Директорія і ЗУНР

У першому ж зіткненні з військовим загоном гетьмана Ско­ропадського біля села Мотовилівки, під Києвом, Директорія розбила гетьманців. Невдовзі загони Січових стрільців Євгена Коновальця та інші формування Директорії були під Києвом.

До складу Директорії входили три директори — В. Винни­ченко, С. Петлюра та Ф. Швець. Через деякий час вони кооп­тували ще двох помічників — П. Андрієвського й А. Макаренка. Головою Директорії став Винниченко. Письменник, соціал-де­мократ, він відігравав основну роль в уряді, але недовго. Як пізніше напише у своїх мемуарах генерал Михайло Капустяк, Винниченко “схилявся все більше і більше до комуністичних ідей. Під натиском Антанти відколовся від Директорії, а далі вирушив на Захід, щоб у холодочку затишного кабінету стежи­ти за гарячими подіями в Україні і гостро, злісно, талановито їх критикувати...”

Директорія видала ряд указів. Першим із них був Закон про скасування приватної власності на землю, який викликав кри­тику і справа, і зліва.

Директорія та її уряд закликали селянство й робітництво до розуміння їхньої політики та до трудової діяльності. Черговим законом на 22 січня 1919 р. призначалося перше зібрання Тру­дового конгресу в Києві. На Трудовий конгрес треба було обра­ти 593 делегати від селян, робітників, трудової інтелігенції, східно-, а також західноукраїнських земель. Цим самим мало­ся на меті стабілізувати владу в Українській державі.

Цікаво, що ще під час повалення гетьманського уряду у Ки­єві, у Росії за рішенням ЦК РКП(б) і Совнаркому Росії від 17 лис­топада 1918 р. формується група військ Курського напрямку для “визволення” України. Ця більшовицька армія чисельні­стю в сімдесят п’ять тисяч вояків розпочала на початку січня 1919 р. наступ на Україну двома шляхами: через Суми — Харків та через Гомель — Чернігів — Київ.

Всередині самої Директорії, як і раніше всередині Генераль­ного секретаріату Центральної Ради, відбувалися постійні супе- речки. Вони точилися між представниками соціалістичних та інших партій. Тема була одна: яким шляхом іти Україні? Соціа­лістичним, проголосивши совєти, чи відстоювати незалежну, самостійну Україну?

В. Винниченко і В. Чехівський, який згодом очолив уряд Директорії, були за порозуміння з більшовиками. З ними по­годжувалися Грушевський, Шаповал, Любинський та інші ук­раїнські соціалісти. Інше угруповання в Директорії на чолі з Петлюрою вважало, що треба порозумітися з Антантою або до­тримуватися нейтралітету. Дехто вагався, навіть Винниченко. Так, радник австрійського посольства у звіті своєму урядові 23 грудня 1918 р. повідомляв, що йому вдалося налагодити стосунки з Директорією і навіть обмінятися візитами з Винни- ченком. На його думку, Директорія вирішила взяти лівий курс, щоб із більшим успіхом відбивати натиски більшовиків. Негай­но буде проведено земельну реформу. Великі земельні маєтки віддадуть народові без відшкодування. Через те Директорія хо­че увійти в приязні стосунки із совєтською Росією.

Про це писав згодом Дмитро Донцов, який був очевидцем тих подій. Він зазначав, що Директорія тоді пішла вліво, всю­ди почали звільняти з посад тих, хто не соціаліст, що керівни­ки Директорії мавпують більшовизм. Це було викликано та­кож, як він вважав, страхом перед червоним терором з боку більшовицьких військ, що наступали на Україну зі сходу. Че­рез те політики Директорії й проголосили 8 січня 1919 р. Закон про скасування приватної власності на землю. Але селянський наділ не повинен був перевищувати п’ятнадцяти десятин. Таке рішення викликало опозицію і повстання хліборобів на чолі з отаманом Григор’євим на Херсонщині та отаманом Зеленим- Данченком на Київщині. Проти цього закону виступив і пол­ковник Болбочан зі своїм Запорізьким корпусом на Лівобереж­ній Україні.

