщухали бурхливі дискусії про приватну влас­ність узагалі. З Генерального секретаріату вийшло кілька чле­нів, у тому числі секретар фінансів М. Туган-Барановський, генеральний писар О. Лотоцький, секретар військових справ С. Петлюра та інші. Проти ліквідації приватної власності, яку проголосила Центральна Рада, виступили також банки, власни­ки цукроварень, земельні власники. Невдоволені цим універса­лом були всі польські організації, котрі об’єднували до двох мільйонів мешканців в Україні. Оскільки керівники УНР про­голошували свободу совісті і не звертали увагу на церкву, то невдоволена була і церква, і віруючі. Це змусило керівників УНР заявити, що поки що Центральна Рада та її уряд, який тепер називався Радою міністрів, не збирається запроваджува­ти знищення приватної власності, і взагалі це мусять виріши­ти Українські Установчі збори.

У той же час в Україні відбувалися вибори до Всеросійських Установчих зборів. Українці обрали до них до 75 відсотків своїх посланців від українських політичних партій. Більшови­ки тоді дістали тільки 10 відсотків мандатів від усієї України.

Обстановка тут була надзвичайно тяжкою. І це вирішив використати Совнарком Росії на чолі з В.

Невдача більшовицького антиурядового перевороту в Києві, невдача більшовиків у виборах на терені України до Всеро­сійських Установчих зборів показували Совнаркому, що Украї­на реально не підлягає його владі.

Треба сказати, що і в теоретичному, і в практичному аспекті подібна ситуація була для більшовицького уряду неприпусти­мою. З цього приводу відомий український історик О. Субтель- ний зробив таке узагальнення: “Як і більшість росіян в Ук­раїні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого класу; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості (тобто україн- ського народу. —.Aem.), що мобілізувалася; і як мешканці міст, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на се­лянство”. Чітко визначив позицію більшовиків щодо України тогочасний активний більшовик, член РСДРП М. Скрипник: “Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця”. Щоб зрозуміти сутність такого явища, потрібно детальніше спинитись на оцінках більшовиками проб­лем України.

Як відомо, більшовицька ідеологія являла собою суміш уто­пічних соціалістичних концепцій, вироблених і поширених у Західній Європі і пристосованих до російського феодально-само­державного ґрунту.

Отож Росія, як відомо, ні царська, ні буржуазна, ні більшо­вицька навіть думки не допускала про те, щоб визнати націо­нальні права інших народів та їхній державницький суверені­тет. У складі імперії українці завжди історично залишались “європейським викликом” Росії та її “азіатському вибору”, за­лишались окремою європейською спільнотою, духовний і куль­турний розвиток якої проходив під впливом європейської циві­лізації. Через те позбутись України означало для Росії позбутись власне європейськості...

Тому, коли в Україні владу взяла в руки українська демо­кратія в особі Центральної Ради, більшовицькі політичні ліде­ри відразу розпочали боротьбу за збереження її в складі Ро­сійської держави...

Відомо, що в передреволюційний час більшовики активно створювали свої організації в Україні, особливо в її східних промислових центрах. Тут значна частина населення (до 75 від­сотків) за етнічним походженням була російська та зросійщена імперською освітою українська, єврейська, татарська, німець­ка, болгарська тощо. Зросійщена частина населення вливалась у робітничу російськомовну стихію. Це й множило середовище, в якому російські соціал-демократи, а зокрема більшовицька їх частина, в перші роки революції створювали свої організації, серед них “совєти робітничих депутатів”. Невдовзі ці більшо­вицькі “совєти” були перейменовані в Україні в ради, за при­кладом тих рад, які створювала Центральна Рада.

Більшовицькі організації в Україні від осені 1917 р. стають тут провідниками централістичної російської політики. Най­більший політичний вплив російська партія більшовиків мала в Донецько-Криворізькому басейні, де зосереджувалась головна маса робітництва, яке на той час становило до 2 млн осіб. На основну частину України їхній вплив був мінімальний. Слід враховувати, що 1917 року в Росії нараховувалось усього 24 тис. членів більшовицької партії. В Україні їх було всього 4-5 тис., у той час як партія есерів, наприклад, становила 300 тис. осіб. За словами українського історика М. Попова, більшовики в Україні були партією російського або зросійщеного пролетарі­ату і тому були, природно, провідниками і російської держав­ницької централістичної системи.

