Війна з російськими білогвардійцями

Незважаючи на готовність українського керівництва до спільної боротьби з білогвардійцями проти більшовиків, ставлення білих до УНР було ворожим. Сповідуючи великодержавний імперський шовінізм, білогвардійське командування на чолі з генералом А.

Керівництво ЗУНР та командування УГА не бажали воювати з Де­нікіним, якого підтримувала Антанта. Лише після того, як українські вояки перехопили наказ білогвардійського командування про перехід у наступ проти військ УНР, галицький диктатор Є. Петрушевич погодився на бойові дії проти білих. 24 вересня Директорія УНР оголосила війну білогвардійським Збройним Силам Півдня Росії.

Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті, який проходив на землях Поділля, тривали жорстокі бої. З’єднання укра­їнських армій відбивали всі атаки ворога, поки вистачало набоїв та аму­ніції. На боєздатність українських частин негативно впливала нестача зброї, санітарних матеріалів, продовольства; серйозною загрозою стало поширення у військах епідемії тифу. Український уряд не спромігся на­лежним чином налагодити роботу тилових служб і організувати матері­ально-технічне забезпечення армії. «Взагалі нічого непередбаченого не вийшло... - з гіркотою писав у доповіді співробітник санітарної служби. - Наша армія відвоювала широкий, багатий і колись улаштований тил... і тепер нам телеграфують, що в тилу крах...».

Фатальні наслідки для долі української армії мало небажання ба­гатьох воєначальників битися з білогвардійцями. Вищий командний склад армії УНР складався переважно з колишніх кадрових офіцерів ста­рої російської армії, частина яких опинилися в лавах українського війська лише тому, що не бажали потрапити до більшовиків.

Деякі відповідальні працівники Генштабу й Штабу Головного ота­мана армії УНР лише вдавали з себе борців за незалежність України, а насправді мріяли про відродження Росії. Такі офіцери об’єднувалися в таємні підпільні організації, передавали білим відомості стратегічного характеру про українську армію, саботували роботу військових структур. На фронті нерідко траплялися випадки переходу старших офіцерів на бік ворога. «Перебіжчики справляють цілком гарне враження і дають цінні відомості», - повідомляло командування білогвардійської Новоросій­ської армії до ставки Денікіна. Завдяки таким зрадникам, білогвардійці були чудово поінформовані про склад і дислокацію української армії.

У середині жовтня 1919 р. білі завдали поразки українським військам, прорвавши фронт у районі Гайсина. Вирішальну роль у цій операції віді­грали полки кубанської й донської козачої кінноти. Уряд УНР до останнього сподівався, що кубанці повернуть зброю проти Денікіна, але замість цього козаки воліли заплямувати свої шаблі кров’ю українських вояків.

5.14.