Тим часом у Києві збираються представники соціалістичних партій.

Маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд про­голосив своєю метою відновлення радянської влади в Україні. Фактично він прикривав собою вже другу відкриту агресію більшовицьких військ на українську територію. Що це була відкрита агресія на Україну, лідери більшовицької Росії абсо­лютно не приховували.

Із цього приводу Ленін пояснював в одному зі своїх листів до командувача Червоною Армією І. Вацетіса, що створення та­кого маріонеткового уряду сприяє просуванню більшовицьких військ, інакше, пише він, “наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище...” Це призвело до того, що в лютому 1919 р. більшовицька армія легко взяла Київ, а до літа захопила майже всю Україну. Директорія пере­бралася до Вінниці, далі до Проскурова.

Гасла російських більшовиків про передачу землі селянам, а заводів і фабрик робітникам знову затуманювали свідомість ба­гатьом біднякам і люмпен-пролетарям. Значна кількість їх приєднувалась до Червоної Армії, у тому числі загони Махна, Живолупа, Григор’єва та ін. Це підсилило Росію і дало їй змо­гу уже в травні 1919 р. встановити контроль на більшій час­тині тодішньої України. Директорія перейшла до західних ре­гіонів України, а на більшій частині республіки відразу ж встановлювався режим “воєнного комунізму” з його жорстокою централізацією управління, насильницькою мобілізацією до війська, свавільною заготівлею хліба, примусовою працею, роз­гулом продовольчих загонів, надзвичайних комісій (ЧК), з роз­стрілами, доносами, обшуками тощо. Ця політика московських вождів викликала вибух обурення та нову хвилю антибільшо­вицького повстання селян, які були відразу ж охрещені як “куркульська контрреволюція”, “білогвардійські заколоти” тощо.

За офіційними даними совєтського уряду в червні—липні 1919 р. в Україні відбулося 328 народних повстань.

Антибільшовицький селянський рух значно послабив ра­дянську владу в Україні, дав змогу Директорії об’єднатися з Галицькою армією та спільно виступити проти Червоної Армії і витіснити її з України.

У цей складний час країни Антанти, намагаючись блокува­ти поширення більшовизму в Європі, висаджують десант на півдні України. Таким чином Крим, Одеса і все Причорномор’я окупували іноземні інтервенти. Директорія не мала своєї армії, її становище було драматичним: зі сходу наступали червоні війська, південь України вирував повстанським селянським ру­хом, де Григор’єв, Махно, Соколовський, Батран та інші се­лянські отамани, зваблені обіцянками соціалістичного раю, ви­ступали і проти Директорії, і проти Української незалежної держави. Настав слушний момент, щоб уряд Директорії при­йшов на допомогу всенародному селянському повстанню проти влади совєтів і більшовиків. Але Директорія моментом не ско­ристалася. Це була одна з найдраматичніших помилок уряду Директорії, яку пояснити можна, мабуть, традиційними амбі­ціями українських політиків і їхньою орієнтацією на дружбу з більшовиками Росії.

Уряд Директорії зробив спробу дістати від країн Антанти допомогу, але ті країни беззастережно підтримували “єдіную і нєдєлімую”. Хай і більшовицьку Росію, хай вона проковтне се­паратистську Україну, аби не чіпала їх...

У складний період Української революції сталася ще одна важлива подія в історії України. Визвольна боротьба українців на західних землях призвела до проголошення 1 листопада 1918 р. Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Завдяки організованому національному рухові українців Га­личини уряд там одразу зумів узяти владу до своїх рук і пра­вильно організувати систему адміністративного управління, запросивши на державну службу представників старої адмініст­рації. Через те все населення підтримало владу свого уряду. Це було великим досягненням. Якщо українці Наддніпрянщини

категорично відмовлялися від урядовців та чиновників старої системи, то в Західній Україні навпаки: досвід патріотично на­строєних чиновників був використаний. Вони створили досить міцну адміністративну систему управління, яка зв’язувала цент­ральний уряд Петрушевича з провінцією, чого не було в УНР.

