Боротьба за Українську державність: два уряди — дві влади. Інтервенція

1917-1920 рр. позначені боротьбою більшовицького росій­ського уряду та його армії проти відродженої української дер­жави. Це були численні таємні, нелегальні акції, прихована й відкрита військова інтервенція, дипломатична війна тощо.

Третій універсал 20 листопада 1917 р. проголосив створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії, якої ще тоді не існувало. Ось ці слова: “Не відділяючись від Ро­сійської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних на­родів”. Українська Центральна Рада настільки була певна, що більшовицький уряд зразу ж стане коаліційним, що, звертаю­чись до громадян України, писала: “Іменем Народної Українсь­кої Республіки у федеративній Росії ми, Українська Централь­на Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руйнівництвом та до дружного великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров’я, силу й нову будучність. Вироблення тих форм має бути проведено на Українських і Всеросійських зборах”.

Крім того, тут проголошувались націоналізація землі, вста­новлення 8-годинного робочого дня і контролю над виробниц­твом, демократичні свободи — слова, спілок, зібрань, житла, недоторканості особи. Це був своєрідний виклик більшовицькій Росії, якій пропонувалось бути не централістичною, а федера­тивною державою. Україна, отже, починала цей процес пер­шою. Ясна річ, більшовицький російський уряд категорично не міг і думати про прийняття цієї програми “будівництва нових державних форм”.

Більше того, він розпочав в Україні низку акцій для зни­щення проголошеної Української Народної Республіки. 12 груд­ня 1917 р. військово-революційний комітет РСДРП у Києві по­становив повалити Центральну Раду і приготував для цієї акції відповідні військові частини Київського гарнізону, озброївши їх 350 кулеметами, 5 млн набоїв, гранатами, вибухівкою тощо.

Другий удар завдала відома більшовичка Євгенія Бош, яка наприкінці листопада 1917 р. привела до Києва збільшовизова- ний другий гвардійський корпус зі Жмеринки, щоб вчинити переворот і знищити український уряд. Лише блискавичні дії генерала Павла Скоропадського, який ще влітку перейшов на бік українського уряду разом із першим українським корпу­сом, що він сформував, та загонами вільного козацтва, вряту­вали молоду українську республіку від більшовицького перево­роту. Треба відзначити, що невдача більшовицького перевороту в Києві, невдача більшовиків у грудневих виборах в Україні до Всеросійських Установчих зборів, показували Совнаркому, що Україна вже реально відійшла від більшовицького російського уряду.

Третьою антиукраїнською акцією була більш масштабно за­думана спроба так званого перевороту на демократичних заса­дах, з урахуванням політичної незрілості мас. За наполяганням більшовицьких організацій 4 грудня (за новим стилем — 17) в Києві було скликано Всеукраїнський з’їзд Рад, який мав зав­данням усунути від влади Центральну Раду і проголосити вла­ду совєтів в Україні. З’їздом безпосередньо з Москви керував народний комісар російської більшовицького уряду И. Сталін. Відомо, що цей задум провалився — делегати абсолютною біль­шістю висловились за підтримку Центральної Ради. Тоді групка делегатів від більшовицьких організацій в Україні перебралася до Харкова і приєдналась до пробільшовицького регіонального з’їзду совєтів Донецького та Криворізького басейну. Саме тоді у Харкові й було заявлено про те, що цей регіональний з’їзд стає всеукраїнським. Хоча насправді, як довели сучасні дослід­ники, харківський з’їзд не був повноважним. Адже в Україні на той час існувало понад 300 совєтів, і більшість із них — у Донецькому та Криворізькому регіонах, а на з’їзді були пред­ставники лише 96 совєтів.

Але більшовицьких містифікаторів це не обходило: їм по­трібен був свій уряд в Україні, і вони його проголошують 25 грудня, заявивши водночас про створення Української робітни­чо-селянської республіки під тією самою назвою, що вже була проголошена Центральною Радою, — Українська Народна Pec- публіка. Ймовірно, це робилося свідомо, як це було вже із со­ветами, котрі в офіційних більшовицьких гаслах в Україні тепер називалися по-українському — радами, для більшої плу­танини у свідомості мало досвідчених щодо партійної фразео­логії мас. Отож було створено ще одну УНР і ще один уряд, котрий називався майже так само, як і чинний уряд (Генераль­ний секретаріат) Центральної Ради — тепер новий уряд мав назву Народний секретаріат. А міністри — і там і тут —нази­валися секретарями.

