Окупація. Гетьман Павло Скоропадський

Становище Центральної Ради було драматичним. Але його порятувала делегація молодих дипломатів, що була в Бресті. 9 лютого 1918 р. ця делегація уклала угоду, за якою країни Четвірного союзу — Австро-Угорщина та Німеччина, в першу чергу, опираючись на юридичний акт проголошення Четвертим універсалом незалежності України, надавали допомогу Україн­ській республіці в боротьбі з більшовицькою агресією.

Одразу в Україну була послана 450-тисячна австро-німецька армія, яка разом з українськими формуваннями мала зупини­ти наступ більшовиків. І справді, цей наступ був зупинений. Більшовицькі війська повертали на схід, часто залишаючи на­селені пункти без бою.

2 березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва. Несподівана окупація України австро-угорськими та німецьки­ми військами шокувала українську суспільність. Виникло ве­лике незадоволення серед численних соціалістичних партій, груп та угруповань. Окупація викликала невдоволення і в середо­вищі українського селянства.

Невдоволення ще більше зросло, коли стало відомо, що за цю допомогу Центральна Рада має сплатити Австро-Угорщині й Німеччині великі продовольчі та матеріальні податки — хліб, м’ясо, вугілля тощо. Це було обтяжливим для розореного суспільства. Але забулося, що дармової допомоги ніхто ніколи і нікому не подавав.

Ясна річ, що Центральна Рада, яка й раніше майже не мала зв’язків із провінцією, не могла виконати своїх продовольчих зобов’язань щодо союзників, котрі внаслідок багаторічної війни дуже потребували продовольства. Через голод, що виник у роки Першої світової війни у Німеччині, діти, наприклад, часто на­роджувались мертвими. Через те австро-угорські та німецькі військові частини самі розпочали реквізовувати продукти хар­чування і відправляти їх до своїх держав. Це викликало стра­шенне обурення серед селян.

Посилились конфлікти з окупаційними військами; також почастішали зіткнення селян із поміщиками, які прибували у свої маєтки і стали повертати за допомогою окупаційних вій­ськових частин свою землю, вже поділену селянами.

Хаос і безладдя, відсутність будь-якого управління з боку Центральної Ради призвели до загального невдоволення. Крім того, Україною прокотилася стихія отаманії, що також не сприяла стабільності життя. Руйнувались залізниці, залізничні мости, заводи, знищувались паротяги, не було палива. Відступа­ючи з України, російські більшовики також вивезли значні ма­теріальні багатства, зокрема музейні коштовності й вироби ми­стецтва, грошові запаси банків, цінні церковні речі тощо. Цен­тральна Рада не могла добитися перелому на свою користь. Без­порадність була цілковитою.

У цих умовах 25 березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи В. Липинського відбувся з’їзд селян-хліборобів. На ньому було створено партію хліборобів-демократів, які голосно заявили, що засуджують аграрну політику Центральної Ради та її ради­кальний закон, яким вона дуже гордилась. Ця партія заявила про те, що вона домагається передати землю в оренду селянам і вимагає ввести до складу Центральної Ради своїх представ­ників.

Але Центральна Рада не звернула на це уваги. Тим часом представник німецького командування фельдмаршал Айхгорн узяв владу до своїх рук: наказав засівати поля, заборонив роз­крадання майна під страхом смертної кари, запровадив польові суди, роззброїв дивізію синьожупанників — формування Цен­тральної Ради. Німецьке командування посилено прибирало до своїх рук управління в Україні — воно заарештувало міністра закордонних справ Любинського. У Центральній Раді продов­жувалися конфлікти і кризи.

29 квітня 1918 р. відбувалось історичне засідання Централь­ної Ради, яке ухвалило демократичний проект конституції та обрало першим президентом України Михайла Грушевського. Але цього самого дня сталася ще одна переломна в долі Украї­ни подія: у Києві засідав конгрес хліборобів, на якому було представлено 8 тис. селян, чимало поміщиків, представників банкового капіталу. Вони вимагали встановити в Україні міцну владу. На цьому з’їзді було одноголосно обрано гетьмана Украї­ни — Павла Скоропадського. То був колишній генерал царсь­кої армії, який з перших днів української революції перейшов на бік українців, створював українізовані військові частини, дбав про військову силу України.