Український уряд Західної України зумів організувати боє­здатну Українську галицьку армію — УГА. Організовувалася вона на основі спортивних товариств і різних юнацьких козаць­ких організацій, зокрема “Січ”, “Пласт”, “Сокіл”, які вже дав­но існували в Галичині і готували юнацтво фізично. З їх числа рекрутувалися військові загони Січових стрільців, що брали участь у Першій світовій війні. Оскільки Галицька армія не мала своїх кваліфікованих офіцерів, то уряд Західної України запросив із Наддніпрянщини представників вищого офіцерства іноземних держав. І ці офіцери допомогли розбудовувати УГА.

Уряд Західноукраїнської Народної Республіки ухвалив уго­ду про те, що західноукраїнські землі мають з’єднатися з Ук­раїнською Народною Республікою, із землями України Над­дніпрянської. Цей акт про з’єднання ЗУНР і УНР здійснював віковічну мрію галичан і наддніпрянців, які століттями бороли­ся за соборність усіх українських земель, за цю ідею боролися кращі сини всіх розділених сусідніми державами територій — на сході і на заході, постійно наголошуючи на тому, що і Гали­чина, і Наддніпрянська Україна — це єдиний етнос: українсь­кий народ. І ось настав історичний момент 22 січня 1919 р.

На Україну з одного боку наступали більшовицькі армії; з другого — вирували антидержавні, антиукраїнські повстанські загони.

Відчайдушну спробу відновити незалежну Українську дер­жаву в ці роки здійснив Симон Петлюра. У серпні 1919 р. він, як один із керівників Директорії і головнокомандувач українсь­ких військ, влаштовує спільний похід українських військ на Київ разом з Українською галицькою армією — УГА. Вона від­значалася дисциплінованістю та великою боєздатністю. Під на­тиском об’єднаних українських сил більшовицькі війська по­чали відступати і залишати Україну. А в цей час на півдні зміцніла Добровольча армія білогвардійського генерала Дені- кіна. У самій Україні вирували антибільшовицькі селянські повстання. Більшовицькі формування опинилися б у пастці, якби вчасно не почали відхід з території України.

Але під час спільного походу військ між Євгеном Петруше- вичем, диктатором ЗУНР, і Директорією, а найбільше — Симо­ном Петлюрою — почалися тертя й конфлікти. Вони поглиблю­вали й без того значні розбіжності у ставленні діячів Галичини та України Наддніпрянської до майбутності всієї України. Пет­люра і Директорія домагалися підпорядкування собі і галиць­кого уряду, і армії, оскільки Наддніпрянська Україна була більшою, а галицький уряд з’єднався із УНР. Це вважалось ло­гічним з боку Директорії; але викликало невдоволення в уряду Галичини. Головна суперечність між ними полягала в теоре­тичній площині. Галицький уряд і галицькі державні лідери вважали, що українцям потрібно насамперед боротися проти більшовиків і за незалежну Українську державу. А Петлюра та його однодумці у Директорії, на диво, стояли за соціалістичну Україну, намагалися при будь-якій спробі досягти згоди з ро­сійським більшовицьким урядом, тому протягували завжди ідею федерації. Це й викликало конфлікти в урядових колах Гали­чини і Наддніпрянщини. Суперечності були і в справах веден­ня військових операцій. Головне командування Української га­лицької армії пропонувало спочатку вирушити в похід не на Київ, а на Одесу, щоб очистити від іноземних військ південь України та узбережжя Чорного моря, одночасно встановити зв’язки з Антантою, а далі вже рушати на Київ. Але цей план наштовхнувся на опозицію командування армії УНР Петлюра вважав: треба заволодіти спочатку Києвом, а потім уже визво­ляти інші території України. Було, зрештою, прийняте компро­місне рішення — одночасно йти і на Одесу, і на Київ. Крім того, вирішили ще йти й на Коростень, щоб прикрити з півночі можливий напад ворожих більшовицьких формувань. Цей план розпорошив військові сили українців.