В Україні, отже постало дві держави з однаковою назвою УНР, два уряди — Генеральний і Народний секретаріати з сек­ретарями, що керували окремими відомствами. Цим українсь­ким більшовицьким урядом було опубліковано маніфест про повалення Центральної Ради. Ленін захоплено вітав утворення більшовицького уряду в Харкові й пообіцяв йому “повну і все­бічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі пе­редачі всіх земель, фабрик і банків трудовому народові Украї­ни”... І “підтримка” ця прийшла негайно.

Опираючись на маріонетковий більшовицький уряд, сфор­мований на так званому Першому всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові, російський більшовицький уряд — нібито на його за­клик — розпочав збройну боротьбу за Україну.

Цікаво, що російські більшовицькі вожді не довіряли своїм братам-більшовикам в Україні. Ленін приставив до українсько­го більшовицького уряду для контролю за його діями свого вірного соратника Г. Орджонікідзе. Ця ситуація цілком скопі­ювала дії Петра І, який при обранні після Мазепи нового геть­мана Івана Скоропадського поставив біля нього свого надзира­теля — у ролі міністра Ізмайлова, якому доручалося таємно стежити за гетьманом і його полковниками та про все допові­дати в Москву.

Наступним ударом більшовицького російського уряду проти УНР був дипломатичний та ідеологічний удар, якого російсь­кий більшовицький уряд завдавав одночасно з попереднім — акцією так званого Всеукраїнського з’їзду Рад. Його мета — дис­кредитувати й підірвати авторитет Центральної Ради. 17 груд­ня, за новим стилем, коли в Києві зібрався з’їзд Рад України, урядові УНР було пред’явлено грізний ультиматум від Сов­наркому, який підписали В. Ленін і Л. Троцький. Цей ульти­матум повинен був здеморалізувати Центральну Раду і скомп­рометувати її в очах “трудящих мас”.

Тут заявлялося, для годиться, звичайно, що всі нації мають право на відділення від Росії і все, “що торкається національ­них прав й національної незалежності українського народу, визнається нами... без обмежень і безумовно”. Та одночасно висловлювалось обурення тим, що Центральна Рада не хоче визнавати Совнаркому на чолі з В. Леніним, “Совета і Co- вєтської влади на Україні” і скликати асамблею рад — “кра­йовий з’їзд українських Совєтів негайно”,— аби передати їй владу. Крім того, Центральну Раду звинувачували у “змові” з контрреволюційним антибільшовицьким генералом Каледіним, з яким вона нібито (а не більшовицькі агітатори) навмисно де- зорганізовує фронтову лінію, “відкликає односторонніми нака­зами українські частини з фронту”, що вона, Центральна Рада, роззброює “совєтські війська”, які перебувають на території Ук­раїни, не дозволяє вивозити хліб з України тощо. І це все зму­шує російський більшовицький уряд, говориться в ультиматумі до Центральної Ради, “оголосити війну, і це ми вчинимо без ва­гання”,— погрожують Ленін і Троцький, навіть і в тому випад­ку, “коли б вона була вповні формально визнаним і беззапереч­ним органом вищої державної влади, незалежною буржуазною республікою українською”.

В ультиматумі ставиться низка вимог у формі запитань, на які Центральна Рада мала дати відповідь “протягом 48 годин”, інакше “Совнарком вважатиме Раду (тут Центральну Раду. — Авт.) у стані війни проти совєтської влади в Росії і на Україні”.

Фактично цей ультиматум був проголошенням війни більшо­вицького російського уряду проти Української Народної Рес­публіки.

Отже, цим подвійним ударом більшовицький уряд жадав знищити УНР, про що заявив відверто. Але цей план провалив­ся. У відповідь більшовицькому урядові Совнаркому, який на­писали Винниченко та Шульгін, Центральна Рада категорично заперечувала всі його звинувачення: “Генеральний секретаріат рішуче відкидає всякі спроби втручання народних комісарів у діло збудування державного й політичного життя в Народній Українській Республіці. Претензії народних комісарів на керу­вання українською демократією тим менше можуть мати яке- небудь оправдання, що ті форми політичного врядування, що накидаються Україні, дали на території самих народних комі­сарів результати, які зовсім не викликають заздрощів.