Партія більшовиків відзначалась жорстокою централізацією і дисципліною, відзначалась величезною волею до захоплення влади, що й допомогло їй провести в Росії революційний пере­ворот 25 жовтня — (7 листопада за н. ст.) 1917 р. і взяти вла­ду до своїх рук.

Від початку проголошення Українською Центральною Радою Першим універсалом (25-10 червня 1917 р. за н. ст.) автономії України, існуючий ще тоді Тимчасовий російський уряд, а зго­дом і більшовики висловилися проти такого статусу України, хоча В. Ленін задекларував ще раніше право українського народу на самовизначення у формі федерації. Коли ж більшо­вики взяли владу в Петрограді до своїх рук, а події в Україні привели до проголошення Української Народної Республіки, а далі — до незалежності України, діяльність більшовицького уряду набула вкрай антиукраїнського характеру.

Справа полягала як у традиційній російській централістич­ній доктрині збереження “єдіної і нєдєлімої” Росії, так і в кон­цепції більшовиків про здійснення світової революції, яку вони збиралися розпочати під своїм керівництвом по всій Європі. У цій концепції Україні відводилося значне місце: по-перше, близькість до Європи перетворювала її в основний плацдарм поширення тут цієї революції з Росії; по-друге, Україна мала б стати сировинною і матеріальною базою, зокрема, людських ре­сурсів, для тієї ж таки світової революції.

Проголошення Української держави, спочатку як автоном­ної, а потім і незалежної, ламало ці плани, в яких Росії відво­дилася велична місіонерська роль двигуна революційної перебу­дови всієї цивілізації.

Та проголошення автономії, а потім незалежності Українсь­кої держави позбавляли революційну Росію, виснажену чотир­ма роками імперіалістичної війни, можливості швидко стати на ноги і перетворитись у центр отого жаданого вогнища світової революції.

Така суверенна Україна перекреслювала, отже, всі амбітні плани більшовицьких вождів — передусім вона відбирала в них свої власні сировинні та людські ресурси. І про це відверто говорив найвірніший соратник Леніна Лев Троцький більшо­вицьким агітаторам, яких він засилав в Україну для організації боротьби проти УНР: “Помните... что так или иначе нам необ­ходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может...”

А тут іще своїм Третім універсалом Центральна Рада виго­лосила свій проект перебудови Російської держави — створен­ня “федерації вільних і рівних народів” колишньої Російської імперії. І ця позиція України знаходила підтримку не лише в середовищі українців, але й серед неукраїнських партій в Ук­раїні та за її межами.

Окрім того, Центральна Рада від самого початку не визнала Совнаркому як всеросійський уряд, засудила більшовицький переворот, бо вважала, що влада в Росії мала перейти до всієї демократії, а більшовики є лише частиною її.

Центральна Рада назвала їх “безвідповідальними людьми”, які руйнують організоване життя. Вона вважала, що в Росії має бути створений центральний соціалістичний уряд, пред­ставлений від усіх соціалістичних партій різних народів імперії, який мав би право вести переговори від імені всієї Росії.

До того ж уряд Центральної Ради 9 листопада 1917 р. при­йняв постанову про необхідність припинення війни і порядок підписання мирного договору, заперечуючи розпорядження Ле­ніна, яке дозволяло солдатам самочинно припиняти воєнні дії, що призводило до масового дезертирства і відкривало фронт для наступу ворожих армій передусім на Україну.

Більше того, Центральна Рада закликала регіональні уряди інших народів на терені Росії створити спільний однорідний соціалістичний уряд і 17 листопада прийняла рішення виступи­ти ініціатором його організації.

Ситуація складалась вкрай небезпечною для планів більшо­вицьких вождів створити з Росії могутній центр світової рево­люції. Через те стає зрозумілим, чому більшовицький уряд — Совнарком відразу ж назвав акт проголошення фактично неза­лежної України як сепаратистський і приступив до організації повалення українського уряду і взагалі Української Народної Республіки.

Першим відкритим кроком проти незалежної України була радіограма Совнаркому Центральній Раді із звинуваченням її в тому, що вона нібито проводить “двозначну буржуазну політи­ку”, а тому не може бути визнаною як повноважний представ­ник “трудящих і експлуатованих мас”. У той же час більшо­вицькі агітатори в Україні проводили шалену агітацію через робітників і селян, залучаючи їх на свій бік і поширюючи не­здійснимі обіцянки — передача всієї землі селянам, а заводів і фабрик — робітникам. Зокрема, активно поширювався совнар- комівський декрет про землю, де говорилося, що поміщицька земля передається у загальнонародну власність. А в уяві селян ця загальнонародна власність, про яку вони не чули раніше, означала передачу землі їм, селянам. Це було свідоме шахрай­ство. Бідне селянство вірило більшовикам, бо хотіло мати свою землю. І цю довірливість бідняків цілеспрямовано закликав використовувати Троцький агітаторам: “Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания не­обходимости постоянной крепкой спайки... не раз губили все завоевания украинцев”,— навчав видатний більшовицький вождь своїх підручних.