Отже, у напрямку Одеси пішли наддніпрянські частини, якими командували Ю. Тютюнник і полковник Удовиченко. На Житомир вирушив Другий галицький корпус і Січові стрільці. Основна частина УГА — Перший і Третій корпуси та наддніпрянська група запорожців під загальною командою генерала А. Кравса — пішла на Київ. Але в цей час на Київ лівим берегом Дніпра спішно наступали частини Добровольчої денікінської армії російських білогвардійців під командуван­ням генерала Бредова. Українські провідники, на жаль, нічого не знали про наступ цієї армії. Не знав про те і Кравс та інші командири УГА.

ЗО серпня 1919 р. більшовицькі частини без бою залишили Київ. 31 серпня у Київ увійшли українські війська. На цей день було призначено урочистий вступ об’єднаних армій до древньої столиці України — Києва.

Галицькі війська під командуванням Кравса увійшли до Києва, пройшли Бібіковським бульваром (нині бульвар Шев­ченка) і розташувалися на майдані міської Думи (сучасний майдан Незалежності). Тоді ж вивісили вони на міській Думі український жовто-блакитний прапор. Але в цей же час з’яви­лися денікінські війська, безборонно пройшовши через Лан­цюговий міст, який ніким не охоронявся. Денікінці почали вимагати, щоб на Думі повісили російський прапор. Він був вивішений поряд з українським. Тут втрутилися генерали Ук­раїнської галицької армії М. Тарнавський і В. Сальський, на­казавши зірвати білогвардійський прапор. Прапор зірвали, кинули коням під ноги. Зчинилася метушня. Почалася стріля­нина з обох боків. Українці відступили. Замість того щоб за­стосувати силу, поставити на своєму, Кравс, командуючий військами, пішов зі старшинами на переговори до білогвар­дійського генерала. Бредов одразу заарештував Кравса, потім почав переговори. Від імені групи галицьких військ Кравс, який вважав, що передусім треба разом розгромити більшовиків, під­писав з денікінцями угоду про добровільний відступ усієї своєї армії до “лінії міста Василькова”.

Славно почався й безславно закінчився похід на Київ. Його наслідки могли б дати величезні переваги українцям, але вчи­нок Кравса став цьому на заваді.

Таким чином, Українська держава не змогла стабілізувати свого становища. Помилку, як бачимо, було зроблено ще в роз­поділі військових сил, у виробленні стратегії. Ім’я Петлюри було популярним у народі, але в критичний момент Петлюри не було разом з військами в Києві. Невідомо чому. Це ще одна помилка під час походу. А крім того, в організації цього спіль­ного походу українських військ не був врахований один психо­логічний момент.

Справа в тім, що армія УНР пішла на космополітичну Оде­су, де українців зустрічали стримано. На Київ наступали га­лицькі війська, причому галицькі формування мали форму одя­гу австро-угорських вояків, що нагадувало українцям недавнє перебування в Україні австро-німецьких окупантів, які грабу­вали й здирствували тут. Це викликало настороженість з боку населення, яке не могло зрозуміти, що ж це за армія, яка нині йде на Київ. Більшість вважала, що це не українські, а австро- німецькі війська повернулися назад.

Денікін же, приєднавши професійні частини УГА, посилив свою армію і вже у вересні 1919 р. змінює план і не йде на Мос­кву, а раптом оголошує війну Україні. Він пише відозву “К на­селенню Малороссии”, називає український рух зрадницьким, спрямованим на поділ Росії. Заявляє, що він стоїть за “єдиную и неделимую Россию”. Це означало, що на Україну повернеть­ся нове імперське ярмо...