Доки в Росії розвивається анархія економічна, політична та господарча руїна, поки там панує груба сваволя і потоптання всіх свобод, завойованих у царату революцією, Генеральний секретаріат не знаходить потрібним повторяти цей сумний екс­перимент на території українського народу”, — рішуче відповів уряд УНР на вимогу підпорядкувати Україну більшовикам Росії.

Після невдачі більшовиків влаштувати у Києві переворот під час Всеукраїнського з’їзду Рад московський уряд взяв курс на рішучу підготовку повалення влади Центральної Ради, створив­ши у Харкові український більшовицький маріонетковий уряд і розпочавши грандіозну брехливу агітацію для деморалізації просоціалістичного уряду України. На “прохання” харківсько­го уряду про допомогу йому були негайно послані російські війська з Дону на чолі з головнокомандувачем В. Ahtohobhm- Овсієнком. Крім того, формувались червоногвардійські загони в промислових містах Росії і Східної України, які під керівниц­твом більшовицьких командирів розпочали наступ на терито­рію, підвладну урядові Центральної Ради.

Ця практика створення маріонеткових урядів, винайдена більшовиками в епоху громадянської війни, пізніше часто за­стосовувалась ними. Пам’ятаємо, як радянські війська уві­йшли “на запрошення” прорадянських урядів для “допомоги” їм до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968), Афганістану (1979).

Тим часом на Київ зі сходу розпочали наступ більшовицькі війська. На чолі з полковником М. Муравйовим, частина цих військ посувалася у напрямку до Києва. Центральна Рада прийняла рішення про створення армії УНР. Але й тут вия­вилась непослідовною — вона не оголосила поза законом ні більшовицької партії, ні маріонеткового харківського уряду, що жорстоко розправлявся з українським населенням, як з “буржуазними націоналістами”, бо в тодішніх українських містах чимала кількість населення розмовляла українською мовою. Більшовицькі командири Єгоров, Сіверс і Саблін очолили наступ на Донбас і південь. У січні 1918 р. розпочався наступ московського відділу особливого призначення на чолі з чекіс­том Знаменським, який ішов на Глухів і Кролевець; з Гоме­ля — через Бахмач — через Конотоп ішла колона чекістів Бер- зіна. Один за одним українські міста переходили до рук більшовицької армії. В Катеринославі при наближенні тих військ було організоване більшовиками повстання робітників. До подібної тактики більшовики потім вдавалися і при взятті Миколаєва, Одеси, Києва.

Радянська влада була чужою населенню України. Про це відверто заявив сам М. Муравйов: “Цю владу ми несемо з дале­кої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів”.

У ці тяжкі для України дні більшовицькі вожді вдаються до ще однієї містифікації, яких у роки громадянської війни й більшовицьких інтервенцій було чимало. Щоб приховати загарб­ницький характер наступу на Українську державу російських більшовицьких військ, ленінський злий геній дає вказівку пе­рейменувати російські збройні загони, що прийшли з Росії і діяли на території України, на українські. Прізвище команду­вача цих військових частин В. Антонова-Овсієнка перетворити в українське — Овсієнко. Ось як наказував В. Ленін у теле­грамі до надзвичайного комісара “району України” (“району”, звісно, Росії”): “Рішуче і беззастережне перейменування наших частин, що є на Вкраїні, на український лад — отаке тепер зав­дання. Треба заборонити Антонову називати себе Ahtohobhm- Овсієнком — він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме слід сказати про Муравйова...” До речі, перейменування діячів ленінської більшовицької гвардії, що становила кістяк Совнаркому і всіх урядових установ, було справою поширеною, звичайною, хоча й суворо конспіративною. Відома особлива прихильність Леніна до єврейської частини російських револю­ціонерів, які становили, приміром, у Совнарком! 77,2 відсотка. Серед них найвідоміші діячі уряду, соратники Леніна: Лев Бронштейн (Троцький), Янкель Свердлов, Лейба Розенфельд (Каменев), Гершель Апфельбаум (Зинов’ев), Meep Фінкель- штейн (Литвинов) і т. д. Ці революціонери-ленінці і становили керівництво країни — “диктатуру пролетаріату”, хоча за сво­їм соціальним походженням вони були далекими від проле­таріату.