Але діячі Центральної Ради ставилися до нього упереджено, бо він був за походженням не з пролетарів, а із давнього роду козацької старшини. Звичайно ж, він не був і соціалістом. У ньому вбачали майбутнього Бонапарта, а тому усували подалі від влади. Не здобувши визнання від Центральної Ради, Скоро­падський створює нову партію “Українська народна громада”. Вона встановлює співпрацю з Українською демократично-хлібо­робською партією, а також із “Союзом земельних власників”.

При черговому загостренні політичної ситуації, з якою Цент­ральна Рада не змогла управитись, діяч такого плану виявився найефективнішим претендентом на верховну владу з “твердою рукою”. До речі, представники австро-угорських та німецьких військ також домагалися дійової влади і “справного виконавчо­го апарату”, який би забезпечував виконання угоди про виве­зення до їхніх країн промислової сировини і продовольства з України. Тому вони також підтримали обрання на гетьмана ге­нерала Павла Скоропадського.

Після усього було врочисто відправлено молебень, проведено миропомазання в соборі Святої Софії.

Треба сказати, що Павло Скоропадський користувався авто­ритетом і серед селян, які стихійно створювали загони самообо­рони — загони вільного козацтва. Ще в жовтні 1917 р. Павло Скоропадський на з’їзді вільного козацтва в Чигирині був обра­ний почесним отаманом. У народі не згасала пам’ять про україн­ських гетьманів і отаманів, тож під час кризи Центральної Ради був відроджений інститут гетьманату. Члени Центральної Ради були заарештовані й відправлені у Білу Церкву. Закінчив­ся перший період Української Народної Республіки.

Розпочинається новий період в історії української революції. Замість влади соціалістичної демократії, яку уособлювала Цент­ральна Рада, з обранням гетьмана встановлюється монархічне правління. З точки зору формального мислення це був суспіль­ний регрес, бо парламентська демократія, та ще й приправлена ідеологією соціалізму, вважається більш прогресивним типом державного управління.

Особиста влада гетьмана Скоропадського виявилась на тлі австро-німецької окупації лише номінальною. Його уряд пов­ністю контролювався чужоземними військами і так само, як і Центральна Рада, він не мав самостійного значення.

Постать гетьмана Скоропадського була досить цікавою. З до­кументів і свідчень сучасників випливає, що це була непересіч­на особистість в історії української революції.

За походженням він був із роду гетьмана Івана Скоропадсько­го. Його рід, хоч і був повністю зросійщений імперською осві­тою, зберігав у своїй пам’яті традиції старої української козаць­кої шляхти. Сам Павло Скоропадський виховувався в надрах російської освіти, був представником вищого офіцерства Росії й зумів дослужитись до генеральського чину. У його сім’ї не за­бували й українську мову та звичаї. А коли він був обраний гетьманом, активно взявся за вивчення рідної та призабутої мови. І як державець, він завжди спілкувався навіть з інозем­ними представниками тільки українською мовою.

Один із керівників загонів Січових стрільців у Києві Євген Коновалець у своїх спогадах пише: “На підставі моїх спостере­жень я прийшов до висновку, що Павло Скоропадський — це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека. Видно було, що гетьман зав­зято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмо­ви з ним до наступної зробив великий поступ. Майже в кожній розмові зі мною він підкреслював, що керується лише добром для України і нарікав, що українці не хочуть його підтримувати. Але одночасно оточував себе людьми, вкрай ворожими до всьо­го українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок”.

Цікаве свідчення іншого сучасника — то був генерал Вран­гель. Гетьман Павло Скоропадський знався з ним ще по службі в царській армії. Під час його перебування в Києві гетьман Павло хотів завербувати Врангеля на службу до своєї армії. Врангель говорить, що Скоропадський гаряче доводив йому, що Україна має всі дані для створення самостійної і незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в пам’яті українського народу, а в останні роки ще посилилось. І гетьман переконував генерала, щоб той допомагав Українській державі.

