Повстанський рух проти російських білогвардійців
Важливу роль у поразці денікінських армій відіграли селянські повстання в Україні, які цілковито дезорганізували тил білогвардійців. Взятися за зброю селянина примушували безчинства білогвардійських частин, що досягли ледь не масового характеру.
Сучасник свідчив, що «в багатьох місцях почалося, при підтримці військ, відновлення в правах поміщиків... Невдоволення і заворушення селян мали місце внаслідок частих випадків безплатних реквізицій, грабунків і підтримки військами поміщиків, які вимі- щували на селянах свої втрати й збитки». Брутальне військове свавілля, потурання здирництву поміщиків, русифікація й переслідування учасників революційних подій - такими були головні риси денікінського владарювання
Повстання проти російських білогрвардійців
в Україні. Тож зовсім не дивно, що вже восени 1919 р. розгорнувся масовий селянський повстанський рух проти білогвардійців.
Повстансько-партизанський рух став головним чинником дестабілізації денікінської влади в Україні. Внаслідок дій повстанців, на переважній частині українських земель влада білогвардійської адміністрації обмежувалася лише губернськими і повітовими центрами. Загальна кількість організованих у партизанські загони повстанців, що діяли в Україні восени - взимку 1919 р., досягала понад 50 тис. чоловік.
Наймасштабнішим повстансько-партизанський рух був у Південній Україні, де оперувала ціла селянська армія під проводом Н. Махна. Повстанські формування махновців у період апогею своєї діяльності, наприкінці 1919 р., налічували близько 15 тис. бійців. Махновські повстанці цілковито дезорганізували білогвардійські комунікації в Приазов’ї, знищили значні запаси військового майна й навіть загрожували ставці генерала А. Денікіна.
В інших регіонах України повстанці також завдали величезної шкоди білогвардійському запіллю.
На Київщині повстанські загони, що визнавали Директорію УНР, билися проти білих за незалежність України. У жовтні 1919 р. у бою з білогвардійцями загинув отаман Зелений. Осередок повстанства утворився в Холодному Яру на Київщині. За даними білогвардійської розвідки, сили повстанців у районі Холодного Яру налічували не менше 5 тис. чоловік. Штаб холодноярського отамана В. Чу- чупаки знаходився у Мотронинському жіночому монастирі, що в лісі поблизу Жаботина. У білогвардійському донесенні йшлося: «При штабі організовано мобілізаційний комітет, що працює досить енергійно... Розвідка у штабі поставлена зразково: в усіх довколишніх селах, навіть на значній відстані від штабу у Чучупаки є свої вірні люди, що здійснюють розвідку на місцях; ці відомості збираються в них і доставляються в штаб селянами, що проїздять через ці села...». Каральні заходи білогвардійців не допомогли їм придушити повстанський рух. «...У зв ’язку з безперервними грабунками і реквізиціями відступаючих військових частин ставлення селян до Добрармїїрізко негативне. В багатьох місцях селяни організуються для нападу на обози військових частин, що проходять», - повідомляв співробітник денікінської адміністрації на Київщині.На придушення повстанського руху білогвардійці були змушені кинути значні військові сили. Лише в жовтні 1919 р. білим довелося направити проти повстанської армії Махна не менше 4 тис. багнетів і шабель, знятих з більшовицького фронту; ще близько 6 тис. вояків було скеровано з тилового району і запасних частин. У листопаді 1919 р. проти махновців було направлено 5 тис. вояків зі складу військ, що діяли проти армії УНР. Загальна чисельність білогвардійських військ, частин державної варти і охоронних підрозділів, задіяних білогвардійцями у різний час проти українських повстанців, досягала 20 тис. вояків.
Дезорганізація повстанцями білогвардійського запілля в Україні стала однією з головних причин військової катастрофи денікінських армій. Поразка УНР у війні з Денікіним не дала змоги українським військам скористатися наслідками повстанської активності, як це зробила Червона армія. Але військово-політична катастрофа уряду УНР стала важким ударом для національної справи, а повернення до України більшовиків означало відновлення «воєнного комунізму» і продовження затяжної селянської війни.
5.16.