Подібний метод містифікацій широко практикувався біль­шовицьким урядом. Так навесні 1919 року в Криму, у Бахчи­сараї, було знищено створену державність кримських татар — російські війська заарештували сформований тут уряд, розігнали місцеві військові частини, з Москви прислали кількох більшо­виків, які самі провели партійну конференцію, “обрали” себе новим урядом і проголосили Радянську Соціалістичну Кримсь­ку республіку на чолі з братом В. Леніна Д. Ульяновим, яку окупували російські війська. Подібна акція, як бачимо, була вчинена і в Україні, де в Харкові було створено маріонетко­вий — радянський уряд, який став прикриттям для відкритого захоплення України і перетворення її на звичайну російську провінцію — “район” Росії.

Аби швидше приєднати таку велику територію, як Україна, більшовики вдаються до старого імперського методу “поділяй і владарюй”. І от на території України вони за вказівкою з цент­ру створюють низку штучних маріонеткових держав: у січні 1918 р. створюється так звана Донецько-Криворізька республі­ка, де влада більшовицьких совєтів опиралась на сформовані в Росії робітничі загони. До речі, ця “республіка” відразу ж ого­лосила про своє входження до складу Росії на правах федерації. Хоча це не врятувало її: як тільки була повалена сила Цент­ральної Ради і потреба в плацдармі для боротьби з нею відпа­ла, ця республіка була ліквідована. На пізніший запит україн­ських більшовиків про цю акцію Сталін цинічно заявив: “Достаточно играли в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросить игру”. Така ж доля спіткала й інші подібні “держави” на території України: Одеську соціалістичну республіку, яка опиралася на збройні сили М. Муравйова; Ми­колаївську повітову соціалістичну комуну, на чолі якої стояла повітова Рада народних комісарів; маленькі маріонеткові дер­жавки, які очолили місцеві совнаркоми, що виникли у Луган­ську та Старобєльську. Для більшовицького центру це була тільки політична гра, що ослаблювала сили українського наро­ду, розколювала його і сприяла швидкому його підпорядкуван­ню Росії.

Боротьба більшовиків за Україну тривала всі наступні три роки по революції 1917 р. Коли Центральна Рада, проголосивши Четвертим універсалом незалежність України, уклала договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною та з їхньою допомогою звільнила українську територію від більшовиків, більшовиць­кий центр, що перемістився з Петрограда в Москву, вдається до ще однієї містифікації. У Москві в липні 1918 р. він створює так звану комуністичну партію України —КП(б)У, проти чого нещодавно виступав. Щоправда, ця партія тепер оголошувалася складовою частиною РКП(б), на правах обласної партійної ор­ганізації. Крім того, була прийнята спеціальна таємна резолю­ція “Україна і Росія”, в якій говорилося про майбутнє об’єднан­ня України з Росією. На українську компартію покладалися великі завдання: опираючись на радянську Росію, боротися проти австро-німецьких військ і проти Гетьманату, який з квіт­ня 1918 р. очолив генерал П. Скоропадський.

У жовтні 1918 р. в Москві відбувся II з’їзд КП(б)У, який чітко зафіксував своє завдання: боротися з австро-німецькими окупантами України, а кінцевою метою цієї боротьби “є рево­люційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарсько­го централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, шляхом утворення Всесвітньої пролетарської кому­ни”. На цьому з’їзді було обрано новий ЦК української ком­партії, до складу якого увійшли “відомі” “українські” вожді — Сталін (Джугашвілі), Квірінг, 3aκc, Kociop та ін.

Яка ж була справжня мета більшовицької інтервенції на Україну, яку розв’язав уряд Леніна і Троцького? Ось як писа­ла уже пізніше газета “Правда”, орган Центрального Комітету Російської комуністичної партії: “В тяжкій і кривавій боротьбі вона (Червона Армія. — Авт.) пробила шлях до хліба, бо вона взяла Україну. Вона проклала шлях до вугілля, бо повернула робітничому класу три чверті Донецького басейну”. Отже, не якісь там контрреволюційні загони були причиною війни, яку розв’язували більшовики Росії з Україною, а потреба в хлібі й вугіллі. Хліб і вугілля — ось що було потрібно російським біль­шовикам від України. А тому вони зубами і зброєю вчепилися в її територію.