Між іншим, існує чимало свідчень про те, що гетьман всією душею бажав відновити міцну Українську державу. Але майже всі існуючі українські партії відмовилися співробітничати зі Скоропадським, брати участь у його уряді. Через те, мабуть, Є. Коновалець і говорив, що Скоропадський оточував себе людь­ми ворожими, часом навіть неукраїнцями і, звичайно ж, не з соціалістів.

І справді, у своїй внутрішній політиці Скоропадський не йшов шляхом соціалістичної Центральної Ради. Він скасував закон про ліквідацію приватної власності — знову відновив приватну власність на землю, фабрики, заводи. Уряд його діяв у надзвичайно складних умовах: в Україні поширювався анти- німецький рух, аграрний рух, виступали проти нього соціаліс­тичні партії, сипались численні протести, заяви тощо.

Водночас уряд Скоропадського зумів дещо зробити для роз­витку української державності. Зокрема, значні зусилля його були спрямовані на формування війська. Гетьман відновлював загони вільного козацтва, сформував особливий корпус із ро­сійських офіцерів, котрий підпорядковувався тільки йому, і вивів цей корпус в прикордоння з Росією — розташував між Путивлем і Сумами. Гетьманський уряд здобув згоду німець­кого уряду на те, щоб Україні було повернуто чорноморський флот, який німці захопили в роки Першої світової війни. Що­правда, тоді більшовицька Росія зробила все, щоб виманити всі ці кораблі у свої територіальні води й потопити їх, аби вони не дістались Україні, та деяка частина його все ж Україні залиши­лась.

Уряд гетьмана Скоропадського домігся відновлення заліз­ничного руху, бо в Україні прокотився двохмісячний страйк за­лізничників, який організували нелегальні більшовицькі ор­ганізації, що їх підтримала більшовицька Росія. Цей страйк спаралізував був економічне життя України.

Крім того, було створено бюджет України і запроваджено українську валюту — гривню, яка забезпечувалася природни­ми ресурсами України, головним чином цукром.

Помітних зрушень досяг уряд і в галузі культурного будів­ництва. Замість дерусифікації навчальних закладів, чи, як по- нинішньому, українізації, в Україні почали створюватися ук­раїнські початкові та середні школи. Це було ефективніше, аніж перелицьовувати старі російські школи та гімназії. У Києві 6 жовтня 1918 р. відкрився перший державний український університет, а 22 жовтня того ж року — другий український університет у Кам’янці-Подільському. У Полтаві почав діяти історико-філологічний факультет. У Києві 24 листопада 1918 р. відкрилась Українська академія наук, яку очолив професор В. Вернадський. Засновуються Українська національна бібліо­тека, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національний оперний театр, Державна хорова капела під керуванням О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр тощо.

Проте контрольований німецькими властями гетьманський уряд продовжував перебувати в досить хисткому становищі. Він не мав достатньої кількості власних збройних сил, окупан- ти-союзники нещадно грабували населення. В Україні зростало невдоволення Скоропадським. Проти нього виступали всі ук­раїнські соціалістичні партії. Колишні діячі Центральної Ради організували повстання селян проти німецьких і гетьманських військ. Тільки у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини до збройного опору було залучено шістдесят тисяч осіб. Вони завдали німецьким військам значних втрат.

У Києві Симон Петлюра і Володимир Винниченко створили центр повстання проти гетьмана — Український національний союз на чолі з А. Ніковським. Пізніше його очолить Винничен­ко, а Петлюра стане на чолі Всеукраїнського союзу земств, який також організовував повстання проти Скоропадського. Гетьманському урядові було відомо, що лідери колишньої Цент­ральної Ради готують повстання. Щоб уникнути братовбивчої бойні, Скоропадський робить кроки до примирення із соціаліс­тами, увівши представників їхніх партій до складу свого уря­ду. Деякі діячі Центральної Ради йдуть на переговори але, як пізніше писав Винниченко, лише задля того, щоб приспати пиль­ність гетьмана й ефективніше діяти проти нього.

