Перший Зимовий похід армії УНР
У грудні 1919 р. радянські армії втретє вступали в Україну. Навчені досвідом попередніх років, червоні цього разу стверджували, що не перешкоджатимуть українцям визначати своє майбутнє.
Наприкінці грудня 1919 р. Ленін звернувся до «робітників і селян України» з відкритим листом, у якому запевнив, що Радянська Росія не зазіхатиме на незалежність «Радянської України». Подібні заяви робили у цей час й інші більшовицькі керівники. «Коли денікінські банди будуть розбиті остаточно, тоді трудове населення звільненої України саме вирішить, як йому жити з Радянською Росією. Ми всі віримо і знаємо, що трудовий український народ висловиться за найтісніший братський союз з нами», - йшлося у наказі голови Реввійськради Радянської Росії Л. Троцького. Але ілюстрацією справжніх цілей більшовиків в Україні та методів їх досягнення може слугувати таємна інструкція Л. Троцького радянським агітаторам, відправленим в Україну: «Пам ’ятайте... що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України нема Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хлібу, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з вами... Ні на хвилину не забувайте, що Україна має бути нашою, і нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюра викинутий з пам ’яті народу назавжди».«Радянизацію» українських земель мали забезпечити військові з’єднання Червоної армії, чисельність яких в Україні досягала 70 тис. багнетів і шабель. Значно ослаблена й поріділа в боях проти білогвардійців, армія УНР не могла зупинити просування радянських військ. Певний опір червоним вчинили лише повстансько-партизанські загони. «Армії Півд- фронту все більше входять в область українського партизанства, - констатував Л. Троцький в одному з наказів Реввійськради. - Практична політика у відношенні до партизанства і добровільництва набуває величезного значення: від неї залежить не лише наша перемога над Дені- кіним, але і вся подальша доля радянського режиму на Україні».
Прагнучи впокорити українське селянство, радянське командування докладало усіх сил для ліквідації повстанського руху У військах була створена посада начальників тилу, в обов’язки яких входило «роззброєння і знищення всіх банд і партизанських загонів, як і окремих осіб, що діють у запіллі наших армій і дивізій». У зайнятих частинами Червоної армії містах влада переходила до рук революційних комітетів, створених переважно з надісланих з Росії членів більшовицької партії. Така «кадрова політика» нерідко викликала нарікання навіть з боку місцевих більшовиків.
Поки більшовики вже втретє намагалися утвердити своє панування в Україні, армія УНР продовжувала свій рейд Центральною Україною. Покладаючи значні надії на повстансько-партизанський рух, українське командування намагалося скоординувати бойову діяльність повстанських загонів проти більшовиків. І хоча створити централізоване керівництво повстанським рухом не вдалося, армія все ж таки налагодила контакти з багатьма повстанськими загонами і з’єднаннями. У січні 1920 р. на південній Київщині до українських військ приєдналися місцеві повстанські загони під проводом отамана А. Гулого-Гуленка. Зустріч з повстанцями неабияк піднесла бойовий дух вояків. «Опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала, - згадував командувач армії УНР, генерал М. Омелянович-Павленко. - Також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу - крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв ’язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував як інвалід вдома, не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома і т. п.».
Армії УНР вдалося на деякий час визволити від червоних Канів і Черкаси. У середині лютого 1920 р. українські війська переправилися через Дніпро на Полтавщину.
Тут частини отримали можливість деякий час відпочити, а також здійснити агітаційну роботу серед місцевого населення. Та невдовзі армія УНР повернулася на правий берег Дніпра й вирушила на Херсонщину, де в цей час знаходилася Українська Галицька армія. М. Омелянович-Павленко та його штаб сподівалися, що галицькі війська після поразки білих перейдуть на бік армії УНР. Але в складі Галицької армії на цей час вже діяли кілька революційних комітетів, які зробили ставку на порозуміння з більшовиками. У лютому 1920 р. УГА перейшла на бік радянської влади, що стало важким ударом для української справи. Більшовики поквапилися роз’єднати бригади «Червоної Української Галицької армії», приділивши їх до складу різних дивізій Червоної армії. Розпочалися репресії проти галицьких старшин, запроваджено виборність командирів, заборонено вживання національної символіки тощо.Дії більшовиків викликали гостре невдоволення серед галицького вояцтва. Але до збройного виступу проти російських окупантів Галицька армія виявилась неготовою. Вояки були виснажені після жахливої епідемії тифу й пригнічені звістками про визнання урядом УНР польської окупації Галичини. Тож командування армії УНР мусило відмовитись від планів об’єднання з УГА. Лише окремі галицькі старшини й вояки приєдналися до армії УНР, коли її частини з’явилися на Херсонщині. Крім того, на початку квітня 1920 р. на бік армії УНР перейшла галицька кінна бригада отамана Е. Шепаровича, яка зважилася відкрито виступити проти більшовиків. Поповнивши боєзапас у здобутому після важкого бою Вознесенську, армія УНР вирушила на Поділля, на з’єднання з польськими військами.
5.17.