Як свідчать документи, вже 7 січня 1918 р. Петроградський військовий революційний комітет за наказом Совнаркому почав організовувати для війни з Україною червоногвардійські фор­мування. На Україну було послано 2 тис. кронштадтських мат­росів виділено 2 млн рублів. У листі до більшовицького діяча Артема (Сергеева) Й. Сталін писав: “Посилаю тобі 2 млн рублів посланцем, а більше переказом через банк; якби банк не схотів виплатити, заарештуй усіх урядовців. Маєш досить рук забра­ти гроші. Не плакати, а робити революцію!” Під час наступу російських військових загонів на територію України в січні 1918 р. Ленін послав головнокомандувачу генералу Антонову- Овсієнку телеграму такого змісту: “На милість Бога, найбільш енергійними і революційними способами посилайте сюди хліб, хліб і хліб! Інакше Петроград пропаде. Організуйте спеціальні поїзди із загонами військ і відсилайте разом. Подавайте звістки щодня! На милість Бога!”

Тим часом війська Антонова-Овсієнка планомірно відрізали від Центральної Ради Лівобережну Україну. Обороняти Київ не було кому. У Центральній Раді відбувалися гострі сутички і конфлікти, соціалісти-революціонери хотіли, як вони самі заяв­ляли, висадити зсередини, розвалити саму Центральну Раду. Винниченко, який відігравав провідну роль в українському уряді, пропонував заарештувати всіх генеральних секретарів разом із собою і проголосити владу Совєтів — владу робітничих і солдатських депутатів. Зрештою, він відмовився від урядуван­ня в Раді міністрів і пішов у відставку. Симон Петлюра відбув на фронт

Іноземні ж держави, котрі мали в Києві свої представниц­тва — Англія, Франція, Італія, Японія, Румунія, Сербія, Чехо- словаччина — лише спостерігали за безсиллям Центральної Ра­ди і не вважали її уряд серйозним.

А в цей час у Бресті відбувалися переговори країн четвірного блоку з російським більшовицьким урядом. Ще в грудні 1917 р. туди прибула й делегація Української Народної Республіки. Відправляючи її туди, Голова Центральної Ради Грушевський дав завдання молодим дипломатам будь-що домагатись вклю­чення до складу України територій, заселених споконвіку ук­раїнським населення Східної Галичини, Буковини, Холмщини, Закарпаття. Але Австро-Угорщина та Німеччина не йшли на це, затягували переговори. Глава делегації більшовицької Росії Троцький наполягав на тому, щоб ці держави не визнавали делегації УНР. Після проголошення радянської влади у Хар­кові Троцький викликав до Бреста прорадянську делегацію від харківського уряду. Тож ні Австрія, ні Німеччина не від­гукувались на заяви делегації УНР щодо більшовицької агресії. Давала знати себе історична прірва, яка відділяла недавню ко­лоніальну провінцію під назвою Україна від її самостійниць­кого державницького існування. Європа знала як державу тільки Росію і з нею тільки й рахувалася.

А наступ більшовицьких військ відшматовував від уряду УНР все нові й нові території.

З 22 по 25 січня Центральна Рада проводила безперервні за­сідання. Стояло питання про саме існування Української дер­жави. Тут і з’ясувалось, що Центральна Рада, проголосивши свого часу федеративний зв’язок України з Росією в Третьому універсалі, накинула сама на себе зашморг безвиході. Бо коли б Австрія чи Німеччина і згодилися допомогти УНР у боротьбі проти наступу російських військ, то вони виявилися б знов у стані війни з Росією, оскільки автономність України передбача­ла входження її до складу Росії. Через те австро-німецька дип­ломатія на нові звертання українських дипломатів про допо­могу УНР в боротьбі проти більшовицької агресії поставила вимогу про те, що вони можуть надати поміч Україні лише то­ді, коли це буде незалежна в юридичному розумінні держава. У Центральній Раді бурхливо обговорювалося питання про не­залежність.

Нарешті 22 січня 1918 р. Центральна Рада приймає історич­ний Четвертий універсал. Він розпочинається дуже поетично й урочисто: “Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна республіка”.

Але тут же зумовлювалось, що цю волю мають утвердити ще Українські Установчі збори, саме вони мають вирішити питан­ня і про федеративний зв’язок України з Росією. Отож і в цьо­му універсалі українські політичні лідери не змогли позбутися старого стереотипу політичного мислення, виробленого й утвер­джуваного століттями прив’язаності українців до російського державницького колеса.