Водночас представники Українського національного союзу, які готували повалення гетьмана, розпочали переговори з деле­гацією більшовицької Росії, зокрема з Д. Мануїльським. Зали­шаючись у Києві, Мануїльський налагодив конспіративні сто­сунки з центром повстання проти гетьмана.

Скоропадський вдається до ще однієї відчайдушної спроби — заарештовує Винниченка й Петлюру, але невдовзі звільняє їх. Очевидно, усвідомивши непевність свого становища, він оголо­шує так звану федеративну ноту, в якій заявляє про те, що в майбутньому Україна увійде до федеративного союзу з Росією, цього домагалися українські соціалісти. Плануючи створити коаліційний уряд, гетьман прагнув врятувати ситуацію. Але навіть ті рухи, які підтримували його, були обурені такою позицією. А в цей час у Німеччині вибухнула революція. Ар­мія деморалізується. Німецькі солдати, втомлені роками світо­вої війни, залишають зброю і їдуть додому... Опинившись в ізо­ляції, Скоропадський 14 листопада 1918 р. зрікається влади й передає її своєму урядові, а сам з допомогою німців виїжджає за кордон.

Передача влади урядові, а не окремій особі була обумовлена законом, бо ще 1 серпня 1918 р. Рада міністрів гетьманського уряду ухвалила закон про верховне управління державою на випадок відсутності гетьмана. Проте змовники з Українського національного союзу 14 листопада 1918 р. утворили так звану Директорію УНР і, спираючись на загони Січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, які перейшли на їхній бік, а та­кож на інші збройні формування, розпочали наступ на Київ. Домовившись із німцями про нейтралітет, війська Директорії увійшли до Києва, де було проголошено відновлення Українсь­кої Народної Республіки. Таким чином, нова Гетьманщина про­існувала всього сім з половиною місяців.

Найбільшою помилкою Скоропадського була спроба віднови­ти старий дореволюційний порядок. Саме через це селянство — найчисленніша верства українського населення — не стало опорою його влади. Опозиція гетьманові з боку соціалістичних партій, їхні заколоти позбавили його підтримки серед інших верств суспільства. Через це він змушений був спиратися то на німців, то на неукраїнські військові формування. В цілому можна сказати, що уряд Скоропадського висів у повітрі, не під­триманий ні українськими партіями, ні селянством. Це й призве­ло до його швидкоплинного існування.

Не останню роль у поваленні гетьманату Скоропадського відіграли численні монархічні та шовіністичні російські групи й організації, які посилили свій вплив серед міщанства, інтелі­генції, військових, чиновників та інших груп населення Києва і українських міст. Значна кількість їх з’явилась в Україні після більшовицького перевороту в Петрограді та Москві. Вони прагнули використати Україну як плацдарм для об’єднання всіх антибільшовицьких сил. Про ці їхні українофобські на­строї яскраво свідчить п’єса М. Булгакова “Дни Турбиных”. Вони змикалися з антигетьманським настроєм і всієї російської демократії, яка боялась сепаратизму України, вважаючи його замахом на “єдіную і нєдєлімую” Росію.

Про цю складну і непередбачливу ситуацію відзначив ро­сійський козачий генерал Черячукін, який у той час відвідав Україну. Він звернув увагу на те, що і крайні праві, і крайні ліві російські партії лякалися відокремлення України, а тому “з незрозумілою впертістю хоч і ціною продажу України біль­шовикам,— з гаслом: чим гірше, тим краще, аби не існувала самостійна Україна,— вели наступ на гетьмана”.

Отож у цих умовах українська демократія, створивши свою нову вищу державну структуру — Директорію, зуміла пере­хопити владу, що падала з рук гетьмана Павла Скоропадсь­кого. Вона звернулась до населення з відозвою та оголосила гетьмана “поза законом”. Директори домовились про нейтра­літет німецького командування і спрямували свої війська на Київ.

Розпочався третій етап української революції — епоха Ди­ректорії, епоха другої Української Народної Республіки.