У часи, коли тривала Перша світова війна, з її руйнаціями, дезертирськими бандами тощо, питання миру також близько зачіпало бідніші верстви населення — робітників, селян і сол­датів. Через те в їхньому середовищі швидко приживалися гасла більшовиків про припинення війни, про мир. В устах більшо­вицьких агітаторів це звучало: “перетворити війну імперіаліс­тичну у війну громадянську”. Це гасло Ленін проголосив ще на початку Першої світової війни. Тобто, замість однієї війни мала постати інша, яка б захопила всі класи і верстви, нації і наро­ди. Але знедолені маси не вдумувались у прихований зміст тих гасел, а бажане приймали за дійсне. Така агітація серед мас України збільшовизовувала їх, відривала від мети — побудови власної держави, в якій би вони могли знайти добробут та мир, і часто кидала в обійми більшовицьких проводирів.

Тим паче, що більшовицькі вожді привселюдно фарисейськи твердили, ніби всі нації мають право на своє національне само­визначення аж до відокремлення і створення власної держави.

Так, у статті “Україна” Ленін спочатку позитивно оцінив ав­тономні прагнення українського народу, висловлені в програмі Центральної Ради. Його тішило, що “український народ відо­кремлюватись від Росії не хоче. Він вимагає автономії, нітрохи не заперечуючи необхідності й верховної влади “всеросійського парламенту”. А з іншого боку, в резолюції квітневої конфе­ренції (1917)), стверджуючи знову ж право на самовизначення, закликалось до непримиренної боротьби “з буржуазним націона­лізмом”, тобто з ідеологією національної державності. Бо “ін­тереси робітничого класу вимагають злиття робітників усіх на­ціональностей Росії в єдиних пролетарських організаціях, політичних, професійних, кооперативино-освітніх і т. д.”

Виконуючи цю настанову, більшовики в Україні скрізь вис­тупили проти національно-визвольного руху. Скажімо, 4 черв- ня 1917 р. керівник Київського більшовицького комітету РСДРП Л. П’ятаков заявив: “Підтримувати українців нам не доводить­ся, бо пролетаріатові цей рух не вигідний”.

Така подвійна мораль і політика була недоступною розумін­ню широких верств нормальних людей. І вони легко потрапля­ли у підступно розставлені політичні сіті — йшли за більшо­вицькими агітаторами, що обіцяли їм на землі небесний рай. І фактично ідейно та організаційно відходили від справи побу­дови своєї держави. Ця агітація роз’єднувала українські виз­вольні сили, нацьковувала одну їхню групу на іншу. З цього приводу відомий американський вчений Р. Пайпс говорив, що “добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів; він міг привернути на свій бік війська супротивника і тим самим вирі­шити долю важливих битв”. Адже у військах були довірливі селяни та робітники...

Майбутнє незалежної Української держави вирішувалось на широкому фронті боротьби, починаючи від агітації серед селянс­тва й робітництва і закінчуючи компрометацією Центральної Ради та її уряду і навіть боротьбою із прагненням деяких ор­ганізацій РСДРП в Україні створити свою українську більшо­вицьку партію. Верхівка російського більшовизму боялась ви­пустити із своїх рук керівництво боротьбою за Україну. Через те у грудні 1917 р. ЦК російської більшовицької партії повідо­мив київським більшовикам, що він не вважає за потрібне фор­мувати окрему українську соціал-демократичну більшовицьку партію, розцінює це явище як “небажане”.

Та життя вимагало коректив і в цьому питанні. Уже через рік, у липні 1918 р., коли таку партію все ж було створено, ЦК російської більшовицької партії відмовився посилати до ЦК української більшовицької партії свої накази. Цей орган зая­вив, що він воліє посилати їх безпосередньо органам радянської влади в Україні, які ще перебували в руках російських більшо­виків і формувались у Росії. Очевидно, російські більшовики не довіряли українським, які могли б перехопити процес встанов­лення влади рад в Україні у свої руки. Певно, радянська україн­ська державність також не входила в плани російських більшо­вицьких вождів.