Центральна Рада в останні дні січня 1918 року продовжува­ла нескінченні засідання і гарячково виробляла закони, які ма­ли б підняти український народ на боротьбу за свою державу.

31 січня був оголошений справді радикальний закон про зем­лю. Намагаючись нейтралізувати більшовицьку агітацію, яка ґрунтувалась на гаслах передачі всієї землі селянам, Централь­на Рада оголосила, що вона передає землю тим, хто її обробляє.

Але це вже було невчасно. Нова спроба діячів уряду УНР знайти з більшовиками компроміс закінчилася провалом — ті не йшли на переговори, їхні війська захоплювали все нові й нові населені пункти.

Гуркіт гармат з-за Дніпра сповіщав про їхнє наближення до столиці України. На заводі “Арсенал”, де працювали переважно російські робітники, більшовики підняли повстання, скувавши військові загони, які мала Центральна Рада. Повстання розпо­чалось у ніч з 15 на 16 січня. Ним безпосередньо керував київ­ський міський комітет РСДРП(б), який спорядив до Харкова свого представника Д. Іткінда для узгодження дій з наступаю­чими військами. Для допомоги в організації цього повстання з Харкова був посланий член Центрального виконавчого коміте­ту О. Горвіц. Він безпосередньо очолив повстання на “Арсе­налі”.

Київ обороняли загони селян з вільного козацтва на чолі з М. Руденком, два курені гайдамацького коша в 300 осіб під командою С. Петлюри та сотня Січових стрільців сотника Р. Суш­ка, сформованих із військовополонених галичан, що були в складі австрійських військ і потрапили в полон під час Першої світової війни.

Населення ж Києва було дезорієнтоване більшовицькими агі­таторами і мовчало. Адже більшовики уміло навчали й викори­стовували своїх агітаторів, не шкодували на це коштів, бо в ті роки і справді слово стало зброєю в прямому розумінні. У ті дні у Києві було чимало загонів уже звільнених українською вла­дою військовополонених з чехів (до 50 тис.), румунів, бель­гійців, поляків. Але всі вони оголосили нейтралітет. Не поміча­ли українців, що борсалися в тенетах унікальної за змістом демагогічної війни.

У годину смертельної небезпеки для Української республіки на її оборону стала київська молодь. На фронт був відправле­ний загін студентів-добровольців з Київського університету, академії Святого Кирила і Мефодія, гімназій. На станцію Кру­ти, що відкривала червоним інтервентам шлях на Київ, прибув 27 жовтня 1918 р. молодіжний загін, який пройшов лише семи­денну підготовку з військової науки. Під час бою під Крутами увесь цей загін — до 300 юнаків — загинув. Згадуючи цей бій, очевидець писав пізніше: “П’ять годин безперестанку студент­ський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат... Московські багнети безжально кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв”. Крутянський подвиг київського юнацтва на довгі роки став сим­волом героїчної боротьби українців за свою незалежну держа­ву. Але цей героїзм не зупинив надовго інтервентів. Виграних кількох днів вистачило тільки на те, щоб українські диплома­ти у Бресті уклали з Австро-Угорщиною та Німеччиною договір про допомогу. Центральна Рада залишила Київ.

9 лютого 1918 р. в Київ заходили червоногвардійські загони Муравйова та червоного козацтва В. Примакова, яке було сфор­моване з робітників Харкова та Донбасу. У Києві, як перед тим у Полтаві та в інших містах України, розпочався кривавий те­рор. У Полтаві, наприклад, у перший день окупації було зни­щено 5 тис. так званих ворогів революції, тобто в основному української інтелігенції. У Києві була влаштована різанина, якої (за словами відомого історика Д. Дорошенка) древній град не бачив з часів Андрія Боголюбського. Це, нарешті, протвере­зило багатьох представників українських соціалістичних пар­тій, які тягли руку за совєти.

11 лютого 1918 р. в Києві більшовики проголосили свою радянську владу на чолі з харківським більшовицьким уря­дом — Народним секретаріатом. До нього входили відомі біль­шовицькі діячі — Є. Бош, В. Аусем, Ю. Коцюбинський (син видатного письменника Михайла Коцюбинського), В. Затонсь- кий та ін.